Розділ 1

Валентина приїхала до сестри всього на кілька днів — змінити обстановку, відпочити від роботи й, чесно кажучи, трохи втекти від власних думок. Квартира була затишна, з маленьким балконом, заставленим вазонами й розвішаною білизною.

— Валю, будь ласка, зніми прання, поки я готую, — гукнула сестра з кухні.

— Зараз! — відгукнулась вона, виходячи на балкон.

Сонце вже хилилося до вечора, вітерець легенько гойдав простирадла. Валентина потягнулась до мотузки, але прищіпки, ніби змовившись, вислизнули з пальців.

— Та ну ж бо…

І в ту ж мить одна з прищіпок, а за нею й велике біле простирадло полетіли вниз.

— Ой!

Вона миттєво перехилилась через перила.

Внизу стояв хлопець. Точніше, стояв — це гучно сказано, бо зараз він був накритий її простирадлом, ніби привид. З-під тканини визирали тільки кросівки.

— Ем… вибачте! — розгублено крикнула Валентина.

Простирадло ворухнулося, і з-під нього визирнуло обличчя. Хлопець зняв тканину, тримаючи ще й кілька прищіпок у руці.

— Ну… тепер я точно знаю, що небо сьогодні ясне, — посміхнувся він.

Валентина відчула, як її щоки спалахнули.

— Я правда не хотіла! Я просто… прання…

— Бачу, — він підняв прищіпки. — До речі, вони досить небезпечні.

— Я зараз спущусь!

Вона зникла з балкона так швидко, що навіть не встигла почути, як він тихо засміявся.

За хвилину Валентина вже стояла перед під’їздом, трохи задихана, з відчуттям, ніби щойно втрапила в дуже дивну пригоду.

— Ось… — вона обережно взяла простирадло. — Ще раз вибачте.

— Даня, — сказав він, простягаючи руку.

— Валентина.

Він кивнув у бік землі:

— Взагалі-то, я тут шукав ключі. Брат їх скинув з балкона… але, здається, ти додала трохи драми в цей процес.

— Знайшов? — вона нахилилась, ніби теж почала шукати.

— Поки що ні. Зате знайшов простирадло. Це вже щось.

Вони обоє присіли, переглядаючи траву.

— Ти недавно тут? — спитала Валентина.

— Тиждень як переїхав. І вже отримав… — він підняв прищіпку, — бойове хрещення.

Вона засміялась. Напруга зникла так само швидко, як і з’явилась.

— Якщо що, я живу на другому поверсі, — сказала вона. — Ну… тимчасово.

— А я — під твоїм балконом, виходить, — усміхнувся Даня. — Символічно.

І в цей момент він нарешті помітив щось у траві.

— О! Є!

Він підняв ключі й переможно показав їх.

— Значить, місія виконана, — сказала Валентина.

— Не зовсім, — він хитро примружився. — Ти ж мені тепер винна каву. За моральну шкоду.

— Це ще чому?- спитала дівчина.

— Ну як же. Я пережив напад літаючого текстилю.- всміхнувся хлопець.

Вона зробила вигляд, що задумалась.

— Гаразд. Але тільки якщо пообіцяєш більше не стояти під моїм балконом.

— Не обіцяю, — усміхнувся він. — Раптом там ще щось цікаве падає.

*****

Вони домовились зустрітись наступного дня.

Валентина прийшла трохи раніше. Вибрала столик біля вікна й уже встигла десять разів подумати, що це було дурне рішення — погоджуватись на каву з хлопцем, якого вона буквально «накрила» простирадлом.

— Ти виглядаєш так, ніби плануєш втечу, — пролунав знайомий голос.

Вона підняла очі. Даня стояв поруч, усміхаючись — уже без простирадла, але з тією ж легкою іронією в погляді.

— Я просто… оцінюю варіанти, — відповіла вона, ховаючи усмішку.

— Сподіваюсь, варіант “залишитись і випити каву зі мною” ще не викреслений?

— Поки що ні.

Він сів навпроти.

— Добре. Бо я сьогодні без захисного спорядження.

Валентина засміялась.

— Обіцяю нічого не кидати.

Офіціант приніс меню, але вони майже не дивились у нього.

— Ти тут надовго? — запитав Даня.

— Не знаю… Приїхала до сестри на кілька днів, а там як піде. А ти?

— Робота перевела. Нове місто, новий район… нові небезпеки з балконів.

— О, ну це тільки для особливих, — підморгнула вона.

— Значить, мені пощастило.

На мить запала тиша, але не незручна — швидше така, в якій обидва просто розглядали одне одного, ніби намагались запам’ятати.

— Чесно, — сказала Валентина, — я ще ніколи так дивно ні з ким не знайомилась.

— А я ще ніколи не знайомився з дівчиною через простирадло, — відповів Даня. — Але мені подобається.

— Серйозно?

— Так. Це… як знак.

— Знак чого?

Він на секунду задумався, а потім посміхнувся:

— Що життя іноді підкидає щось несподіване. І якщо не втекти одразу… може вийти щось хороше.

Валентина опустила очі в чашку, яку щойно поставили перед нею.

— А якщо це просто випадковість?

— Тоді давай перевіримо, — тихо сказав він. — Зробимо ще одну зустріч. І подивимось, це випадковість… чи вже традиція.

Вона підняла погляд. Усмішка сама з’явилась на її губах.

— Домовились.

В цей момент її телефон завібрував.

Сестра:

Ну що, ти повернула честь нашого простирадла?

Валентина ледь стримала сміх.

— Щось смішне? — нахилився Даня.

— Та так… сестра переживає за репутацію нашої білизни.

— Передай, що я не маю претензій. Навпаки.

— О, це вона точно запише в сімейні легенди.

Вони ще довго сиділи, говорили про дрібниці — улюблені фільми, дивні звички, дитячі спогади. І з кожною хвилиною відчуття «випадковості» ставало все менш випадковим.

Коли вони вийшли з кав’ярні, вечір уже огортав місто м’яким світлом.

— Провести тебе? — запитав Даня.

— Я ж буквально живу над тобою, — усміхнулась Валентина.

— Тим більше. Раптом знову щось впаде.

Вона похитала головою, але не відмовилась.

І коли вони підійшли до під’їзду, на секунду зависла тиша.

— До завтра? — сказав він.

— До завтра.

Вона вже зайшла всередину, але раптом обернулась:

— Даню!