Селище

За кілька днів все було готове до спроби контакту з мешканцями селища. Місцевість було добре вивчено за допомогою супутника та безпілотників. Хочеш не хочеш, але доведеться добиратися до поселення повітрям, ліс був занадто густий, до того ж шлях перетинала річка і струмки. Групи що спускалися вниз по схилу врешті решт опинялися в заростях бамбука крізь які продертися було майже неможливо.

Глорію після деякого вагання все-таки було затверджено на посаду керівника служби безпеки. І штучний інтелект приймав активну участь у підготовці до цієї місії. Після ретельного огляду місцевості було виявлено, що там де починалися посіви і насадження місцевих жителів, приблизно в двох кілометрах від селища є досить широкі прогалини в зеленому даху щоб можна було здійснити посадку. Далі добиратися до селища пішки оскільки насадження тут вже були не такими густими. Для місії Глорія запропонувала використати два особливих гелікоптери із особливою конфігурацією та покриттям корпусу і гвинтів, які дозволяли машинам літати безшумно. Гвинтокрили могли взяти на борт не більше чотирьох чоловік. На всяк випадок крім індивідуальних міні-комп’ютерів з собою взяли вантаж для ймовірного обміну з аборигенами. Серед них були намиста, збільшувальні скельця, біноклі, кольорові картинки, пластикові статуетки людей і тварин і тому подібне. Зі зброї на випадок зустрічі з хижими тваринами для самозахисту були електрошокерні пістолети. Необхідності в плазмовій зброї не вбачали оскільки їх місія була мирною.

Нарешті настав день подорожі. Очолювала експедицію сама командор Емма Макдональд. Машини повинні були вести Марчук і Свенсон. Ось нарешті настав час коли люди сіли в гелікоптери, завелися двигуни і обидві машини безшумно піднялися в повітря. Влад вів свій гвинтокрил над зеленим морем орієнтуючись за монітором космічного навігатора до місця позначеного червоною крапкою. Гвинтокрили на моніторі було видно як дві світні сині крапки повільно рухалися на схід. Летіти довелося недовго. Скоро рослинність змінилася – замість густих джунглів попереду з’явилися рівні ряди низькорослих посадок – явно витвір рук розумних істот. Ось і та прогалина на узліссі, яку вони визначили як місце майбутньої посадки. Влад посадив гвинтокрил на килим схожої на густий мох рослинності. Поряд сів і гвинтокрил керований Свенсоном.

Як тільки всі люди обережно покинули машини Емма сказала:

— Залишимо гвинтокрили тут, заблокуйте керування і закрийте двері, щоб ними ніхто випадково не скористався. Підемо всі.

Люди обережно наблизилися до рядів невеликих розлогих кущів на яких висіли яскраві помаранчеві плоди.

— Мандарини, одночасно визначили Емма, Влад і Свенсон.

Дійсно, перед ними була мандаринова плантація. На деревах висіли і вже достиглі оранжеві плоди, і ще зелена зав’язь і тут же були грона білих та рожевих квітів. Дослідники помітили ледь-помітну натоптану стежку і перезирнувшись Емма першою ступила на неї. За нею рушила решта. Сумки з приладами та всіляким дріб’язком трохи заважали, але Глорія вважала, що вони можуть стати у пригоді.

Плантація тягнулася досить далеко. Раптом замість мандаринів на їх шляху опинилися ряди яскраво-жовтих лимонів.

— Цікаво, – промовила Саванна Манчіні, – на Землі лимон це штучно виведений гібрид, мабуть тут також.

Згодом на їх шляху з’явилися інші цитрусові: помело, грейпфрут, цитрон. Від жовтих, зелених, помаранчевих і червоних плодів все було схоже на витканий різнобарвний килим.

Далі на їх шляху зустрілися ряди низькорослих ананасів, потім томатне дерево. Було помітно, що на відміну від земних аналогів всі культури мали більш товсте стебло, були більш низькорослими – очевидно це адаптація до більшої гравітації та більш щільної атмосфери Цирцеї.

Раптом плантації закінчилися і вони вийшли на досить широку добре натоптану дорогу. Далі біля підніжжя пагорба коливалося зелене поле кукурудзи. Ще далі терасованим схилом були розміщені інші поля. В бінокль люди визначили цілий ряд культур – там на їхнє здивування росли і пшениця, сорго, рисові поля на яких виблискувала вода. Скоро стало зрозуміло що з гір стікає невелика річка по берегах якої й були рисові поля. Тераси тягнулися далеко наскільки міг охопити погляд по схилу гірського хребта, але роздивитися що там росте через велику відстань неможливо було навіть у бінокль. Дорога серпантином піднімалася вгору до селища на плато, дахи кам’яних споруд були покриті чимось схожим на кору з дерев.

Вони почали підійматися по дорозі до селища. Тут дорога проходила серед фінікового гаю який підніс їм несподіваний сюрприз визначивши весь подальший хід подій. За поворотом, коли до селища вже залишалося менше сотні метрів, раптом на дорогу вийшли двоє аборигенів. Це були дві жінки, які несли на голові два плетених кошика з фініками. Яскравий вишитий одяг, абсолютна чорна шкіра, чорне волосся. Від несподіванки і земляни і аборигени зупинилися і майже хвилину стоячи непорушно дивилися один на одного.

Емма і Роберт Вільямс стояли найближче.

— Не бійтеся, ми прийшли з миром, – сказала Емма мимовільно приклавши руку до серця.

Одна з жінок швидко поставила на землю кошик і повторивши її жест щось сказала. Мова її була мелодійна і значно швидша ніж англійська мова. Розчули лише одне слово, яке вона повторила кілька разів – аторі!

— Вибачте, але ми на жаль не розуміємо, – відповіла Емма.

Жінки швидко про щось перемовлялися між собою очевидно радячись, що робити далі. Найдивніше було те що в них не було жодного страху та настороженості, а переляк від несподіваної зустрічі минув. Навпаки, вони поводили себе більш невимушено і рішуче ніж земляни.