Глорія

Кожен з переселенців, що прибували на орбіту навколо Місяця міг бачити досить величну картину – два величезних сигароподібних кораблі що висіли поряд з нашим супутником. Саме вони повинні були доставити людей до потрійної зоряної системи Альфа Центавра. Глорія і Флорія. Два велетні-близнюки. Саме вони повинні були стати домом для 3600 людей кожний, у їх довгій багаторічній подорожі до чужого, невідомого світу. Майже все людство було залучене до цього масштабного проекту. Довгі роки пішли на побудову кораблів, підбір екіпажів розрахунок курсу та траєкторії. І ось нарешті зваживши всі «за» і «проти» земляни наважилися на найбільш дальню в своїй історії подорож. Подорож в один кінець!

Лейтенант Андрій Марчук на екрані монітора спостерігав як черговий корабель з переселенцями із Землі наближався до Глорії. Порівняно з п’ятнадцятикілометровою сигарою Глорії лайнер Тритон здавався зовсім крихітним. Він доставив останню партію майбутніх колоністів – 300 чоловік.

Лейтенант Марчук натиснувши блакитну кнопку на пульті керування голосно промовив:

— Командоре Райдер, пасажирський лайнер Тритон прибуває до четвертого шлюзу.

— Добре, приймайте, – відповів голос командира Глорії Стіва Райдера.

Андрій Марчук знову перемкнувши кнопку на пульті. Великий екран перед ним засвітився блакитним світлом.

— Глорія викликає Тритон, Глорія викликає Тритон!

Блакитний екран перед Андрієм відразу ж змінився і на ньому виникло зображення рубки «Тритона» і обличчя пілотів.

— Тритон на зв’язку!

Андрій впізнав обличчя пілота Ричарда Леонардо і відповів:

— Можете починати стикування, ми готові.

Він уважно спостерігав як Тритон обережно наближається до Глорії. Блакитне сяйво маневрових двигунів Тритона яскраво виділялося на фоні чорноти Космосу. Тритон був все ближче і ближче і нарешті пристикувався до корпусу Глорії. Андрій поглянув на оглядові екрани, які давали загальний план Глорії із одного із зондів які висіли поряд. На фоні Глорії Тритон здавався маленькою комахою, що сіла на людську руку.

— Стикування завершено, Тритон закріплений, шлюз під’єднаний, можна починати пересадку пасажирів, – механічним голосом відзвітував штучний інтелект, бортовий комп’ютер Глорії.

— Починаю пересадку пасажирів, – відповів Ричард Леонардо, який чув звіт бортового комп’ютера Глорії.

Андрій Марчук та інші члени екіпажу Глорії не зводили погляду з екранів спостерігаючи за переходом людей з Тритона готові в будь-який момент втрутитися у випадку позаштатної ситуації. Проте все пройшло добре. Коли останній з переселенців опинився на борту Глорії шлюз було закрито. Після перевірки герметизації, Тритон відшвартувався від Глорії і коли він віддалився на безпечну відстань спалахнуло блакитне сяйво маневрових двигунів і лайнер став швидко віддалятися.

— Щасливої дороги, – почувся голос капітана Леонардо! Обличчя пілотів Тритона ще кілька хвилин можна було бачити на екрані. Поступово сам лайнер віддалився настільки, що на оглядовому моніторі було видно лише блакитне світло термоядерних двигунів.

Тепер «Глорію» пов’язував із Землею лише радіозв’язок. Там з хвилюванням чекали моменту коли будуть запущені двигуни величезного корабля і він назавжди покине Сонячну систему.

— Командир на містку, – почувся голос другого пілота, південноафриканки Трейсі Вільямс.

В рубку тримаючись за поручні заплив командир Стівен Райдер. Він зайняв місце капітана. Потім наказавши ввімкнути загальний зв’язок наказав пасажирам зайняти місця в кріслах. Уважно оглянувши кожен в відсіків корабля на моніторі і переконавшись, що його команда виконана він наказав Трейсі Вільямс увімкнути систему штучної гравітації. Потім він почав спостерігати на моніторах зображення із зондів – невеликі плазмові двигуни на копусі Глорії засяяли смугами блакитних вогнів як новорічна ялинка. Андрій глянув на монітор, що передавав зображення зі статичної камера на корпусі корабля і помітив як величезний диск Місяця і зірки повільно попливли – величезний корабель почав обертатися. Люди відчули що невагомість почала зникати. Перевівши погляд на шкалу гравітометра він побачив як яскраво-жовтий стовпчик на ній почав збільшуватись і побігли числа. 10% земної гравітації, 20, 30, 40. Люди почали відчувати свою вагу і вона все зростала. 50, 60, 70, 80, 90. Потім 95 і коли гравітація досягла 100% шкала засвітилася зеленим світлом, двигуни вимкнулись. Тепер люди могли вільно ходити по кораблю. На боковому екрані Андрій бачив як раз по раз пропливають то зірки на фоні чорного Космосу, то поверхня Місяця, платформа орбітальної космічної станції з’єднана з поверхнею нашого супутника канатами космічного ліфта. Дві доби тому, Андрій зі своєю дружиною астрофізиком Юлією піднялися в кабіні космічного ліфта на цю платформу і пересівши на катер прибули на борт Глорії. А ще за два тижні до цього вони покинувши центр керування польотами в Сіднеї прибули літаком в Кенію в космопорт Найробі-Зоряний, і піднялися точнісінько таким ліфтом на станцію на геостаціонарній орбіті Землі. Звідки вони лайнером вирушили до Місяця в Місячний центр керування польотами на поверхні супутника під назвою Зоря Аполлона.

В рубку тримаючись за поручні зайшов помічник командира «Глорії» командор Ріо Накаяма. Він ще не встиг як слід адаптуватися до гравітації після невагомості і тому пересувався дуже обережно. Він зайняв своє місце поряд з командиром.