Пульсар

Рішення Влада Марчука оглянути нейтронну зірку було цілком природним, бо ще ніколи земляни не бачили таких об’єктів з близької відстані. Навіть зараз знання про нейтронні зірки були більше теоретичними. Було відомо, що нейтронні зірки, або пульсари виникають, коли масивна зірка використовує більшу частину водню, сходить з головної послідовності, перетворившись на червоного гіганта.

«Блискавка» вийшла з гіперпростору та наближалася до пульсара на фотонних двигунах. На головному екрані світилася маленька, сліпучо-біла куля – ідеально кругла, ніби намальована. Через гравітаційне лінзування видно було більше половини поверхні одразу, і це створювало дивне відчуття, ніби зірка «дивиться» на тебе всім тілом. 

— Як же швидко вона крутиться... і яка крихітна, – видихнула Сурі.

— Крихітна, але маса – майже півтори Сонця, – відповіла Лана байдуже. Вона вже бачила таке не раз. 

— Там на орбіті планета, – повідомив Клео.

— Земні вчені вважають, що планети навколо нейтронних зірок майже завжди вторинні – утворилися вже після наднової, з матеріалу, що впав назад або з залишків зруйнованої системи, – сказала Інга, не відриваючи погляду від Лани. У її очах читалося питання.

— Зазвичай так, – кивнула Лана. – Але є винятки. Дуже рідкісні. Іноді може вціліти одна-дві планети на далеких орбітах, втративши значну частину маси й атмосфери. Але частіше це саме вторинні об’єкти – з диска, що утворився після вибуху. Якщо там справді планета... це вже подія.

— Планету дослідимо з виключно з допомогою зондів, там шалений рівень радіації, – вирішив Влад Марчук, – А якщо нас зачепить джет або промінь... краще не перевіряти.

Зонд повільно наближався до планети, і камери передавали зображення, від якого навіть у досвідчених астронавтів перехоплювало подих. Освітлення було не земним – не м’яке сонячне, не розсіяне хмарами, а холодне, різке, ніби мертве. Пульсар висів у чорноті як сліпуча біло-блакитна точка, розміром з ніготь на екрані, але настільки яскравий, що доводилося постійно коригувати фільтри. Світло від нього не просто падало – воно рвало тіні, створювало дивні, геометрично чіткі контрасти на поверхні планети. Через гравітаційне лінзування видно було більше половини зірки одразу, і це робило її схожою на око, що пильно стежить.Раптом екран спалахнув – тонкі, сліпучо-білі стрічки пронеслися через кадр, ледь не зачепивши зонд. Джети. Релятивістські струмені плазми, викинуті з магнітних полюсів пульсара зі швидкістю, близькою до світлової. Вони не були постійними – пульсар «світив» ними нерівномірно, і коли один із променів випадково проходив повз орбіту планети, простір на мить перетворювався на пекло: спалахи рентгену й гамма-променів, синхротронне випромінювання від релятивістських електронів. Прилади на зондi зашкалювали – дозиметри видавали попередження про летальну дозу за лічені секунди, якщо б там був живий організм без захисту.

— Рівень радіації... боже, – пробурмотів Клео, дивлячись на графіки. – Зонд тримається тільки завдяки багатошаровому екрануванню. Ще один такий проліт джету, і ми втратимо половину сенсорів.

Влад Марчук стояв, схрестивши руки, і не відривав погляду від телеметрії. Магнітне поле пульсара вже відчувалося, компаси на зондi крутилися як божевільні, гіроскопи давали помилки, бо поле викривлювало траєкторію заряджених частинок у системі керування. Сила поля на такій відстані все ще була колосальною, для звичайного пульсара поверхневе поле ~10¹² Гаус, а на відстані кількох мільйонів кілометрів (якщо орбіта планети далека) воно падало як 1/r³, але все одно перевищувало земне в мільярди разів. Воно могло б розірвати атоми в молекулах води, якби не екранування. Але щось не сходилося.

— Це не звичайний пульсар, – тихо сказав Влад, ні до кого не звертаючись. – Джети надто потужні. І спалахи... вони не просто синхротронні. Тут є щось більше.

Він швидко викликав архівні дані «Блискавки» – спектри, періоди обертання, енергетичний баланс.

— Період обертання... не мілісекундний, як у типових радіопульсарів. Повільніший. Магнітне поле на поверхні... оцінка за рентгенівським випромінюванням виходить за межі 10¹⁴–10¹⁵ Гаус. Це не просто пульсар. Це може бути магнетар.

Магнетар – нейтронна зірка з магнітним полем настільки сильним, що воно саме по собі є джерелом енергії, потужнішим за обертальну. Джети в магнетарів не завжди релятивістські в класичному сенсі (як у молодих пульсарів типу Крабовидного), але коли вони є – вони жахливі. І спалахи м’якого гамма-випромінювання, повторювані, непередбачувані. Якщо це магнетар, то планета, що вижила, – справжнє диво. І наближатися до неї ще небезпечніше.

— Влад, – обережно сказала Лана, це і є магнетар, зонд може не витримати наступного зриву поля. Магнітні зірки іноді «тріщать» – з поверхні йде корональний розряд, еквівалентний землетрусу на зірці. Енергія викидається миттєво. Ми вже бачимо відлуння.

Влад кивнув.

— Відводимо зонд на безпечну відстань. Досліджуємо планету тільки з орбіти. Якщо це магнетар... ми маємо справу не просто з мертвою зіркою. Ми маємо справу з найнебезпечнішим об’єктом у відомому Всесвіті, який ще дихає.

На екрані черговий джет блиснув, освітливши планету потойбічним, холодним сяйвом. І в цю мить стало зрозуміло: тут немає місця для помилок.

Зонд передав дані: планета була металевим монстром, з ядром з майже чистого заліза та нікелю, щільністю 8,7 г/см³ – важча за будь-яку земну. Магнітне поле – власне, посилене полем пульсара, – створювало аурори з релятивістських частинок, що танцювали над поверхнею. Кора складалася з карбідів: силікону, титану, заліза – міцний панцир, що витримував спалахи джетів. Атмосфера, тонка й гаряча, була насичена диоксидом карбону, з домішками вуглецевого смогу, що робило її схожою на промислове пекло.