Епілог

Міхаель, сидячи у темряві, згорбився над рукописом, стиха шепочучи собі під ніс:

— Проклятий, навіки проклятий...

Хлопець знав, що повний місяць зійде за лічені години і знову повториться це пекельне коло, в якому він кожного разу,  неминуче, знищує свою працю… Хіба в нього немає жодного шансу донести правду до людей?

Стукнувши кулаком по столу хлопець підскочив, перекинувши стілець та пнувши його спересердя. Ноги самі понесли знайомою стежкою, крізь нічний ліс, туман, повз цвинтар, до каплички, де кожен камінь і кожен кут досі пам’ятали його страх і лють.

Серце калатало так, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей, коли він обережно зазирнув всередину через прочинені двері. Та на підлозі вже не було жінки — хтось забрав її понівечене тіло... Люди? Чи істоти, подібні до неї самої?

Сльоза скотилася по неголеній щоці і впала на сторінки рукопису, який Міхаель дбайливо тримав у руках, погойдуючи, наче власне дитя. Погляд вихопив темні бурі плями на прогнилих половицях. Саме тут пролилася кров…

Думка блискавично промайнула в голові, як стусан струмом: якщо встигнути знищити себе до того, як повня проковтне без залишку свідомість, то він не зможе знищити рукопис!

Ноги підкосилися від суміші надії та відчаю і Міхаель впав на коліна. Схлипнувши, провів долонею по плямам засохлої крові та наткнувся на гострий уламок срібного підсвічника, того самого, який одного разу вже знищив одне з чудовиськ.

Із зусиллям підвівся та вийшов з каплиці, лишивши на порозі стос списаних сторінок.

Піднявши очі довго дивився в бік повного місяця, який щойно сходив над темними верхівками сосен, ширяючи над світом, в якому для заблукалої душі не існувало права на прощення.

Цього разу він допише свій рукопис. Цього разу не відступить…

***
Червоний та безжальний місяць здіймався все вище і вище, вбираючи в себе останні відблиски ночі, в якій морозний вітерець обережно шарудів сторінками залишеного на порозі рукопису, ніби прагнучи перегорнути їх та розповісти трагічну історію тим, хто ще вміє слухати.