Голос звіра

Місяць раптово заховався за хмари, наче не взмозі бачити побоїще у капличці. В одну мить темрява огорнула все і тільки зорі, які мерезтіли крізь обвалений дах, тремтливо підсвічували обриси предметів на кам’яній підлозі. Дихання Міхаеля вирвалося з грудей гарячою парою і лише тоді він відчув пронизливий, всеосяжний холод.

Очі швидко призвичаїлися до темряви. Він опустив погляд на власні руки. Долоня — тепер вже людська, бліда, забруднена темними плямами крові — все ще стискала зламане срібне вістря. Краплі падали на каміння, відлунюючи у тиші моменту.

Але там, де секунду тому Міхаель приторочував до підлоги жахливе створіння, тепер ворушилося людське тіло. Тіло жінки.

Жінка… Її досконалі форми були зіпсовані ранами й синцями. Ніжна рука тремтіла біля розірваного іклами горла, стримуючи кровотечу. Довге руде волосся прилипло до спітнілого тіла, контрастуючи з блідістю шкіри, яку місяць робив майже прозорою.

Вона задихалася. Схлипувала.
Дивилася на хлопця широко розплющеними очима, повними страху й болю.

Срібний уламок дзенькнув об підлогу, випавши з розкритої долоні. Міхаель відсахнувся та трохи відповз назад, стискаючи пальці в кулаки, немов хотів розчавити власні руки, аби вони ніколи більше нікого не торкалися.

— Ні… ні… — шепотів юнак, але слова захлиналися в почуттях, що переповнювали. — Це неможливо…

Тіло тремтіло, одночасно від холоду, жаху та сорому, що обпікав набагато болючіше, ніж вістря ножа. Перед очима, цього разу, лежала не розірвана сторінка, а ще одна знищена людська душа… і він був тому причиною.

Жінка намагалася щось сказати, але з її вуст виривався лише стогін і схлипування. Незнайомка простягнула до Міхаеля руку, чи то в благанні, чи в доріканні, а пальці, тремтячі й слабкі, ледь торкнулися його коліна.

Міхаель здригнувся ще більше, наче цей невинний дотик виявився страшнішим за будь-яке покарання.

Саме в ту мить місяць знову визирнув своїм червоним оком з-за хмар і його промінь впав на обличчя жінки.

Міхаель побачив у її очах відблиск жовтого вогню — знайомого, небезпечного, того самого, який переслідував його ночами і шепотів у темряві, навіюючи темні думки.

Не звір помирав перед ним, в людина, в якій жило те саме прокляття, що й у ньому.

— Міхаелю… — ледь чутно прошепотіла жінка, хрипнувши від болю агонії.

— Навіщо… навіщо ти зі мною це зробила?! — прогарчав він у відповідь, у голосі досі відлунювала тваринна лють. — Навіщо втягнула в свою темряву?! Я не просив!.. В мене було життя! Мрії…

Жінка здригнулася, її пальці знову затремтіли на його коліні, вимальовуючи незбагненний визерунок тілесної сповіді.

— Я… я хотіла собі пару… — руда ковтнула повітря, але воно виходило з грудей все далі тяжче. — Розділити це… прокляття з кимось… не бути самій. Хотіла почекати… перш ніж сказати…

Жінка задихалася, кров булькотіла в розірваній трахеї.

— Ти був… ще не готовий… — вона намагалася усміхнутися, та усміх виходив спотворений болем. — Треба бу-уло… щоб ти звик… Ну чому ти-и не почекав?.. Ми-и… би ра-а-азом…

Останні слова перетворилися на стогін, що стихав на вустах, як свічка під вітром. Незнайомка вже губилася у вічній темряві, життя витікало з неї разом із кожною краплею пролитої крові.

Міхаель хотів щось відповісти — слова досі пекли горло, але так і не знаходили виходу. Розум  розривалася між гнівом, страхом і розпачем — та, раптом, усе обірвалося.

Хмари розійшлися остаточно. Місяць знову вигулькнув із-за темного серпанку неба — яскравий, червоний, безжальний. Промінь засліпив очі; свідомість, яка на мить повернулася до стану людяності, знову почала кришитися під натиском первісного інстинкту. Кістки затріщали, вени спалахнули жаром, а потік думок змінив напрямок — від каяття до хижого голоду.

Людина в ньому ще волала про допомогу, але голос звіра був сильнішим.