Мисливець чи жертва

На диво Міхаеля, той величезний вовкулака виявився значно меншим за подобу, на яку обернувся він сам. Усвідомивши себе в просторі стосовно супротивника, Міхаель зрозумів, що був ширшим у плечах, кремезнішим, проте дещо незграбним у рухах — немов новонароджена тварина, яка ще не звикла до власного тіла. Проте, лють вирувала у жилах, змушуючи тіло рухатись точніше та швидше.

Знищити! Знищити це поріддя темряви, поки воно дихає, навіть якщо разом із ним згубить і себе! Лише це прагнення клекотіло у залишках свідомості молодого перевертня.

Гарчання змішалося із клекотом ночі. Кіготь розпанахав плоть кривдника і свіжа кров рясно плюхнула на надгробок. Вирвана шерсть кружляла в повітрі, липла до їхніх спітнілих тіл, а земля під лапами перетворилась на багряне болото.

Противник давав гідну відсіч, але, чомусь, не прагнув перемоги. Він уникав смертельних ударів, маневрував, ніби намагаючись утримати контроль над ситуацією. Його жовтий, пронизливий погляд не виражав ненависті, навпаки, в тих очах жевріла майже людська… спостережливість.

В ту мить, коли два чудовиська кружляли в смертельному танці, ковзаючи по каменю та землі, Міхаель помітив, що його рухи стають дедалі небезпечнішими, позбавленими того страху й хаосу, що колись визначали нічні метаморфози.

Він щоразу сильніше відчував пульс свого ворога, передбачав його кроки, ловив паузи між вдихами. Тоді ж Міхаель вперше усвідомив, що може вбити. Легко.

Але чому цей інший не завдавав ударів у відповідь? Чому не прагнув загнати ікла в його горлянку, коли мав безліч можливостей для цього?

Хто з них двох тут справжній мисливець, а хто — загнана здобич?

Противник раптом вислизнув із міцної хватки, перервавши міркування Міхаеля, й помчав у напрямку старої каплички — тієї самої, що давно пустувала й стояла, мов занедбаний вартовий на межі цвинтаря. Під криваво-червоним місяцем вона скидалася на роззявлену домовину. Міхаель, осліплений люттю, кинувся навздогін, і обоє кубарем ввалися всередину, розносячи дерев’яні двері так, ніби це були тонкі тріски.

Волохаті тіла пролітали поміж лав і ті тріщали, ламалися, відлітали в темні кути під ударами важких лап. Дерев'яні ікони падали з глухим звуком додолу, курявою пилу здіймаючись наостанок в молитвах, давно забутих Богом.

Міхаель першим опинився зверху. Його кігті вп’ялися в горлянку ворога, стискаючи трахею, яка здавалася надто міцною для будь-якої живої плоті. Кров била з ран гарячими струменями, хлюпала на підлогу, фарбуючи старі плити в жахливе полум’яне відображення місяця.

Але чудовисько ніяк не вмирало! Хрипіло, сіпалося, так. Але дихало.

Міхаеля охопила червона темрява божевільної люті:

— Здохни! Здохни!! ЗДОХНИ!!!

Погляд вихопив із темряви зламаний підсвічник. Срібло! Срібло…Те, що мало б завдати вірної смерті кожній потворі, подібній до нього самого… чи до тої, яку він міцно тримав, притискаючи власною вагою.

Не впгаючись, Міхаель вихопив уламок — довгий, гострий, з вигнутим жалом — і з усієї сили встромив тварюці між ребер. Почув, як метал розтинає м’язи, входить глибше, впирається у щось тверде. Противник вигнувся, захрипів, нігтями дряпаючи кам’яну підлогу. Його очі, ті жовті, палаючі зіниці, розширилися не від жаху, а від болісного усвідомлення фатального кінця.

Тиша впала на капличку так само різко, як срібло в серце звіра. Міхаель повільно витягнув уламок з тіла та завмер, відчуваючи під пальцями ще теплу шерсть супротивника. Лапи послабили хватку. Тіло під ними здригалося востаннє.

Дихання хрипко рвалося з грудей перевертня, а кров капала з ікол…