Жовтогарячий погляд

На небосхилі повний місяць знову сходив із-за обрію темного лісу, вирушаючи у свою нічну подорож. Кістки виламувало нещадно, кожен суглоб тріщав із хрускотом, а біль випалював свідомість до білого шалу. Більше не було сил це терпіти… Існування без сенсу, існування в муках, де кожний прожитий день нагадував лише про неможливість втекти від самого себе.

Щось мало змінитися! Він мусить щось зробити, інакше зникне в темряві власного розуму остаточно. Ще до того, як ця думка встигла оформитися, босі стопи Міхаеля вже несамохіть торували собі шлях по вогкій землі, серед нічних тіней, що дрімали неподалік від його оселі. Стежка вела до цвинтаря, того самого місця, де все почалося, де вперше жовтогарячий погляд спалив йому душу й залишив замість неї вирвану, криваву порожнечу.

Він не буде більше ховатися! Не буде чекати, коли ті очі знову пильнуватимуть в темряві, сьогодні він знайде їх сам…

Чим далі, тим повітря ставало важчим від вологи, якою було просякнуте старе каміння склепів та запаху прілого листя, хоча, подекуди і кружляли сніжинки, осідаючи на самотніх надгробках. Холодні хрести здіймалися попереду, немов висохлі пальці мертвих, що намагалися вчепитися в нічне небо. В тому лабіринті забутих могил Міхаель відчув, як щось давнє, первісне кличе його вперед — туди, де в густій пітьмі ворушилась клубочучись причина його прокляття.

***
Звір стрибнув на хлопця раніше, ніж той встиг щось усвідомити, придавивши міцними лапами до сирої землі.

Його гаряче дихання обпалювало шкіру, а важка тінь повністю закривала собою і без того тьмяне світло. Та цього разу, на диво, не було скаженої атаки — лише короткі обнюхування, уважні й насторожені, ніби хижак зважував, ким є ця істота, розпластана під ним.

Але Міхаель не зауважив різниці, бо його власна лють спалахнула раптово, палючим вихорем. Він боляче вдарився головою об гострий край кам’яного надгробка і цей удар, здавалося, вирвав із глибин нутра щось темне й неконтрольоване. Зуби заскреготали, червона імла застелила погляд. Тепер уже й він загарчав, дико та нестримно, як істота, у якої більше не лишилося нічого людського.

Пазурі, довгі й вигнуті, блиснули в місячному світлі, коли тіло з хрускотом змінювало форму — м’язи випиналися, шкіра над ними тремтіла від болю, хребет вигинався в неприродну дугу. Здавалося, саме прокляття раділо, що знову отримало владу над тілом Міхаеля.

Він стрімко кинувся вперед і тепер вже звір, збитий з ніг та опинившись під вагою перевертня, видав приглушене, здивоване гарчання, адже хлопець, який кілька місяців тому ще тремтів від страху, сьогодні відповідав йому силою, що могла зрівнятися з самим хижаком.

Десь у глибині цієї боротьби, спалахнуло розуміння, що Міхаель більше не жертва. Він — щось інше. Потворне. Люте. Небезпечне.

І той, хто став причиною його прокляття, це увідомив першим.