Метаморфози

Чи було в нього колись минуле? Про що він мріяв, чим жив, чим дихав? Чи мав матір та друзів? Якщо так, то де вони тепер є?..

Пам’ять вислизала, немов пісок крізь пальці, а ті фрагменти спогадів, які ще залишилися в свідомості, більше нагадували образи зі сновидінь, іноді солодких, але частіше — до дрижаків моторошних.

І що більше зневірений юнак намагався згадати, тим сильніше виявляв, що минуле схоже на розірвані сторінки власного рукопису, який, раз по разу, гинув від його ж зубів та пазурів...

Дім, у якому Міхаель мешкав… Якщо це ще можна було назвати домом...

Холодні стіни, голі, сирі, роз’їдені цвіллю… А там, де колись були вікна, тепер зяяли тільки чорні рами й вітер, який завивав крізь тріщини. Уламки розбитого скла лежали під ногами, перемішані з розірваним папером і краплями засохлої крові на долівці.

Плющ, колись доглянутий і рівний, тепер дерся всередину котеджу, мов дика звірюка,
облітав ніжки стільців, зтягував поламані полиці, заповнював пагонами порожнечі між дошками, ніби хотів задавити буйством природи рештки людського побуту.

Міхаель торкнувся стіни і штукатурка обсипалась холодним пилом. Його супутником лишався лише цей пустий холодний будинок, де кожна кімната здавалася свідком того, що відчайдушно хотілося би забути... Розтрощені меблі лежали купами, наче хтось у шаленстві розкидав їх, не тямлячи себе, а на стінах та підлозі зяяли сліди кігтів.

Хлопець не знав, хто розтрощив усе це. Але нутром відчував, що це зробив він сам…

Лише одна річ у цьому домі зберігала хоч якусь пам’ять про Міхаеля, як людину — стіл, покритий подряпинами кігтів, і старий дерев’яний стілець, завжди відсунений так, наче хтось поспіхом тікав…

З відчаєм Міхаель ходив з однієї порожньої кімнати в іншу, ніби тінь власної колишньої подоби. Хлопець втратив колись делікатні юнацькі риси, схуд, змарнів, обличчя вкривала неохайна борідка, а волосся куйовдилося нестриженими пасмами. Він втратив інтерес до чистоти та охайності, худе тіло огортав залишками одягу, який збирав до купи після кожного пробудження.

Мало того, що хлопець почав забувати своє минуле, він ще й геть не пам’ятав, що робив у момент перетворення. Тільки страшні, гнітючі здогадки виринали в голові, мов брудні уламки з темного дна свідомості: чийсь крик, блиск очей у темряві, важкий подих, гарячий смак крові на язиці. Він не знав, скільки з того було реальністю, а що лише витвором переляканої уяви. Та все це зливалося в одне відчуття неминучої провини, від якої не втекти ні з думок, ні з власного тіла.

Міхаель з кожним днем все більше боявся зустрітися з людьми, все більше жив відлюдником в своєму прихистку у віддаленні від міста. Хлопець боявся, що його можуть вистежити, а може й упізнати ким він став і тоді жодне виправдання не врятує від наслідків власних діянь.

А щоночі, коли темрява гусла, немов затягувала на горлі зашморг, його почали переслідувати гарячкові видіння. Спершу вони були лиш блискавичними спалахами уяви: жовтогарячі очі, що виринали серед нічного полотна за розбитими шибками. Але день за днем ці вогники ставали чіткішими, сміливішими, уже не ховалися за тінями, а, здавалось, вдивлялися в нього із нахабною прямотою того, хто має на це право.

Ті самі очі, які колись прокляли його… Тоді, на цвинтарі…

Вони не мигали, не зникали одразу, а ніби чекали, коли Міхаель наважиться глянути їм у відповідь, щоб згадати все, що забув або хотів забути. Але хлопець щоразу відвертався здригаючись, бо не був певен, чи достатньо сильний, аби пережити те, що приховується за цим палаючим поглядом.

Метаморфози, які розривали стражденне тіло під час чергової повні, забирали з собою не лише рукопис, а й останні рештки людяності. Єдине, що вело зараз лік часу — це повня. Від зменшення нічного світила до нового округлення Міхаель намагався відтворити свій рукопис, але щомісяця прокидався в розірваному одязі, серед шматочків паперу, які нагадували химерний пазл без шансів на завершення. І з кожним разом ця повторюваність подій робила його муку ще жорсткішою, бо кожен відтворений рядок ставав лише тим, що неминуче буде знищено наступної ночі кровожерливого місяця.

Вкриваючи сльозами чергові клаптики минулого, Міхаель збирав себе. До наступної повні. Раз за разом марно. І так — без початку, без кінця.

А очі за вікном лише пильнували й чекали...