Надлюдська жорстокість

Міхаель опритомнів серед запаху ржі й металу, повільно, наче хтось повертав тіло на місце по маленьких шматочках пам’яті; очі болісно звикали до місячного світла, яке лягало мінливими плямами на мокру землю. Перше, що кинулося в очі — власні руки, рясно залиті темно-багряною підсихаючою рідиною.

У голові досі вперто кружляв той голос, що линув до думок, як липка павутинка: “Вбити... Не лишати живих... Не лишати слідів... Не перетворювати на подібних собі…”.

Слова тиснули на мозок і відлунювали болем в грудях, наче хтось шепотів прямісінько в серце; хлопець не розумів, чи то наказ зовнішній, чи ланцюг споконвічного голоду, що зараз прокинувся в його грудях.

Поступово світ уповільнився до можливості сприймати дрібниці: червона пляма на камені блищала під місяцем; клаптики паперу розсипалися й злипалися в багнюці… Змочене чорнило розтікалося по сторінках, роблячи відбитки літер схожими на криваві ієрогліфи… Шматки рукопису, його другий, так старанно відтворений протягом місяця варіант, лежали розірвані та зім’яті.

Шок тиснув сильніше за біль, яка досі шалено викручувала тіло. Хлопець намагався відсунути тремтячу руку та пальці не слухалися. Зусиллям волі вдалося торкнулася одного з папірців, сторінка прилипла до долоні і чорнило відбитком лишилося на шкірі. Міхаель дивився на власну долоню та, здавалося, нічого не бачив. Відчуття дезорієнтації не покидало його, а фрагменти подій раптово почали виринати з потоку свідомості, немов крики, сповнені жаху.

Пам’ять викидала кадри без послідовної хронологічної логіки: кров, гарчання, швидкий ривок, падіння, крики, розкидані тіла й одяг, блиск клинків чи пазурів — і ось, він стоїть посеред людських рештків та не може осягнути того, що заподіяв це власноруч... Ті миті вперто не складалися в цілісну картину, як і розірвані рядки з власного тексту, що тепер лежали у багнюці, змішані з тим… тим, що нещодавно було живим…

Юнак застогнав і відразу ж злякався, що цей зойк досягне вуха пізнього перехожого та приведе когось до цього місця. Руками стрімко затиснув перекошений схлипуючий рот, запираючи власний відчай всередині тіла. Із зусиллям ставши на коліна ледь чутно прошепотів:

— Пробачте... пробачте...

Почуття провини струменіло разом із кров'ю по артеріям, робилося важким і в’язким та змішувалось з наказами: “Нікого не лишати живим... не лишати слідів... не перетворювати на подібних…”.

В цій фразі звучала певна жорстока логіка — логіка створіння, яке дбає про власне виживання.

Міхаель не знав, як довго пробув у тому стані, хвилини чи години, допоки холод не почав повертатися у кістки, а місяць — тьмяніти за хмарами. Навколо лежали беззаперечні свідчення його злочину, тієї надлюдської жорстокості, якій немає прощення… І юнак уперше гостро відчув: після того, що сталося цієї ночі, після того, що вирвалося з нього, не буде ні повернення, ні омріяного душевного спокою.