Перша повня

Міхаель причаївся біля придорожнього каменю, втиснувшись у холодну вологу землю. Він чекав, не розуміючи напевно, на кого або на що саме потрібно чекати. Місячне світло торкалося шкіри, наче питаючи, що юнак тут робить, навіщо знову прийшов під це криваво-червоне сяйво. І шепотіло відступити, поки не пізно.

Та скажена лють вже надто сильно роздирала Міхаеля зсередини, немов розпечене залізо плавлячи нутрощі. Страх, гнів, сором, тривога — все це змішалося у єдине нестерпне відчуття, яке розпирало груди, змушуючи задихатися. Він судомно хапав ротом повітря, але замість стогону виривалося глухе, тваринне гарчання.

З тілом відбувалося щось нестерпно дивне. Воно вигиналося, кістки тріщали, шкіра натягнулася, розриваючи тканину сорочки. Пальці видовжувалися, нігті чорніли, перетворюючись на пазурі. В грудях билося щось потворне, нове, сильніше за нього самого.

Місячне сяйво ставало все яскравішим, багряно-червоним, як кров на снігу.

І тоді, коли остання нота подоби людського голосу зникла у грухому гарчанні, на дорозі з’явилися троє молодиків, ті самі, що декілька годин тому насміхалися з Міхаеля біля трактиру. Веселі, розігріті вином, чоловіки йшли собі в тумані, насвистуючи.

— Знайома дорога, — сміявся один, —  це тут тому диваку песик штани порвав, а він ледь не вмер зі страху!

— Еге ж, — підтримав інший, — може, знов того пса зустрінемо? Стане нам охоронцем!

— Ха! Та він, певно, вже давно здох, — додав третій, п'яно хитаючись, — у нашому болоті ніхто не виживає.

Жартуючи чоловіки йшли далі, вологою бруківкою, через ліс та імлу, не розуміючи, що з кожним кроком наближаються до власної смерті.

Раптом один з них зупинився, прислухаючись до якогось звуку.

— Стійте... Ви це чули, хлопці?..

Тиша. Лише ніч і далеке завивання вітру. Потім, ледь чутно, пролунав тріск гілки та низький, пронизливий звук, схожий на зітхання хижака.

— То, мабуть, лис... — невпевнено буркнув другий, топчучись на місці. Хотілося скоріше добратися до теплої постелі, а не стовбичити серед дороги.

І тут просто перед ними, немов згусток тіні, майнула величезна, потворна, напівлюдська постать, очі якої світилися кривавим блиском, а з пащі капала піна.

— Господи... — встиг прошепотіти третій, — це ж...

Чоловік не встиг договорити. Звір рвонув уперед, збивши його з ніг. Крик розітнув темряву, але одразу стих, захлинувшись у власній крові. Щось хлюпало і чавкало в мороці. Місяць підсвічував клуби туману в червонуватий колір, ще більше збиваючи з орієнтиру.

— Тікайте! — заволав перший, намагаючись вихопити ножа. Та руки тремтіли і клинок,  вислизнувши, впав у багнюку. Потвора накрила тіло чоловіка собою миттєво, вистрибнувши наче із тіні.

Другий кинувся назад, але чудовисько вже перегородило шлях і йому. Воно хапало, рвало, шматувало плоть, швидко та люто, майже без звуку, немов саме бажання помсти стало матеріальним.

І лише місяць, червоний і всевидячий, споглядав це дійство мовчки з висоти, спокійно освітлюючи те місце, де ще кілька хвилин тому дорогою додому прямували троє людей.