Кривдники

Місяць наливався світлом, щоночі повнів, немов жива істота, котра зростає від чужої тривоги. Дні Міхаеля минали, мов у лихоманці: тіло слабшало, проте щось у ньому ніби пробуджувалося, гостріше відчуваючи кожен звук, кожен запах, кожен подих вітру.

Вийшовши з дверей типографії, він поглибше натягнув комір пальта, ховаючись від холодного осіннього повітря, і рушив бруківкою в напрямку головної дороги. Сутінки лягали на місто густими шарами попелу. Біля трактиру чувся гомін, сміх, дзенькіт скла. Компанія молодих чоловіків стояла під ліхтарем, в світлі якого кружляли жовті листки, зірвані вітром з гілля. Веселі голоси розривали вечірню тишу безжурно й грубо.

Погляд Міхаеля, гострий, майже звірячий, відразу вловив серед натовпу знайомі обличчя тих самих молодиків, що врятували його минулої повні. Високі, міцні, з відкритими посмішками людей, які знають собі ціну. Серце стислося, коли він упізнав їх. Юнаку ще й досі боліли їхні глузливі слова, що залишили після себе слід не менший, ніж від укусу.

Міхаель хотів звернути вбік, обійти трактир, розчинитися в темряві провулків, але вже було пізно.

— Ей, друже! — гукнув один із чоловіків, весело махнувши рукою. — Пішли з нами!

Інший засміявся, хриплувато, по-доброму, але з іронічною ноткою, що одразу різонула по напружених нервах:

— Та це ж той, на кого пес напав минулого місяця! Що ми його ще до матінки притягли!

— Ага, — підхопив третій. — Ходімо, хлопче, вип’ємо по чарці! Ми тебе навчимо, як стати справжнім чоловіком. Бо ти ж іще хлопчик, чи не так?

Сміх ударив, як ляпас. Щось темне, розпечене, піднялося в грудях Міхаеля. Лють. І сором — пекучий, липкий, який не давав дихати на повні груди. Юнаку здалося, що навіть місяць на небі дивиться з глузуванням, роздутий і блискучий, мов зіниця хижака.

Він стиснув кулаки, нігті вп’ялися в долоні, залишаючи сліди на шкірі. Ще крок і Міхаель, можливо, кинувся би на кривдників, але в останню мить таки зміг стримати себе.

Натомість опустив голову, пройшов повз, відчуваючи, як насмішкуваті погляди молодиків упинаються в спину. Квапливо занурився в сутінки, у їхній холод і беззвучність. Туди, де не було чутно сміху. Туди, де кроки й дихання зливались в єдиний глухий ритм.

Дійшовши до пустої дороги, Міхаель сповільнив крок. Бруківка скінчилася і під ногами зашаруділо дрібне каміння, гучно лунаючи у цій тиші. Навколо не було ні душі, лише рідкі ліхтарі тьмяно мерехтіли крізь туман, і кожен з них здавався таким само самотнім, як він сам.

Та тиша не принесла спокою, навпаки, всередині Міхаеля здійнявся гул, рій думок і шепотів, що накочували хвилями:

“Не йди додому”.

“Зупинись”.

“Дочекайся їх тут”.

Хлопець ніяк не міг збагнути, чи це говорить образа та гнів, чи щось інше, темніше, що давно причаїлося в душі. Але голоси звучали переконливіше, ніж власний розум. Здавалося, що саме тут, на цьому пустельному шляху, де дорога оминає старий цвинтар, він має залишитися. Наче хтось, або щось, чекало на нього саме тут.

Міхаель підняв очі до нічного неба. Місяць завис над темним гіллям лісу, червоний і повний. Таємниче світло розтікалося землею, перетворюючи все навколо на застиглий сон. Тіні кам’яних хрестів з цвинтаря тягнулися через дорогу, немов руки, які хотіли дотягнутися до нього.

Хлопець зробив крок до краю дороги і серце відповіло важким ударом…