Внутрішній неспокій

Дорога додому видалася нескінченною. Повітря стояло густе, важке, наче напоєне димом, хоч ніхто нічого не палив. Міхаель ішов, не помічаючи людей, які відверталися від його жорсткого погляду. Кроки глухо відбивалися від бруківки, наче хтось іще йшов поруч, у тому самому ритмі, але трохи позаду.

Коли ж нарешті дістався дому, сонце вже хилилось до обрію, а світло ставало все більш тьмяним, догораючи у цьому короткому осінньому дні. Двері грюкнули за спиною і тиша впала важко, майже болісно, на контрасті з вуличним гаміром.

Мати щось промовила з кухні — він не почув. Пройшов повз, не зупиняючись, не вітаючись. Одразу попрямував до власної кімнати. Пальці тремтіли, тіло пекло, наче під шкірою розтікалося полум’я. Прожогом кинувся до умивальника, набрав води в долоні, облив обличчя, але жар не спадав. Навпаки — здавалось, вода лише розпікає лице ще дужче.

Сперся руками об стіл. Краплі з підборіддя падали на дерево, темніючи плямами. В голові гуло.

“Що зі мною?”

Мізаель підвів погляд і зустрівся зі своїм відображенням у дзеркалі над умивальником. І не впізнав себе.

Очі були ніби чужі, темніші, ніж учора, зі звуженими зіницями. Обличчя загострилося, риси стали жорсткішими. На шиї пульсували жили, краплі поту рясніли на чолі.

Міхаель відступив від дзеркала, не в силах бачити власне відображення, перечепився об стілець, мало не впав.

Здавалося, що всередині тіла хтось дихає разом із ним — глибше, важче, з глухим гарчанням, яке не мало звуку, але чомусь вібрувало в грудях.

Мати постукала у двері:

— Міхаелю? Що з тобою, синку?..

В голосі жінки чулось неабияке занепокоєння.

Одразу відповісти на питання матері Міхаель не зміг. Лише стояв, стискаючи край столу так, що побіліли пальці. Потім, зібравши до купи залишки волі,  хрипко видихнув:

— Нічого, мамо. Просто... стомився.

Мати трохи прочинила двері та стиха промовила:

— Може б ти повечеряв?.. Я приготувала твій улюблений пиріг…

Міхаель заплющив очі від душевного болю, який різав нутрощі тисячею лез.

— Не турбуй мене сьогодні, мамо. Будь ласка…

Коли двері знову зачинилися, хлопець у виснаженні впав у крісло біля каміну. Полум’я пестило дрова та кидало відблиски світла на його лице. В тому звичному світлі вечірнього спокою очі на мить спалахнули тваринним блиском — червонуватим, глибоким, як світанок над могилами…

Міхаель заплющив їх і тиша наповнилася биттям серця, запахом крові, спогадом про гарчання, що переслідувало його з тієї пам'ятної ночі.