Поступові зміни

Дні почали спливати, немов темна вода без меж, напрямку та надії…

Міхаель повернувся до роботи, бо життя вимагало бодай подоби звичної рутини. Щоранку він ішов знайомою дорогою до типографії, слухаючи, як під ногами рипить гравій, як десь у тумані озиваються круки. Ті самі люди, ті самі обличчя, але все довкола здавалося віддаленим, ніби перебувало за товщею води.

Хлопець став мовчазним. На запитання відповідав коротко, з удаваною чемністю, а потім занурювався в роботу — монотонну, виснажливу, але ту єдину, що дозволяла не потонути у думках. Коли колеги збиралися в кутку типографії на коротку перерву, сміялися, курили і ділилися новинами, то Міхаель тихо відходив убік, ховаючись за стосами надрукованих аркушів.

Навіть удома юнак майже не розмовляв із матір’ю. Її турбота боліла, як нагадування про власну слабкість. Щоночі, коли вогонь у каміні вже згасав, а засмучена мати зачиняла за собою двері в кімнату, Міхаель сідав за свій старенький стіл і починав писати. Хлопець намагався пригадати слова втраченого рукопису, але тепер фрази складались більш гіркими, а речення відлунювали відчаєм, що оселився в молодій душі.

Вдень, у коротких перервах, Міхаель ховався в темних куточках друкарні, аби записати рядки, що приходили в голову раптово, немов надиктовані кимось невидимим. Руки тремтіли, очі червоніли від недосипу, а душа стискалася від глухої тривоги, що проростала десь під ребрами.

Папір шурхотів у тиші, перо дряпало поверхню, і цей звук був схожий на шепіт, який не давав спокою, ні вдень, ні вночі.

Нестримно дратувало все. Шелест паперу, дзижчання друкарських валів, навіть запах свіжої фарби, який колись здавався чарівним… Людські голоси різали по нервах, немов тупі ножі. Міхаель не помічав, як власні слова ставали гострішими, погляд — жорстким, а будь-який дотик інших викликав майже фізичний спротив.

***
Одного полудня, коли більшість колег пішли на перерву, Міхаель залишився в куточку між стелажами. Сонячне світло крізь вікно лягало плямами на підлогу, освітлювало його руки, які тремтіли над аркушем. Перо ковзало поспіхом, лінії літер були надто нервові, надто схожі на подряпини.

— Що ти там пишеш, Міхаелю? — озвався хтось за спиною.

Голос був дружній, але для Міхаеля пролунав, наче удар. Він різко озирнувся. Колега стояв зовсім близько, нахилившись, щоб розгледіти текст.

Мить — і світ звузився до одного-єдиного руху. Міхаель схопив чоловіка за комір, притиснув до стіни, так, що та загуркотіла від удару. Очі налилися темрявою, а дихання виривалося з грудей хрипами.

— Ти хочеш вкрасти мій рукопис?! — голос зірвався, перетворившись на гарчання. — Хочеш привласнити собі?! Хто тобі дозволив торкатися мене?!

Колега спробував щось сказати, але звук потонув у тиші типографії. Робітники, які ще перебували в типографії,  завмерли. Хтось обережно поставив шрифт на стіл, хтось застиг, не знаючи як реагувати і не зводячи очей з Міхаеля.

Під натиском поглядів, хлопець відчув, як хвиля сорому, страху й сплутаних думок накриває його. Він відпустив чоловіка, зробив крок назад, потім ще один.

— Я... — прошепотів у спробі пояснити, виправдатися, але не зміг закінчити власної думки.

Бо що “Я?”. Якби ж він сам розумів, що на нього найшло…

Стоси паперу, за якими хлопець ховався до інциденту, розлетілися по підлозі від спричиненої ним штурханини.

Зойкнувши, Міхаель кинувся до дверей, вискочив назовні, вдихнув холодне повітря, майже побіг вулицею, не розбираючи дороги. Юнаку хотілося лише одного — щоб усе це зникло, щоб голоси та погляди людей не торкалися його більше ніколи. Хотілося зникнути…