Безбарвний ранок

Ранок прийшов до оселі Міхаеля бляклим та безбарвним. Світло просочувалося крізь шибку і було схоже на холодну воду, якою обливаєшся у спробі прокинутись та не відчуваєш полегшення. Міхаель підвівся, важко, кожен рух відгукувався тупим болем.

Хлопець підійшов до дзеркала, яке висіло на стіні біля вікна. Відображення зустріло його блідим обличчям, запалими очима, волоссям, яке прилипло до чола. На грудях виднілось декілька подряпин, вже підсохлих, немов минули тижні, а не одна ніч. На гомілці бліда гематома відображала чіткий відбиток зубів, але й він здавався загоєним надто швидко.

Міхаель кінчиками пальців обережно торкнувся шкіри в місцях поранення. Не боліло. І саме це його налякало більше, ніж будь-який можливий біль.

Лихоманка ж не відпускала хлопця зі своїх лещат. Тіло кидало то в жар, то в холод, піт збирався на скронях, а серце билося прискорено, немов намагаючись утекти з кволих грудей.

В думках промайнули спогади про вчорашнє. Голоси. Сміх. Ті жартівливі слова, що різали по живому: «Пес напав... не впорався з бродячим псом...»

Міхаель зціпив щелепи. Йому хотілося закричати, довести цим молодикам і всьому світу, що то був не собака, не вовк! Але кому доведеш? Усе це звучало б лише як маячня,  слабкість духу та вигадки переляканого хлопця.

Та найболючішим було інше. Рукопис. Сторінки, змочені нічним туманом, розлетілися між могилами, немов сухе листя. Його світ, його мрія, його голос — усе розвіяв вітер…

Міхаель перевірив кишені ще раз, потім ще, без надії, майже автоматично. Порожньо. Абсолютно порожньо.
Сів на край вузького ліжка, уперся долонями в коліна. В очах защипало, і сльози, спершу сором’язливі, потім гарячі, покотилися по щоках.

Мати стукала ложкою в миску на кухні, щось наспівувала, не помічаючи, що її син тихо ридає в сусідній кімнаті.

Він плакав не лише за втраченими сторінками рукопису, а й за собою колишнім, тим хлопцем, який вчора ще мав мрії, а нині навіть не впізнавав власне відображення у дзеркалі.