Порятунок

Коли Міхаель нарешті виринув із темряви, довкола вже дихало домашнім теплом. Полум’я в каміні тріщало, жевріло, освітлюючи стіни й відкидаючи примарні відблиски на стелю. Повітря пахло воском, димом і якоюсь терпкою настоянкою. Він відчував під долонею м’який ворс ковдри, але тіло здавалося чужим та закляклим, не дивлячись на звичний затишок.

Поряд сиділа мати. Її обличчя було сполотнілим, губи тремтіли, а пальці міцно стискали його руку — так, ніби жінка боялася, що син знову зникне. У куточках очей блищали сльози, одна з них скотилася по щоці й упала йому на зап’ястя. Міхаель хотів щось сказати, але язик не слухався.

Неподалік, біля каміну, стояли троє чоловіків, знайомі з міста. Їхні плащі блищали від туману, а черевики залишили мокрі сліди на підлозі. Молодики перемовлялися між собою — голосно, грубувато, намагаючись розрядити напруження жартами.

— От що ж ви, пані Гертрудо, сина в таку годину одного пускаєте? — мовив один, намагаючись усміхнутися, але в голосі відчувалися нотки тривоги.

— Хоч би палицю від собак узяв, — підхопив інший, але його сміх, короткий і невпевнений, миттю згас під важким поглядом господині будинку.

Міхаель дивився на присутніх, майже не розуміючи слів. Десь у глибині пам’яті ще лунав хрипкий подих, ще ворушилася тінь між хрестами. Але найгострішим було відчуття від втрати тих сторінок, в які він вкладав власну душу.

Хлопець шарпнувся, намагаючись підвестися.

— Мій рукопис... сторінки... де вони?

Голос зірвався, як струна. Міхаель намагався вирвати руку, встати, але сильні чоловічі долоні м’яко втримали його. Мати, вся в сльозах, притулила флакон із настоянкою до синових, майже безкровних вуст. Тепла, гіркувата рідина обпекла горло, і світ навколо почав тьмяніти.

Останнє, що Міхаель відчув перед тим, як поринути в сон — це дотик материнських пальців до його скроні й дивне відчуття, ніби хтось іще стоїть у кутку кімнати, поза сяйвом каміну.

Тиша, яка настала, була надто густою, щоб дати хоч краплинку надії на нічний спокій мешканцям котеджу.