Раптовий напад

Хлопець ледве встиг зойкнути, коли щось невидиме, холодне й сильне, мов сама земля, вхопило його за ногу. Різкий ривок і тіло втратило опору, поволокло по вогкій землі, крізь густу імлу, повз хрести й розмиті обриси надгробків. Міхаель вчепився в землю, роздираючи пальці, ламаючи нігті об сирий мармур. Груди обпікала лихоманка, а в роті стояв смак мокрої глини.

“Вовк! Це вовк!” — промайнуло в голові. Але свідомість, хоч як хлопець не намагався себе переконати, розуміла, що те, що тримало його, не могло бути звичайним звіром. Зуби, або кігті — важко було зрозуміти, — міцно вчепилися в чобіт, рвучко тягнучи все далі у бік низини. Земля під ним розповзалася, залишаючи борозну, в якій уже збиралася волога.

Пальці, здираючи шкіру, марно намагалися вхопитися бодай за щось: корінь, камінь, виступ. А коли з внутрішньої кишені випали декілька аркушів, Міхаель, майже інстинктивно, простягнув руку за ними. Але марно. Білі сторінки розлетілися в повітрі, сяйнули в місячному світлі, осіли на могилах, наче крила птахів.

Болю Міхаель поки не відчував. Лише липкий, тваринний холодний жах, який розтікався під шкірою, немов чорнило.

Та біль не змусив себе довго чекати. Він накотив раптово, наче полум’я, що проривалося крізь плоть. Істота, що досі тягнула його, раптом зупинилася. Звільнила ногу юнака і ці декілька секунд тиші здалися вічністю. Міхаель лежав, важко дихаючи, відчуваючи, як грудна клітка здіймається й опускається у нелюдському ритмі. “Може, все закінчилося?” — блиснуло в голові кволе сподівання.

Затьмарений болем зір сконцентрувався на червоних зіницях, які світилися просто перед ним. Вони дивилися на Міхаеля не очима звіра, а чимось більш свідомим та глибоким, на межі людського розуму. На мить хлопцю здалося, що в цих очах відбивається його власне обличчя — перекривлене та розмите жахом.

З пащі істоти впала крапля слини, гаряча, як розтоплений метал. Слизька рідина торкнулася щоки Міхаеля, залишивши опік, від якого світ звузився до єдиного крику. Гарчання, низьке й пронизливе, наповнило простір. Воно било по вухах, по нервах, паралізувало тіло — і руки хлопця, які ще мали силу боротися, стали геть безсилими.

Одяг тріщав, рвався під натиском звіра, а Міхаель лише встигав прикривати себе понівеченими руками, кричати, не розуміючи, чи то його голос, чи відлуння, що виривається з грудей разом із болем. Ніч навколо здригалася, і навіть місяць, здавалось, відвернув своє лице від жахливого кривавого дійства.