Стежка повз цвинтар

Міхаель повертався додому пізно, набагато пізніше, ніж зазвичай. Робота в типографії захопила хлопця, і час, здавалося, зник між гуркотом друкарських валів, запахом свіжої фарби й шелестом нових сторінок. Усе це мало для нього якийсь потаємний сенс — наче він торкався до самого джерела чарів, звідки народжуються світи. А ще сьогодні він бачив справжніх письменників: живих, таких звичайних і водночас неймовірних! Вони приходили, щоб побачити, як їхні твори набувають плоті, щоб поговорити з ілюстраторами, посперечатися про шрифти, виправити декілька літер — і в тих дрібницях відчувалася дивна урочистість.

Міхаель працював поки лише руками, притискав важкі пластини з набраними літерами до білосніжного паперу, обливався потом, але не зводив очей від людей, які жили словом. Захоплення хлопця було чистим, як світло полудня, і, може, трохи наївним.

Та цей день став особливим: зважившись, Міхаель показав свій рукопис редактору. Той перегорнув кілька сторінок, уважно звів на нього погляд і, усміхнувшись, поплескав по плечу:

— У тебе є талант, хлопче. Щось придумаємо.

І відтоді світ навколо наче наповнився новою ясністю. Рукопис, акуратно складений, лежав тепер у нагрудній кишені й грів груди, немов друге серце — з паперу, чорнила й надії.

Та коли Міхаель вийшов з міста й попрямував стежкою крізь ліс, його мрії поступово розчинилися в холодному подиху ночі. Десь далеко, над деревами, виплив червонуватий місяць, і його загадкове світло лягло на стежку, немов передвісник чогось неспокійного. Юнак прискорив крок, стискаючи в пальцях поли пальта. Холод пробирався в кістки і болісно захотілося додому, туди, де пахне хлібом і кавою, де плющ обіймає вікна, а вогонь у коминку шелестить, наче хтось лагідно перегортає сторінки книги.

Додому хотілося якнайшвидше ще для того, щоб розповісти матінці про сьогоднішню розмовою з редактором, поділитися хвилею радості, а потім, може, ще трохи посидіти над рукописом, дописати декілька нових рядків, поки думки ще живі й тремтять у пам’яті. Та щоб скоротити шлях, Міхаель звернув убік, на стежку, що пролягала повз старий цвинтар. Дорога ця не користувалася популярністю, але вона вела навпростець.

Ніч підступала повільно, як вода до берега, і з кожним кроком повітря ставало густішим. Над землею клубочився туман — в’язкий, холодний, такий, що здавався диханням самої глибини. Цвинтар лежав у низині, і хрести, які стирчали з білої пелени, нагадували пальці, що простягалися до неба.

З лісу, що починався трохи далі, долинуло виття вовків. Здавалося, вони кличуть не одне одного, а когось, або щось, що спить під цим місяцем. Міхаель мимоволі втягнув голову в плечі, пришвидшив крок і, щоб розвіяти тишу, кинув собі під ніс іронічно:

— Ну, бодай вершники десь неподалік... живі, принаймні.

І справді, десь далеко, з боку головної дороги, долинав глухий стукіт копит, ритмічний, майже заспокійливий. Але ніде не було видно самих вершників. Лише звук, що то наближався, то зникав, ніби лунав не зі світу живих, а десь із потойбіччя.

***
Імла та морок проникали в легені, обпікаючи холодом пізньої осені. Кожен вдих давався із зусиллям, ніби повітря стало важким, а час, який згустився довкола, вже не поспішав рухатися далі.

Міхаелю ставало дедалі тривожніше, хоча він ніколи не був забобонним і вже не раз скорочував шлях цією стежкою повз цвинтар. Але цього разу все здавалося іншим, надто тихим, надто застиглим.

— Може, то через ту книгу, — пробурмотів він, щоб почути власний голос.

Йшлося про нове видання, яке вони сьогодні друкували. Читати тексту він не встигав та ілюстрації врізалися в пам’ять: химерні створіння, тіні з роззявленими пащами, постаті, спотворені від мук. Він штампував ці сторінки десятки разів, і чорнило, здається, в’їлося не лише в руки, а й у свідомість.

Тепер, серед імли, у нього перед очима почали спалахувати червонуваті вогники. Спершу хлрпець вирішив, що то відблиски місяця у росі чи опале листя, яке поблискує в тумані. Але вогники не зникали. Вони трималися на певній висоті, пульсували, і в якийсь момент Міхаель відчув, що вони рухаються разом із ним.

Серце почало стукати гучніше. І тоді позаду, крізь глухий туман, долинуло те, що змусило застигнути кров у жилах нічного путника. Хрипке дихання, низьке, уривчасте, а за ним — тихе гарчання, ледве чутне, але надто близьке, щоб здатися примарою.

Міхаель різко пришвидшив крок, а потім майже побіг, намагаючись не обертатися.