Мрії та сподівання

Сонце ще не встигло піднятися високо, коли в дерев’яному домі прокинулося життя. Через вікно, обплетене ззовні червоним плющем, у кімнату ковзало м’яке світло, розсипаючись на столі, білій чашці, старих книгах, які стояли нерівно на полиці. Листя за вікном ворушилося від ранкового подиху вітру та зазирало всередину, ніби хотіло побачити, як Міхаель готується до свого першого робочого дня.

Юнак стояв біля старого дзеркала, де злегка викривлене від часу скло повертало йому власне відображення, але трохи інакше: більш доросле та рішуче. Саме таким би він хотів  бачити себе цього чудового ранку. Хлопець задумливо розчісував волосся, пригладжуючи непокірні темні пасма, які все одно спадали на лоб, і сам до себе усміхався — трохи ніяково, ніби досі не зовсім вірив у власне щастя.

На стільці лежав найкращий костюм, скромний, але випрасуваний до блиску. Мати сказала, що в цьому вбранні Міхаель виглядає “як справжній пан”, і хлопець не заперечував, хоч знав, що це не правда. Він просто хотів виглядати гідно. Гідно першого дня, гідно своєї щирої мрії.

— У типографії, мамо, — промовив він, ніби сам до себе, і в юному голосі прозвучало захоплення. — Там пахне фарбою, папером… Я чув, що цей запах не забувається. Уяви тільки, люба матуся, щоденно бачити, як із порожніх аркушів народжуються книжки! Як слова, написані кимось уночі при свічці, перетворюються на живе дихання історії!

Мати зупинилася поруч, поправила комірець на синовій сорочці в жесті мовчазної підтримки та безумовної любові.

— І твоя книга колись буде серед них, — промовила жінка нарешті. — Я вірю, синку…

Міхаель відвернувся, щоб мати не побачила, як зрадливо спалахнув рум’янець на щоках.

Його рукопис лежав вдома, схований у ящику біля ліжка. Інколи хлопець перечитував написані рядки й відчував, що слова, неначе дим: у них є тепло, але вони розчиняються, якщо їх не промовити вчасно.

Міхаель так хотів встигнути! Заробити трохи грошей, купити достатньо паперу, надати остаточної літературної форми своїм думкам. Хотів, щоб усе це — осінь, їхній дім, лагідний голос матері — колись залишилось у рядках, в яких хтось інший, незнайомий, зможе знайти себе.

За вікном світ поволі прокидався. Кури перекликалися на подвір’ї, дим повільно підіймався з комина сусідньої хати. І в цій звичайності було щось урочисте: початок, який ще не знає про свій кінець.

Міхаель узяв капелюха, ще раз озирнувся на кімнату — на вікно, на плющ, на матір, яка стояла біля плити й дивилася услід, — і тихо, щоб не злякати цього крихкого ранкового спокою, сказав:

— Я повернуся до обіду, мамо.

Юнак не знав, що це буде один з останніх спокійних ранків для нього...