Розділ 20-й. Між світами крізь час.

Через двадцять пʼять років Налурі сидітиме на підлозі ванної кімнати і ховатиме обличчя в долонях аби власні ридання здавалися не таким гучними. 
Жінка не вперше й не востаннє оплакувала сина, але чомусь саме сьогодні їй по особливому стало гірко. Може тому, що вона повинна бути не тут? Вона повинна була вже обрати найкращу сукню і нарешті вийти до людей. А людей зібралося не мало. І добре, що на вулиці стояв грудень, бо в більш теплу пору року такий натовп просто не вмістився б у велику залу - усім довелося б збиратися величезною хмарою перед замком і проводити церемонію передачі Правління Саулейрою прямо на сходах.
Але зараз була зима, тож і налурійців з усіх куточків світу прибуло трохи менше, ніж могло поміститися в приміщенні, але все одно - багато.
Як власне мала відбуватися ця церемонія Налурі й гадки не мала. Бо Даміан весь свій час проводив з Маркусом, і всі навколо метушилися, ніби комахи у величезному мурашнику. А ті, кого вона могла спіймати й щось запитати - просто не знали.
Жінка уявила, що її двоюрідний брат зніме з голови уявну корону та покладе на голову її сину (але ніякої корони він ніколи не носив), або ж одягне йому на плечі одну зі своїх пурпурових мантій і вручить якийсь особливий посох, який той підніме над головою на знак влади. Потім він виголосить промову - довгу й нудну, але таку, що обов’язково доведе її до сліз.
І до всього цього дійства залишалися лічені хвилини, а вона досі сиділа на підлозі у ванній.
Відкрилися двері й зʼявився схвильований Лео.
– Налурі, кохана, нам пора! - вигукнув він. - У Даміана сьогодні важливий день.
Вона кивнула не відкриваючи обличчя, мовляв - я знаю, я памʼятаю, ще хвилина і піду одягну ту кляту сукню!
Проте, йому знадобилося менше секунди аби зрозуміти - щось відбувається. Чоловік кинувся вперед та опустився біля неї на коліна, сідаючи поруч.
– Що сталося? Ти в порядку? - він пригорнув її до своїх грудей і вже за хвилину гучні схлипування поступово стихли. Бо навіть через стільки років обійми того, кого вона так палко кохала все ще були порятунком від будь-яких бід. 
– Як думаєш, він прийде сьогодні? - прошепотіла Налурі ледь чутно. - Яір…
Лео відповів не одразу. Погладив її плечі та волосся, витер пальцями кілька сльозинок на щоках і уважно подивився в очі намагаючись зрозуміти про що ж вона думає.
– Налурі, наш син обрав життя на Землі багато років тому, а ти й досі не можеш із цим змиритися… - зітхнув той.
– Я іноді картаю себе за той день. - пояснила вона вже голосніше. - Може, якби я не вирішила народжувати на Землі… і він би туди не пішов…
– Послухай, це не твоя провина. - Лео стис її міцніше за плечі. - Якщо вже когось і винити, то те рішення прийняв я. Але навряд чи щось змінилося б. Це його доля, Налурі. І це все одно б сталося - раніше чи пізніше - може, за інших обставин… Але він би знайшов свою Віру так само, як і я… одного дня просто знайшов надійно сховану на Землі тебе!
Налурі мовчала і слухала його голос. Вона знала, що Лео говорив правду, з якою важко було б сперечатися і добре усвідомлювала, що попри всі труднощі син задоволений своїм вибором. То чому ж їй було так важко та прикро всередині? Чому так хотілося кричати від болю? Пояснення не приходило.
– Ти вже кілька років про нього не згадувала… чому саме сьогодні? - запитав Лео здивованим тоном. - Ти погано почуваєшся?
– Я не знаю, чесно… - зітхнула жінка знову притулившись головою до його грудей. - Суцільна втома, смуток і відчай останні кілька днів…
– Болить голова, трохи нудить і апетит пропав, так? Саме тому ти знову нічого не їла за сніданком? - посміхнувся він.
– Але звідки ти…
«Знаєш» - хотіла запитати вона, дивуючись такій проникливості, та хіба ж коханий вперше читав її, мов відкриту книгу? Авжеж, не вперше…
– А ти не можеш бути… - почав Лео й раптом зупинився. Проте, вона вже зрозуміла, що він намагався сказати, лише за одним дотиком долоні до живота.
– Ні-ні! Ти жартуєш? - вигукнула Налурі, замовкла на мить і додала вже не так впевнено. - Мені скоро вісімдесят років! Цього ж не може бути, правда?
– Ну, не скоро, а років через три, проте… хіба це має значення? - всміхнувся він.
Жінка не відповіла, лиш закотила очі попутно витираючи їх пальцями. Від довгого ридання вони розчервонілися.
– Нагадай-но, як звучало пророцтво Аолеон? - запитав натомість Лео намагаючись дістати із своєї памʼяті давно забуті слова.
– Еее… що? - розгубилася вона. - Яке ще пророцтво?
– Ну те, про наступну Провидицю! - задумався він. - І хто її має народити?
Налурі знадобилося кілька хвилин аби зрозуміти, про що той питає і власне - пригадати. За стільки років вона, здається, ні разу про нього й не згадувала.
– Еее… там точно говорилося про сьогоднішній день - повноліття Даміана. - почала замислено, напружуючи мозок. - І що жінка дізнається про свою вагітність.
– Гаразд… а яка жінка? - наполягав Лео. Він хоч і усвідомив раніше за неї, але все одно ще не міг до кінця повірити.
– Та, в якій тече земна кров… - невпевнено відповіла Налурі ловлячи його хитрий погляд.
– І? Це тебе ні на яку думку не наштовхує? - допитувався чоловік, бо вона просто замовкла.
– Слухай, якщо ти натякаєш на… 
– Я вже не натякаю, а прямо говорю! - перебив її Лео розпливаючись в щасливій посмішці. - Ну, це ж очевидно, хіба ні?
– Але ж… - все ще не могла повірити Налурі. - Я думала, що то буде Анна чи Версавія…
– Однак, я бачив їх обох внизу, у великій залі, і не схоже, що вони почуваються хоч приблизно, як ти зараз… - Лео зробив спробу торкнутися її волосся, поправляючи розкуйовджені пасма.
Налурі добре усвідомлювала, що таке припущення, звісно, не може бути висновком про вагітність, але щось глибоко всередині їй підказувало, що коханий не помиляється. Вона знову закрила долонями обличчя і важко випустила з легень повітря зітхаючи.
– О, Божечки… - ледь чутно прошепотіла жінка.
Вона думала про те, що обовʼязково піде сьогодні до Цілителів аби пересвідчитися чи все відбувається насправді.
– Знаєш, мені мабуть не можна більше розмовляти з Аолеон. - раптом сумно всміхнулася Налурі опускаючи очі додолу. - Бо як тільки ми з нею поспілкуємося, відбувається щось приблизно… ось таке…
Лео сприйняв жарт добре, навіть трохи розсміявся і зміряв її ніжним поглядом.
– Я часто ловлю себе на думці: чи можу я кохати тебе ще більше? - чоловік продовжував гладити пальцями її волосся, повільно перейшов долонею на щоки, шию та плечі, а тоді ще і ще. - Але кожного дня ти відкриваєш в мені все нові й нові горизонти. Безмежні поля моєї душі… ти ніби засіваєш їх зерном, що потім проростає плодами. І так до нескінченності… знову і знову…
Налурі нарешті підвела на нього свій вражений погляд. Вони все ще сиділи вдвох на підлозі у ванній кімнаті і в ту мить вона відчула, як покинула тіло їдка хмара диму, що вселилася в неї не так давно і принесла з собою те нестерпне відчуття всепоглинаючого відчаю. Натомість прийшло тепло, щастя й дуже сильна любов, що наповнила собою все її єство.
– Ти знову це робиш. - посміхнулася жінка. 
– Що саме? - не зрозумів Лео.
– Знову рятуєш мене... - вона підсунулася ближче й вмостилася в нього на ногах, обіймаючи колінами стегна. - І зцілюєш…
Запустила пальці у біляве волосся, почала торкатися губ пристрасним поцілунком. Чоловік не опирався. Він відповів на обійми, охоплюючи своїми руками її спину і талію. Спливали секунди, потім - хвилини.
– Знаю, знаю… нам пора… - прошепотіла Налурі коли між їх вустами зʼявився вільний простір розміром з міліметр. - Та я не можу змусити себе відірватися від тебе! Пробач…
– Так, ми повинні вже йти… - прошепотів у відповідь Лео притулившись своїм лобом до її чола. - Хіба ще один єдиний, зовсім маленький цілуночок, гаразд?
Він посміхнувся і продовжив те, що робив.