Розділ 19-й. Ще один дім.

Налурі розбудив дзвінок мобільного телефону, що лежав на тумбочці біля її лікарняного ліжка. Було вже по десятій вечора і жінка не помітила, як провалилася у тривожний сон. 
З моменту прибуття на Землю тривога переслідувала її постійно. Варто було відкритися дверям до палати, як Налурі здавалося, що зараз увірветься поліція, забере Лео та доктора Сандерс. А тоді ще й навідається додому до Харпера Лі, затримає його і Яіра з Ілаєю. 
Але минали дні і все йшло ніби спокійно. Живіт вже опустився, а малюк штовхався значно менше. Це свідчило лише про наближення пологів, через які вона також нервувала, варто було уявити, що й дитину в неї теж заберуть.
Лео весь час був поруч - підтримував, заспокоював і просто обіймав, коли вона цього так сильно потребувала. Зараз він, схоже, задрімав. Лікарняне ліжко виявилося доволі широким, аби поміститися вдвох. Ну, а решта палати, що мала окремий санвузол, диван з кріслами і величезну шафу-купе, взагалі нагадувала готельний номер класу люкс, якби не була нашпигована усім тим професійним обладнанням для підтримки життя породіллі та новонародженого.
Налурі потяглася рукою до телефону і зауважила дзвінок від доктора Лі. Але й ніхто інший телефонувати їй звісно ж не міг. Проте, в слухавці почувся стривожений голос Ілаї: Яір досі не повернувся додому. Жінка спочатку взагалі не зрозуміла про що та говорить, тож Цілителька швидко пояснила, що хлопець з ними не поїхав, а повернувся в госпіталь під приводом поговорити з батьками.
Налурі, звісно, здогадалася, що до її палати син так і не дійшов. Не було його і в Харпера. Паніка мала б охопити одразу, проте цього не сталося. Вона спокійно попрощалася і повернула телефон на тумбочку. Тоді розбудила Лео ніжними дотиками до обличчя - так, як робила це завжди - і швидко описала проблему, коли той розплющив очі. Знадобилося всього кілька слів, бо ж і описувати не було чого. Які там деталі? Яір зник. Все.
– Я спробую вияснити куди він подався! - мовив ще сонним голосом чоловік. - Ти тільки не панікуй, гаразд?
Проте, поганих передчуттів у жінки не було. Вона знала сина. Він хоч і запальний хлопець, ще іноді трохи впертий, та навряд чи став би шукати собі пригод на голову, навіть якщо подорож на Землю викликала стільки захоплення.
Лео поцілував дружину у скроню та швидко покинув палату. Крокуючи довгим лікарняним коридором чоловік обдумував з чого почати пошуки. 
Рецепція. Якщо хлопець повернувся до госпіталю, то тут мали б помітити куди він, зрештою, міг податися. Тоді - охоронець на парковці. Можна було запитати ще й в нього чи не бачив бува світловолосого юнака поблизу. Але все це при умові, якщо Яір не хотів зостатися непоміченим. Якщо ж хотів - шанси знайти його серед ночі де інде приблизно такі ж, як і серед кришталево-дзеркального світу Орімеди.
Проте далеко йти не довелося. Лео власне й до рецепції навіть не дійшов. Бо як тільки визирнув з-за рогу коридору - одразу помітив сина в компанії дівчини. Серед майже пустого лікарняного холу вони чи не єдині сиділи в дальньому куточку на дивані і жваво вели бесіду, то вигукуючи щось із захватом, то сміючись.
Світло вже було не таким яскравим (більшість ламп просто вимкнули), а на рецепції приймала нічну зміну зовсім інша адміністратор. Ніхто не звертав на них уваги.
Лео знадобилося кілька довгих хвилин аби усвідомити, що відбувається. Він, мов останній дурень, стояв і мовчки спостерігав за цією сценою. Погляди тих двох, ще зовсім здавалося б дітей, говорили самі за себе. І коли, нарешті, до чоловіка дійшло, що він бачить, то абсолютно протилежні відчуття - радість і смуток - одразу наповнили його серце.
– Яіре! З тобою можна поговорити хвилинку? - покликав Лео здалеку.
– Це мій тато. Я зараз. - мовив хлопець до Віри та підвівся зі свого місця. Дівчина лиш кивнула та посміхнулася йому услід.
– Яіре, синку, що ти робиш? - прошепотів Лео, коли той підійшов ближче.
– Еее… розмовляю з дівчиною. - щиро здивувався той. Це ж бо було таким очевидним, навіщо питати?
– Так, я бачу. Але хіба ми не домовлялися бути обережними, коли сюди йшли? Ні з ким не спілкуватися, ні про що не розпитувати, не привертати до себе зайвої уваги. - терпляче пояснював чоловік.
– Вона донька Мії Сандерс. Лікаря, що нам допомагає. - поспішив заспокоїти батька Яір. - Не думаю, що є якась проблема…
«То, он воно що! Це, звісно, не робить дану проблему менш критичною!» - промайнуло в голові у Лео.
– Я ж не дурний, Яіре. Ти так не вважаєш? - починав обурюватися він. - На що ти розраховуєш?
– Що? - здивувався хлопець, хоч і запідозрив: батько міг про щось здогадатися. - Я не дуже розумію тебе, якщо чесно…
– Забереш її з собою на Саулейру? Запропонуєш їй покинути свій рідний дім, матір, усе своє звичне життя? - наводив аргументи Лео. - Як на це відреагує твій дядько Маркус? Гадаєш, благословить? Що чекає тебе від такого союзу?
– Почекай, почекай… стоп! - вражено вигукнув хлопець, але вчасно схаменувся і стишив голос. - Хіба все те, про що ти говориш, має значення для справжнього кохання?
– Ти спілкувався з нею дві хвилини і вже говориш про кохання? - не стримався Лео. - Це ж смішно!
Проте, він не сміявся. Натомість розсміявся Яір.
– Коли ти зустрів маму тобі вистачило дві секунди, аби закохатися в неї. - хитро мовив хлопець. - Хіба не так все було? 
Лео важко зітхнув і заплющив, потираючи пальцями, очі.
– З тобою, звісно, важко сперечатися, Яіре. - поглянув він на сина якось аж занадто сумно. - Десь приблизно, як і з нею.
– Ну, не дарма ж я ваш син. - вставив свою ремарку Яір, але батько пропустив повз вуха.
– Але я гадав, що історія Мерелін та Адріана мала б тебе чомусь навчити. - продовжив натомість Лео.
– Тобто? - схоже хлопець не зовсім розумів, що ж йому намагаються втовкмачити.
– Як думаєш, скільки він іще проживе? А як буде почуватися Мерелін, коли коханий постаріє і помре у неї на очах? І їй доведеться жити без нього ще кілька сотень років…
Яір дивився на батька важким поглядом. В очах чомусь відобразився біль, ніби від неминучої втрати. Але хлопець мовчав, тож Лео продовжив свій повчальний, хоч і марний, монолог.
– Не дарма ж це заборонено правилами. Не тому, що хтось просто так захотів і вигадав. - зітхнув чоловік. - Твій дідусь Радемір колись дуже давно вже вчинив необдумано привівши Анну з Землі. І який у них був кінець? Не повторюй його помилок, синку!
– Тобто, ти вважаєш народження мами і дядька Танаіма помилкою? - Яір не міг повірити в те, що чув. - А я думав, що Вища Сила була призначена якраз таки для особи народженої між двома світами, хіба ні? Це ж ніби як Воля Небес…
Він багатозначно розвів руками в сторони.
– Я не це мав на увазі! - обурився Лео, бо відчув, як їх розмова перетікає зовсім не в те русло, що він сподівався. - Змішування крові, Яіре. Так, як і твій друг Макс… вони наполовину земляни.
Хлопець добре знав і про змішування крові, і про ДНК, і про те, чому шлюби між налурійцями та землянами викликали такий резонанс на Саулейрі. Бо все це вони проходили на уроках Вчителя Кімрана, як і багато чого іншого. Але слухати далі пояснення батька раптом стало напрочуд важко. Він відчув якусь гіркоту всередині себе і не зміг би одразу пояснити, чому йому було так прикро.
– Думаєш, мене не зводить з розуму, що вона може померти надто рано? - Лео махнув рукою кудись назад. Мабуть, у той бік, де знаходилась палата Налурі. - Або від якихось хвороб, про які наш народ навіть не здогадується, і які передаються генетично. А я нічого не зможу з цим зробити. Доведеться жити далі. Щодня прокидатися в світі, де немає її. Подумай про це синку.
– Знаєш, тату, якби я тебе не знав, то подумав би, що ти шкодуєш про свій вибір. - холодно мовив Яір. Йому захотілося закінчити цю важку розмову, розвернутися і просто піти геть. - Бо ж в мені та в інших твоїх дітях також тече земна кров. То може і ми проживемо менше, ніж тобі того хотілося б. 
– Що? Боже, та я зовсім не це мав на увазі, Яіре! - мовив вражено Лео, замислившись раптом над своїми словами і тим, який сенс вони могли нести.
Чоловік одразу про них пошкодував. Він сподівався, що розмова із сином справить геть інший ефект, проте вийшло те, що вийшло і годі було повернути час назад, аби навести якісь інші аргументи. Та Лео навіть не був впевненим чи він їх мав - ті, інші аргументи.
– Я зовсім не хотів, аби ти подумав, ніби я шкодую про вас чи про маму… - сумно прошепотів Лео не взмозі додати щось іще.
– Але у тебе добре вийшло, тож… - хлопець не закінчив фразу, а таки розвернувся і пішов, як того й хотів.
Він підійшов, до дівчини, що все ще його чекала та одразу підскочила з дивану на ноги.
– Пробач, не зможу показати тобі свій світ. - мовив він посміхаючись. - Сьогодні.
Яір сказав це лише тому, що у нього не було з собою захисного костюму для неї. Бо наміри його являлися, звісно, незмінними, не дивлячись ні на що.
– Це нічого. Може іншим разом... - відповіла замріяно дівчина стенувши плечима. - Хочеш, я покажу тобі свій?
– Дуже хочу… - Яір раптом поглянув кудись в бік, поверх її плеча. - Але, схоже, що тобі вже пора.
Віра повернула голову і помітила матір, що спускалася сходами з другого поверху, одягнена у верхній теплий одяг та вже збиралася додому. Мія дивилася на доньку може й не злим, але точно обуреним поглядом. Дівчина швидко схопила своє пальто і шарф, що все ще лежали на дивані і раптом відчула наскільки важка та довга розмова чекає її сьогодні. Але то все здалося дрібним й незначним.
– Ми ж… побачимось завтра? - боязко запитала вона, збираючись попрощатися.
– Звісно… - полегшено всміхнувся Яір. Він якраз хотів запропонувати те ж саме. - Чекатиму тебе тут. Бо іншого місця я, на жаль, не знаю. 
– Я прийду якомога раніше… - прошепотіла дівчина і обличчя знову загорілося вогнем. 
Хлопець потягнувся долонею до її руки і трохи схилився аби ніжно поцілувати, легенько торкаючись губами.