Розділ 18-й. Моя Віра.

Мія стояла біля рецепції спершись на лікті і намагалася зосередитися на результатах обстежень деяких своїх пацієнтів. Але останнім часом це потребувало не аби яких зусиль, бо відколи її колишній наставник Харпер Лі звернувся з дивним проханням, жінка передчувала недобре. Ну, а коли ті двоє більше тижня тому зʼявилися в одній з палат у її відділенні - взагалі не знаходила собі місця. Вона не так часто в своєму житті стикалася з дивними речами, але всі вони мали хоч якесь пояснення. В даному ж випадку - пояснень не було. Ці люди зовсім не змінилися з часом, ніби не старіли взагалі - і Мії такий факт ніяк не давав спокою.
– Мамо, привіт! - вирвала жінку з роздумів шістнадцятирічна донька.
Та, яку Мія ростила сама, бо батько дитини покинув її, як тільки дізнався про вагітність і більше ніколи не зʼявлявся в їхньому житті. Та, від якої вона хотіла позбутися, але в останню мить змінила рішення і народила, коли ще навчалася в інтернатурі в цій же лікарні.
– Пообідаємо? - посміхнулася дівчина. - Я знаю, що ти ще не обідала!
Мія звісно здивувалася появі доньки та навіть поглянула на годинник на своїй руці - третя година дня. І так, вона ще не обідала.
– Привіт! Що ти тут робиш? - незадоволено пробурмотіла жінка у відповідь. - У тебе ж повинні бути ще уроки.
– Ой, мамо, облиш! Сьогодні ж пʼятниця. - закотила очі дівчина. - І в нас останньою фізкультура, тож я вирішила…
– Знову її прогуляти… - зітхнула та, закінчуючи за донькою фразу.
Мія ніколи не мала з нею проблем. Вони добре ладнали і були мало чи не найкращими подругами. Завжди довіряли одна одній і як будь яка мати, Мія підтримувала свою дитину в усіх починаннях. Але підлітковий вік то геть інша справа. Він приносив багато сліз, нервів і завжди істеричного «життя закінчено!» - але то все були дрібниці. Дочка добре навчалася і планувала карʼєру, не захоплювалася алкоголем, сигаретами чи наркотиками. Не носила пірсингу, не хотіла набивати татуювань, як багато її однолітків. А випадкові статеві звʼязки схоже взагалі не цікавили дівчину, і Мія тим часом дуже пишалася, що попри всі труднощі, які довелося пройти їх неповній сім’ї - зуміла виховати порядну людину.
– Ні-ні, не прогуляла, чесно. - поспішила запевнити дівчина. - Я й справді не дуже добре почуваюся…
– І що цього разу? Живіт? Коліно? Запʼястя? - саркастично допитувалась матір.
– Еее… здається, лопатку потягнула… - швидко мовила вона торкаючись долонею плеча. - І я подумала… чи не зможе моя люба мама-лікар написати яку-небудь довідку аби мене не покарали додатковими заняттями? 
«Люба мама-лікар…» - закотила очі Мія подумки повторюючи фразу. Ось це її і непокоїло найбільше. Ось це й було найстрашнішим - брехня. Такого між ними ніколи не траплялося. В житті доньки щось відбувалося і вона вперто не хотіла ділитися переживаннями.
– По-перше, це ключиця, Віро… - зітхнула жінка вказуючи пальцем. - Те місце, де ти показуєш.
– Так-так, я й кажу, ключицю потягнула. - спробувала перебити її дівчина, але матір пропустила ремарку повз вуха.
– А по-друге, це вже втретє за останній місяць. - продовжила та. - Не хочеш зізнатися, що відбувається, донечко?
Віра опустила голову, ховаючи погляд в підлогу.
– Гаразд, добре… - зітхнула вона. - Я ніби як соромлюся…
– Соромишся чого? - не зрозуміла Мія.
– Еее… своєї зайвої ваги… - прошепотіла дівчина. - Ну, знаєш, там же переодягатися треба і все таке…
Мія спочатку вражено розширила очі, а тоді зміряла доньку очінючим поглядом з ніг до голови. Віра, звісно, не була худорлявою, як її мати, але й про повноту говорити - смішно. У свої шістнадцять вона вже формувалась як жінка і до того ж аж занадто добре. Пишні груди, стегна та сідниці - дівчина навіть зростом догнала Мію і продовжувала рости. Це було в неї від батька - високого, широкоплечого і статного - того, якого вона ніколи не бачила. А от волосся - мамине, темно-коричневе і кучеряве. Якщо Мія завжди носила його коротким і зібраним, то Віра - довгим і розпущеним. Зараз воно ховалося під теплим шарфом, бо на вулиці було вже достатньо холодно і навіть пролітав сніжок, а шапок донька ніколи не любила носити.
Жінка ще раз подивилася на дівчину, що стояла навпроти у довгому зимовому пальто і не могла повірити в те, що чула.
– Це ж дурниці! Ти не товста! - вигукнула вона трохи голосніше, ніж того хотілося б. - І раніше зміна спортивної форми в шкільній роздягальні тебе не турбувала!
– Мамо, тихіше… - ніяково прошепотіла Віра та оглянулася по боках чи ніхто їх бува не чує.
Саме тоді вона побачила його. Високого, світловолосого і з яскравим блакитними очима - такими глибокими, ніби в них ховався ще якийсь колір. Він йшов лікарняним коридором у супроводі жінки, на вигляд не набагато старшої за нього. Був одягнений у прості сині джинси та теплий светр з чорною жилеткою.
Вдвох вони пройшли мимо рецепції і направилися до скляних розсувних дверей - на вихід із госпіталю.
Віра зловила погляд хлопця всього на секунду і одразу ніяково відвела очі, тож не дізналася, що він подивився на неї ще раз, коли виходив за скляні двері.
– Хто це такі? - запитала вона в матері вже за мить.
Мія спочатку не зрозуміла ким цікавиться донька, але коли визирнула з-за її плеча, то одразу здогадалася про кого йде мова.
– А, то син однієї моєї пацієнтки з ВІП-палати. - кинула ніби між іншим жінка. - І її, здається, акушерка чи щось таке…
Вона не наважилася вжити слово «цілителька», хоча дивна незнайомка саме так і представилася ще першого дня.
– Такий гарний… - Віра відчула, як горить обличчя - щоки зробилися червоними і гарячими. 
– Що? - чомусь від її слів у Мії важко стисло в грудях. - Ні-Ні! Навіть не думай. Вони дуже дивні люди. Тобі цього не треба, повір мені.
– Дивні? - засміялася раптом Віра. Що було дивним, так це те, як нервувалася її мама - така сувора і категорична зазвичай - зараз ніяковіла, ніби в свій перший день у новій школі. - Тобто, як дивні?
– Еее… не знаю… - тепер уже Мія оглянулася по боках, аби пересвідчитися чи їх бува ніхто не слухає. Карен пішла на обід якраз тоді, коли прийшла Віра. Тож рецепція пустувала. - Якісь не старіючі чи що… 
– Мамо, я тебе не розумію, якщо чесно…
Мія завагалася чи можна було їй з кимось розмовляти про такі речі. Але комусь же вона мусіла сказати те, що так сильно турбувало зсередини. То нехай це краще буде донька, ніж хтось сторонній.
– Ну, знаєш… я й сама до кінця не розумію… їм вже за пʼятдесят, а виглядають наче підлітки. 
– Тому хлопцю пʼятдесят? - вражено перепитала Віра. Вона ж бо подумала, що десь вісімнадцять, не більше.
– Ні, його батькам. - махнула рукою жінка. - Йому я не знаю скільки.
Вона помітила, як донька полегшено видихнула.
– Але ти все одно навіть не думай, зрозуміла? - підняла вверх вказівний палець Мія. - Він задорослий для тебе!
Дівчина тільки розсміялася у відповідь.
– Може, вони просто добре збереглися? - тоді приклала руку до рота і ніби змовницьки прошепотіла. - А може вони вампіри? 
– Ага, звісно… - закотила очі та. - Це ти своїх фільмів передивилася, так?
Подумки Мія сприйняла теорію дочки надто серйозно, тому вимушена була одразу себе переконати, що вони з плоті та крові і чекають появи дитини. «Вампірів» швидко відігнала геть потрусивши головою.
– Розповідати збираєшся чи як? - нагадала вона, демонстративно покашлюючи. 
– Еее… ти про що? - Віра вже встигла забути про що вони розмовляли з матірʼю кілька хвилин тому.
– Я про те, що в тебе відбувається в школі, донечко? - суворим тоном тисла Мія.
– Може, ми все таки пообідаємо? - майже благала дівчина. 
– Доки не зізнаєшся в чому справа - ніяких обідів. - наполягала жінка. - Тут і зараз Віро, я чекаю!
– Гаразд… - здалася донька. - Гаразд… давай хоча б відійдемо…
Вона махнула рукою у інший бік лікарняного холу, де біля високого вікна стояли дивани, притулившись до стін та мали поруч себе маленькі скляні столики. Людей було не надто багато.
«Не найкраще місце для розмови, звісно…» - подумки зітхнула Віра, але матері вона довіряла, тож рушила першою і зручніше вмостилася на диван скидаючи з себе шарф і пальто - в холі госпіталю було достатньо тепло.
– Вся справа в цьому новому вчителеві. Містерові Купері. - почала пошепки Віра, коли матір сіла поруч.
«Ні, ні, ні! Тільки клятих збоченців мені ще тут не вистачало!» - заревіли думки в голові Мії, але вона швидко опанувала емоції. А от серце почало вистукувати божевільний ритм в передчутті бридкого зізнання.
– Він що, чіпляється до тебе? - процідила крізь зуби жінка. 
– Що? Ні! - одразу пішла в оборону дівчина. - Тобто… не знаю…
– Як це ти не знаєш, Віро? - здивувалася Мія, бо ж дійсно, як можна було не знати: домагаються тебе чи ні?
– Вислухай, добре? - мовила незадоволено донька, але продовжила. - Десь із місяць тому, я випадково почула в роздягальні розмову двох своїх однокласниць. Тільки не питай кого саме, гаразд? - одразу вставила ремарку дівчина. - Одна вихвалялася іншій, що у неї нібито як щось було з тим Купером. Не схоже, що це її турбувало, навпаки - говорила так, ніби кохає того старого пердуна. А інша дівчина сказала, що він і до неї також чіплявся. Одним словом, між ними спалахнула сварка і я змогла зникнути непоміченою.
Мія вражено слухала не в змозі підібрати слів, які були б позбавлені нецензурного забарвлення, тому просто кивала головою. Віра на кілька секунд замовкла вагаючись, а тоді продовжила.
– Ну, а кілька тижнів тому я почала помічати, що містер Купер якось дивно на мене дивиться. Він міг легенько торкнутися руки чи плеча - ніби випадково, а ніби й ні. Хто ж його зрозуміє? Якби я не почула ту розмову, то б і уваги на це не звернула. - дівчина важко зітхнула. - Загалом, я просто злякалася і…
– І просто вирішила прогулювати фізкультуру… - Мія знову закінчила фразу замість доньки. У відповідь їй лише ствердно кивнули головою і опустили додолу очі. - Ти не вважаєш, що це хибне рішення? Чому ти не розповіла мені раніше? Може, варто було би піти до директора?
Жінка сипала питаннями та відчайдушно хотіла знати відповіді одразу на все.
– Розумієш… я ж знаю твою реакцію. Ти б одразу пішла до директора… - почала Віра.
– Саме так! - перебила її матір. - Я б рознесла той ваш притон так, що іскри б летіли!
– От саме тому я й забоялася, мамо. Як і розповідати комусь в школі. - дівчина звела на Мію благальний погляд, ніби просила нікому нічого не казати. - А що, як вся та розмова в роздягальні лише дурнуваті вигадки недалеких дівчаток? Якщо я буду тією, хто розпустить про вчителя плітки, нічим не підтвердженні звинувачення, то мені в тій школі життя не буде. Мене там проковтнуть і не захлинуться, розумієш, про що я? Він же мені, по суті, нічого поганого не зробив…
– То давай дочекаємося поки зробить, чи як? - вражено мовила Мія. - Донечко, та по тому покидьку тюрма плаче!
– Ти так вважаєш? - Віра раптом замислилась. - Він же їх не гвалтував і не примушував… все було за згодою. На які докази я опиратимуся, якщо дівчата не захочуть свідчити проти Купера?
Мія лиш закотила очі і важко зітхнула. Вона добре знала, що шістнадцять - це вже «вік згоди», але ж не між вчителем та ученицею!
– Він вчитель, Віро. Навіть якби вони були повнолітні - таке карається законом. А в даному випадку і поготів! - тоді подивилася на доньку, що мало не плакала і рішення прийшло блискавично. - Гаразд, я не розноситиму ваш притон, донечко. І не підставлятиму тебе, обіцяю. Про це ніхто не дізнається…
Дівчина полегшено зітхнула і взяла матір за руку.
– То ти даси мені довідку аби я могла не ходити на фізкультуру? - посміхнулася Віра.
– Ні, не дам. Але й образити тебе не дам! - твердо запевнила Мія. - На щастя, у мене є знайомі, що допоможуть вирішити цю проблему без зайвого шуму.
Жінка підскочила з дивану на ноги і швидко закрокувала геть, дістаючи з кишені свого білого халату телефон. Вона залишила збентежену доньку сидіти одну в холі лікарні і до самісінького вечора застрягла в операційній. Але перш, ніж приділити увагу пацієнтам, Мія встигла здійснити один важливий дзвінок своєму давньому знайомому - поліцейському на імʼя Пол, який дуже любив розбиратися з негідниками «своїми методами». 
Через кілька днів містера Купера доставлять до лікарні серед ночі з відкритим переломом верхньої кінцівки. На щастя для чоловіка, це станеться тоді, коли у Мії буде вихідний, то ж йому таки дадуть трохи знеболюючого. Ще через тиждень він звільниться зі школи без пояснення причини.