Розділ 16-й. Землянин.

– Ви напрочуд добре водите. - підмітив Харпер, коли вони вмостилися на передні сидіння орендованого електрокару Ауді і рушили темними, освітленими ліхтарями вуличками передмістя у напрямку головної дороги, що вела до виїзду з нього. Він уявляв Лео за штурвалом космічного корабля і думав, що людині, яка управляє зорельотом не можуть не піддатися дві педалі «автомат». - На вашій планеті теж є автомобілі?
– Ні, немає. Але я роблю це не вперше, не хвилюйтеся. - озвався чоловік зосереджено слідкуючи за дорогою. Голос, як ніколи звучав впевнено. - Двадцять сім років тому я вже пробував сідати за кермо. Сьогодні це вдруге.
– О, Господи! - вигукнув Харпер і потягнувся до ременя безпеки аби швидко пристебнутися. Тоді, на всякий випадок, перехрестився тричі.
Проте, Лео не зрозумів, що це мало б означати, та й взагалі не звернув уваги на жест. Він думав про те, як краще здійснити перехід на Саулейру. Десь до середини ночі вони мали б дістатися місця призначення - йти в темноті узліссям і стрибати на Серайю, або ж чекати наступного дня і рухатись через Енвер? Чекати йому, звісно, зовсім не хотілося.
Харперу тим часом дуже кортіло розпитати свого супутника мало чи не про все на світі, але він не наважився відволікати новачка від водіння. Тож кілька годин вони їхали в суцільній тиші. Минули поворот зі знаком, що вказував напрямок до містечка Холз та рушили далі вперед автострадою.
Лео кермував не швидко, тому було вже далеко за північ, коли вони зрештою зупинилися на узбіччі. Чоловік дістав з сумки, що так і висіла у нього під плащем, планшет та звірився з картами. Тоді проїхав ще півкілометра вперед і заглушив мотор електрокару.
– Далі пішки. - оголосив Лео та вийшов з авто. Харпер зробив те ж саме.
– І що, це все? Залишимо його тут? - запитав він здивованим тоном.
Лео тим часом дістав світлову сферу, що яскраво засвітилася в його долоні, мов ліхтар і оглянув перед собою не густу стіну узлісся, яким він вже проклав стежку на світанку. Знайшов знайомі орієнтири і полегшено зітхнув.
– Не хвилюйтеся, я заплатив достатньо, аби мені запропонували послугу самостійно забрати авто, де б я його не покинув. - посміхнувся чоловік. - Вам краще знати, як це у вас відбувається.
– Ага… проте, мене більше хвилює, що доведеться рухатися в темряві лісом… - ніяково мовив Харпер і показав пальцем поперед себе. - Ви десь там припаркували свій космічний корабель? 
– Саме так, ходімо!
Дорога була не важкою. Сфера достатньо освітлювала маршрут і згодом їх очі звикли до темряви, що вже не здавалася такою всепоглинаючою. На небі до того ж яскраво світили зорі і серпик напів місяця.
– То яка вона, ваша планета? - не стримавши цікавості запитав нарешті Харпер.
– Саулейра гарна. Така ж, як і Земля. - відповів Лео. - Але ми не говоримо про неї, як про планету. Скоріше, як про світ. Тобто, як і про всі інші світи у нескінченному Всесвіті.
«Саулейра…» - повторив подумки Харпер.
– Тобто, вона не кругла і не крутиться? - не розумів чоловік, що той має на увазі. - Плоскоземельці таки мають рацію?
Лео натомість лише дзвінко розсміявся.
– Все залежить від того, наскільки у вас розширена свідомість та розвинена фантазія! - мовив він голосно. - Вона буде саме такою, як ви про неї думаєте, та як тільки можете собі уявити! Розум немає меж, а свідомість форми. 
– Пробачте, але я не зовсім розумію. - обурився раптом Харпер. Його збентежив той сміх. - Будь який світ повинен мати фізичний вигляд, так би мовити. Ми ж говоримо все таки про матеріальні речі.
– І він має! Всі вони мають форму нескінченності у безмежному Всесвіті Творця. 
«Ну, і як це осягнути?» - промайнуло в голові чоловіка, але він промовчав чекаючи, що той додасть іще щось.
– Ми відчуваємо просторово-часову матерію, з якої зітканий Всесвіт. Маємо здатність крізь неї переміщатися. Це закладено з народження у нашій ДНК. Тому й про світи в нас уявлення, як про нескінченні відгалуження лабіринту. Ваша Земля - лиш одна маленька гілочка на величезному дереві Життя.
– А оце ваше переміщення… - запитав обережно Харпер. - Як воно здійснюється?
– Через портали. - відповів Лео та зупинився аби знову звіритися з картою. Пересвідчився, що вони рухаються в правильному напрямку і сховав планшет до сумки. - Скоро самі все побачите.
Доктор Лі намагався перетравити інформацію, яку щойно отримав, тому добрячу годину рухався мовчки. Він зрозумів, що у цих прибульців немає ні космічних кораблів, ні автомобілів, ні власне технологій в медицині. То що ж у них є? Чим вони займаються та як живуть? Це наштовхнуло його на думку про оплату за оренду електрокару, про яку згадав Лео.
– Того разу ви також розрахувалися коштовним камінням і золотом. - озвався ніби між іншим Харпер. - Це ваші звичайні обіходні гроші? Чи у вас просто всі настільки багаті?
– Це для вас воно коштовне, а для нас просто звичайне каміння, як інші мінерали. Матеріали, що використовуються у різних сферах діяльності для різних потреб. Так само, як скло, метал чи деревина для виготовлення предметів побуту. - відповів Лео. - На Саулейрі немає грошей. Ми не купуємо і не продаємо, докторе Лі. У нас зовсім інший уклад життя, ніж у землян. Вся система світу побудована на рівномірному розподілі ресурсів та плодів нашої праці. У нас немає жаги до збагачення, потреби красти, змагатися чи битися за територію або якісь там інші примарні блага. Бо все у вільному доступі: їжа, одяг, житло. Ми беремо стільки, скільки потрібно і кожен без виключення, приймає відповідну участь в забезпеченні цього способу життя, аби все працювало на благо суспільства та народу.
– Але це утопія! - вигукнув вражений Харпер. - Такого просто не може бути!
Тоді Лео довго пояснював чому саме може. Згадав про інший тип мислення, про генетичну відмінність від людей на Землі і навіть дійшов вже до дарконів та їх нескінченної війни проти слуг темряви. Почав розповідати про захист Земних порталів, як нарешті вони зупинилися біля підніжжя невисокої гори, де трохи далі серед узгірʼя брала свій початок ріка Місо.
– Ось ми й на місці! - оголосив Лео та пройшов трохи вперед до скелястого виступу дістаючи трансфер.
Там він відкрив портал на Серайю і помахом руки покликав до себе Харпера. 
– Земляни не можуть проходити крізь цю просторову-часову тканину. - сказав чоловік і дістав з сумки невеликий круглий предмет. - Тож я маю для вас захисний костюм, аби не розірвало на шматки. 
– О, справді? Це дуже турботливо з вашого боку, дякую! - доктор Лі вже балансував на межі постійного здивування і сарказму, бо не знав чим іще його можна шокувати. 
Лео приклав до грудей Харпера еластичне коло і за секунду волокна костюму обвили тіло чоловіка, ніби бинти мумію, не залишаючи відкритих ділянок шкіри навіть на обличчі - розрізи для очей, ніздрів та рота звичайно були.
– Стрибати не важко! Дайте руку і я вам допоможу.
Через кілька секунд вони вже приземлилися серед величезної галявини на Серайї, де буяло море квітів, співали птахи та поступово відступали сутінки - займався ранок. Портал за спиною швидко закрився.
До наступного переходу на Саулейру залишалось ще три кілометри лісом вздовж річки і Лео махнув рукою у бік стежки, що ховалася трохи далі серед дерев. Тоді потягнувся пальцями до чорного кола на грудях Харпера і одним натиском допоміг позбутися захисного костюму. 
– Це тепер ваше. Тримайте при собі і не загубіть, будь ласка. - вручив йому предмет Лео.
Та не встигли вони зробити й кількох кроків у напрямку підліску, як із-за дерев почали повільно виходити істоти з мертвотно-блідою шкірою та чорними бездонними очима.
Харпер від шоку завмер на місці і не знав навіть, що сказати. Натомість подумав про те, що дивиться в обличчя чистого зла, не інакше.
«Дарма, дарма ми сюди прийшли! Потрібно було чекати обіду!» - промайнуло в голові у Лео. Йому було байдуже - пастка це чи випадковість - єдине про що міг думати: як сховати доктора Лі за своєю спиною?
– Лягайте на землю! - вигукнув чоловік і Харпер одразу виконав вказівку.
Лео тим часом відбив з пів десятка отруєних кинджалів, що полетіли в його сторону, помахом руки. У нього не було з собою ні меча, ні будь якої іншої зброї, яка стала би зараз в нагоді. Подумки чоловік вилаяв себе ще й за цю необачність.
Істоти рушили вперед - їх налічувалось десять, пʼятнадцять - Лео збився з рахунку. Все, що у нього було - його внутрішня сила.
– Будемо тікати в протилежний бік! Швидко! - наказав чоловік.
Харпер тим часом вже підвівся і пригнувши голову помчав навмання під покров дерев. Лео теж відступав назад збиваючи з ніг по двоє-троє дарконів, що бігли на нього, мов жуки на ласий шматок, але сили були надто не рівними. Вони падали, підводились і знову наступали.
Вже через кілька хвилин такого бою в Лео знову полетів десяток кинджалів, але цього разу, з-за спини, хтось допоміг відбити половину. Тож він просто пригнувся до долу і решта ножів пролетіла повз, врізаючись в землю далеко позаду. Він навіть не встиг обернутися, щоб побачити хто йому допоміг, як у наступну мить потік яскравого світла нестримно вирвався поперед чоловіка і став стіною між ним та дарконами. Тоді він знову зміг випрямитися. 
Істоти, що не встигли вчасно зреагувати, врізались в світловий щит та перетворилися на попіл. Інші вчасно зупинилися, проте не відступили. Вони загарчали, ніби пси, виставляючи на показ оскал своїх кривих зубів та потроху почали відходити назад. Потік світла нестримною енергією вирвався вперед і стер в порох решту дарконів. 
Лео нарешті обернувся, щоб поглянути на своїх рятівників.
– Яір?! Саян?! - вигукнув вражений чоловік. - Що ви тут робите?! 
– Подумав, що ти будеш не проти допомоги, тату! - посміхнувся Яір. - Пробач, Ельман здав твій маршрут з кінцями, варто було лише трохи його дотиснути! 
Лео незадоволено, але полегшено зітхнув. Це справді велике щастя, що вони виявились поруч.
– А якби я пішов через Енвер? - обурився чоловік. - То ви б тут тиждень стирчали?
– Доки з тобою не налагодився б зв’язок! - стенув плечима син. - Але ми прийшли лише кілька годин тому, аби перевірити чи все добре. Помітили, що ці тварюки вже давно тут вештаються…
Втрьох вони рушили до Харпера, що сидів на траві, спершись об стовбур найближчого дерева на краю поляни і важко дихав, тримаючись за груди. Виглядав чоловік блідим.
– Ви в порядку, докторе Лі? - потурбувався Лео. - Води хочете?
Той лише негативно похитав головою.
– Таке не щодня побачиш… - вражено прошепотів він собі під носа.
– Ви тільки мамі не говоріть, що я тут був, гаразд? - ніби між іншим, озвався раптом Саян. - У мене ж підписана обіцянка до повноліття.
Яір закотив очі, а Лео пригадав розписку Айріс, що була проти бою сина з дарконами, та широко всміхнувся. 
– Боюсь навіть уявити, що вона зробить, коли ти її порушиш! - мовив чоловік. 
– А там все написано! - розвів руками хлопець. - Посаде під замок в житлі Цілителів до двадцяти пʼяти років.
– Жах! Ми цього не допустимо. Обіцяю, Саяне! - Лео поклав свою руку йому на плече аби слова прозвучали переконливіше. - Колись так хотіли зробити зі мною. Правда, мені тоді пошкодило мозок моріоном, тож… гаразд, не будемо про це! 
– Так, я памʼятаю… - пригадав раптом Яір. - Ти довгенько не впізнавав нас з мамою. А потім вона ледве не померла народжуючи сестер.
– Доречі про це! - вигукнув Лео. - Познайомтеся з доктором Лі. Він врятував твоїй мамі життя тоді і радо погодився допомогти зараз! 
«Ага, саме так! Радо погодився…» - обурився подумки Харпер і нарешті підвівся на ноги щоб потиснути руки двом юним хлопцям.
– Добре, тоді ходімо! Ще чималий шматок дороги залишився. - махнув рукою Лео у протилежний бік галявини. - Сподіваюсь більше не буде несподіванок на шляху?
– Ні, все чисто! - запевнив Саян. - Ми перевірили.
Лео був невимовно вдячним і враженим водночас - він захоплювався сміливістю їх обох.
Через годину вони вже стрибнули на Саулейру і опинилися на Сефірі. А ще через годину відкрили контрольований портал до рідної Долини.
Харпер вийшов з нього біля поля на узліссі разом з іншими своїми супутниками, самостійно звільнився від захисного костюму і запхав невеликий предмет до кишені штанів. Він впізнав жінку, що чекала їх неподалік. Та замість привітання чоловік вражено вигукнув:
– Ви теж зовсім не змінилися! - а тоді подумав, що це мало б бути очевидно, тому швидко прикусив язика. 
– Вітаю, докторе Лі! - посміхнулася натомість Налурі і легенько потисла його постарілу руку. - Моя мати була чистокровною землянкою. Тож, дуже сподіваюся, що я таки проживу хоча б іще одну зайву сотню років.
– А інші? - все ще дивувався Харпер.
– Три-чотири… - стенула плечима і всміхнулася.
– Вражаюче… - прошепотів він.
– У нас тут ще багато чого вражаючого! - розвела руками в сторони жінка.
– Так, я вже встиг пересвідчитися! Дякую! - розсміявся у відповідь той.
Налурі потягнулася нарешті вбік аби обійняти свого Лео:
– Ти був без звʼязку, я так хвилювалася!
– Все пройшло добре… - прошепотів він їй на вухо.
Але взаємні привітання та обмін ніжностями тривали не довго. Бо за спиною Налурі чекали ще люди. Це була розлючена Айріс, що пожирала очима Саяна - вони з Яіром ховалися за спинами Лео й доктора Лі, тож вона не могла вибухнути одразу. Жінка привела з собою Ельмана, аби виглядати переконливіше на випадок, якщо син чинитиме опір. Але Саян смиренно прийняв свою долю, як тільки побачив матір.
– Пробачте… - прошепотів Ельман, винувато дивлячись на обох хлопців та опустив очі собі під ноги.
Лео поспішив розрядити напружену ситуацію.
– Твій син врятував нам життя, Айріс! Нас вбили би на місці, присягаюся! Не злись на нього, будь ласка!
Вона важко зітхнула та кивнула.
– Поговоримо про це в житлі Цілителів. За мною! - вона обернулась аби піти вперед.
– Ні, ти не посадиш мене під замок! Не посадиш! - почав обурюватися Саян, але все таки рушив за матірʼю.
– Радий, що з вами все гаразд! - кинув на останок Ельман та пішов слідом за ними.
Налурі тим часом зупинила жестом руки Яіра, що вже готовий був кинутися з криками та поясненнями на поміч своєму двоюрідному братові.
– Облиш! Не втручайся! Я говорила з нею про це. - озвалася вона. - Обійдеться кількома годинами лекції про довіру і вже до вечора відпусте його. Максимум - завтра зранку.
Лео збоку зронив прихований смішок.
– Ходімо, пообідаємо! - запропонувала Налурі і махнула рукою в бік замку. - Ви, мабуть, страшенно зголодніли?
Лео, що не їв більше доби (навіть того сухого пайку, що досі лежав в його сумці) просто кивнув головою і взяв дружину за руку.
Дорогою Харпер дивувався всьому навколо - з відвертим захватом роздивлявся замок та інші будови. А Налурі тим часом розпитувала про Землю і що там змінилося за всі ці роки.
До загального обіду залишалося ще декілька годин - велика зала пустувала. Але жінка швидко допомогла організувати їжу та разом з Мерелін накрила стіл на трьох чоловіків.
– Виходить, я помилився з діагнозом. Дива таки трапляються. - мовив Харпер, коли Налурі налила йому в склянку соку і сіла навпроти.
– Так. - посміхнулася вона торкаючись долонею вже доволі кругленького живота вдало схованого за широкою довгою сукнею. - Страшенно хвилююся. Навіть більше, ніж минулого разу.
Проте, Харпер не міг давати їй марних сподівань та обіцянок, що все буде добре і пройде гладко. По крайній мірі, не тепер. Бо чоловік й приблизно не уявляв з чим має справу.
Коли з обідом було покінчено, Лео озвався до сина з проханням:
– Яіре, відведи, будь ласка, доктора Лі до Цілителя Емзара. Він знає, що робити. Ми вже розмовляли з ним про цю ситуацію.
Хлопець кивнув та разом з Харпером покинув велику залу. Налурі нарешті сіла поруч з коханим і вони обійнялися.
– Айріс сильно лютувала щодо Саяна? - запитав раптом Лео, коли вони залишилися наодинці. 
– Ні, вона просто дуже хвилюється за нього. - зітхнула жінка. - Як і я за вас…
– Він піде в бій ще у двадцять, присягаюся! Як тільки буде дозволено самостійно робити вибір. - дійшов висновку чоловік. - Ти б бачила його очі наповнені захватом та вогнем, коли він вперше знищив дарконів. І хлопець дуже сильний - як Танаім!
Налурі вже збиралася щось відповісти, коли раптом до великої зали зайшов Правитель Маркус та рушив у їх бік. Довга біла мантія, що була накинута поверх його пурпурового одягу, злегка розвіювалась у різні боки, а на обличчі чоловіка читались неоднозначні емоції. 
– Лео, з тобою можна поговорити кілька хвилин? - запитав він підійшовши ближче.
– Я допоможу Мерелін на кухні. - тактовно озвалася Налурі. Вона підвелася й перш, ніж вийти, забрала із собою кілька порожніх тарілок.
Маркус виглядав доволі напруженим, що неабияк збентежило Лео, котрий вже приготувався вислухати шквал претензій.
– Ти навіщо на Саулейру землянина притяг? - без особливих церемоній випалив прямо в обличчя чоловік, як тільки вони зосталися одні.
– Щоб не дати твоїй сестрі померти. - обурився Лео та підвівся на ноги аби мати змогу дивитися йому прямо в очі, а не знизу вгору.
Він вже давно міг дозволити собі звертатися до Правителя на ти, але ніколи цього не робив. От тільки тепер, геть збитий з пантелику, не помітив, як грубо прозвучала його відповідь. Можливо тому, що чоловік до кінця не розумів в чому саме його намагаються звинуватити.
– Ти ж чудово знаєш, що це проти правил, Лео. - не відступав Маркус.
– Ваша Величносте, не змушуйте мене запідозрити Правителя Саулейри в лицемірстві. - посміхнувся раптом той, але вже спокійніше. - Коли нам потрібно було аби вона отримала Вищу Силу, ви були не проти присутності Адріана Бенсона.
– То зовсім інше! Він зостався тут, а не повернувся на Землю. - аргументував Маркус. - Та навіть якби й повернувся, навряд чи став би базікати зайвого.
– Тобто, народження ще однієї дитини між налурійцями і землянами викликало в тебе значно менше обурення, ніж звичайне базікання на Землі? До того ж, нічим не підтверджене… - дзвінко розсміявся Лео. - Все, за що ти хвилюєшся: чи не розповість Харпер Лі комусь про те, що бачив? В цьому вся справа?
– Всі твої дії необачні та ризиковані, Лео! - вигукнув Маркус. - І сарказм тут навряд чи допоможе…
– Може тому, що мій план не був погоджений з вами, Ваша Величносте? - продовжував обурюватися чоловік. - Та я готовий притягти сюди сотню землян, якщо це допоможе врятувати їй життя!
Правитель вражено округлив очі. Він зовсім не очікував подібного нахабства.
– А ти повинен навпаки радіти, Маркусе. - розвів руками Лео. - Вона ж виношує твою заміну! Чи нехай помирає, аби тільки народила того, на кого згодом можна буде перекласти весь цей тягар?
– Ну, знаєш… це вже занадто! - вигукнув Маркус. - Я зовсім не це мав на увазі. А твої звинувачення в моїй байдужості взагалі зухвалі та огидні.
– А ваші претензії недоречні та безпідставні, Ваша Величносте. - продовжив Лео, але вже набагато спокійнішим тоном. Він відчув, що трохи перестарався і на мить йому навіть стало соромно. - Повірте мені, доктор Лі не з тих людей, хто буде базікати направо й наліво. В цьому я впевнений на всі сто відсотків. - чоловік на мить замовк та зітхнув. - Минулого разу на Землі ми наробили чимало шуму. І саме Харпер Лі був тим, хто прикрив наші спини та допоміг вибратися.
– Що ж, сподіваюсь задумане тобою вдасться без неприємностей. - мовив нарешті Маркус твердим голосом, ніби виносив вирок на суді. - Бо за всі наслідки відповідатимеш особисто. 
– Мені не звикати… - прошепотів Лео, коли Правитель, не дочекавшись від нього відповіді, покинув велику залу.