Розділ 15-й. Сімнадцять років самотності.

На Землю Лео перейшов швидко - через континент Ноема, куди потрапив з Тіфферету. Портал привів його до витоку ріки Місо, що брала свій початок серед гірського хребта. Сонце на Землі якраз почало сходити над горизонтом.
Він звірився з картами на планшеті і кілька годин рухався узліссям від підніжжя гори до найближчої автостради. До Грін-Грейту залишалося ще близько ста кілометрів, але в даному часовому проміжку - на найближчий місяць - це був єдиний можливий до міста перехід між світами.
Тож, набравшись терпіння чоловік рушив вперед у напрямку невеликого містечка Холз, що лежало між горами та Грін-Грейтом. Там він планував орендувати автомобіль і сподівався, що вдасться таки спіймати якийсь транспорт на шляху. Але на світанку автострада пустувала.
Ще через дві години його мандрівки вздовж шосе ліс з одного боку став рідшим, а з іншого боку дороги почали розкидатися поля, що тяглися невисокими горбками на багато кілометрів вперед і сягали горизонту. Узгірʼя залишилося позаду.
Зовсім скоро мимо нього промчалося кілька автомобілів на шаленій швидкості, але жоден не зупинився на прохання його витягнутої вбік руки. Проте Лео все ж таки пощастило. Не пройшло й кількох хвилин, як один старенький пікап зменшив швидкість та зупинився в метрі попереду нього.
На передніх сидіннях було двоє людей - сімейна пара похилого віку. Вони запропонували підвезти молодика до містечка і він був їм невимовно вдячним. Жінка всю дорогу захоплено розповідала про свого єдиного сина, що перебрався жити в іншу країну та маленьку внучку, яка тільки пішла до школи, але вже займалася професійними танцями. Її чоловік зосереджено кермував і мовчав.
Загалом до місця призначення вони добралися, коли сонце вже хилилося до обіду. Лео залишив свою оплату за допомогу в долоні старенької і та від здивування не могла вимовити навіть слова. 
У невеликому містечку він дуже швидко знайшов, де можна орендувати автомобіль. Там, за щедру оплату йому надали хороший електрокар Ауді з повним зарядом акумулятора і вбудованим навігатором, та навіть підказали, як ним користуватися. Авто мало лише дві педалі - автомат, що значно полегшувало водіння, на відміну від того єдиного досвіду, що в нього був, а тим більше нудної інструкції. 
З таким успіхом вже до вечора він повинен був добратися до Грін-Грейту, навіть якщо не поспішатиме. Адже зайві клопоти - це найменше, що йому було потрібно. А отже планував чоловік діяти максимально обережно, аби не привертати до себе увагу.
За минулі сімнадцять років мегаполіс практично не змінився - хіба передмістя розрослося трохи більше, а хмарочоси стали ще вищими.
На вʼїзді до нього Лео задав навігатору електрокару голосову команду:
– Госпіталь Сан-Марино, будь ласка. 
Штучний інтелект проклав маршрут та підказав напрямок руху у відповідь.
Вулицями передмістя він намагався їхати повільніше, орієнтуючись на знаки та дотримуючись правил. Адже, стикнувшись з поліцією, довелося б вдаватися до сили і втечі, що відтягнуло б його план в часі.
Але, як і водій, автомобіль не привертав до себе уваги - він був таким, як і більшість інших - сучасні електрокари заполонили вулиці міст. Взагалі, мало що змінилося за ці роки на Землі. Машини не стали літати в повітрі, а перехожі не одягалися у сріблясті костюми з фольги з високими дивними комірцями. Єдине, до чого з роками дійшло людство - більша турбота про екологію. Вони нарешті стали розділяти та переробляти сміття - максимально, на скільки це можливо; дбати про клімат - саджати більше дерев та поступово переходити на альтернативні джерела енергії - сонячні батареї, вітрові електростанції тощо.
Ну, а щодо госпіталю Сан-Марино, то він стояв таким, яким його запамʼятав Лео. Хіба стіни пофарбували в трохи яскравіший, але такий самий світло-коричневий колір. А на території виріс ще один невисокий корпус.
Сонце вже котилося до заходу, коли Лео припаркував автомобіль на відкритій парковці біля лікарні - навіть пост охоронця зі шлагбаумом, здавалося, не змінився. 
Чоловік накинув на голову каптур свого плаща, щоб приховати обличчя і рушив до входу. Одразу за розсувними скляними дверима він побачив складені у стос медичні маски. Вони були у вільному доступі в пластикових боксах на невисоких столиках по обидва боки від дверей, як і дозатори на стінах з написом: «Антисептик».
«Те, що треба» - подумав Лео і закрив обличчя ще й маскою аж до очей.
За стійкою рецепції він звернувся до молодої світловолосої дівчини, що аж підскочила на ноги від здивування, коли той підійшов. На бейджику її білого костюму було написано:
«Карен - медичний реєстратор».
– Мені потрібен доктор Харпер Лі. - мовив чоловік одразу не вітаючись, чим збентежив її ще більше.
– Еее… перепрошую, та у нас немає такого лікаря. - спокійним тоном відповіла дівчина. - Вам потрібна допомога? Ви хворий? 
– Ні, мені потрібен Харпер Лі. - наполегливо повторив Лео. - Він працював тут кілька років тому. 
Звісно, у його відносному розумінні сімнадцять - це було всього кілька років, тоді як для більшості землян - майже третина життя.
– Пробачте, та я працюю тут лише рік… - ніяково відповіла Карен. - Якщо вам потрібна допомога, я можу запропонувати іншого лікаря.
Вона вже схилилася до екрану комп’ютера аби перевірити, хто може прийняти дивного пацієнта, коли Лео раптом підвищив голос:
– Ні, не потрібно! Допоможіть знайти того, хто знав Харпера Лі! Або того, хто працював тут сімнадцять років тому і може підказати де його шукати?
Дівчина від здивування вже розширила очі та потяглася рукою до телефону, що забезпечував внутрішній звʼязок. Вона не знала, кого кликати на допомогу. Турбувати головного лікаря чи одразу викликати охорону? Чоловік у плащі хоч і приховував обличчя, але не видавався агресивним чи небезпечним. Поки що.
Навколо снував персонал лікарні у білих халатах та темно-синіх медичних костюмах, а ще пацієнти і їх рідні, що очікували в широкому холі сидячи на стільцях у кілька рядів та невеликих диванчиках ближче до вікон.
І якщо досі ніхто не звертав на Лео ніякої уваги, то після його голосних вимог знайти йому якогось лікаря, деякі люди таки обернулися в бік рецепції з цікавістю спостерігаючи, що там відбувається.
На допомогу прийшла завідувачка хірургічним відділенням. Вона якраз спілкувалася з колегами, коли здалеку помітила чоловіка, що намагався отримати інформацію та вже починав нервувати. Їй чомусь видався знайомим його темно-синій одяг і жінка поспішила до Карен.
– Що відбувається? Я можу допомогти? - підійшла вона збоку до рецепції та одразу завмерла від здивування, як тільки поглянула в сховане за маскою обличчя незнайомця.
Навіть через сімнадцять років вона не сплутала б ці очі ні з якими іншими - жінка їх впізнала.
Лео теж впізнав темно-коричневе кучеряве волосся, туго зібране в пучок, як і тоді, та приємне обличчя, хоч воно й трохи змінилося з часом. На бейджі її халату він прочитав: «Доктор Мія Сандерс - завідувачка хірургічним відділенням».
– Тут чоловік намагається знайти… еее… - почала було Карен, полегшено зітхнувши. Вона зрозуміла що врятована і забрала долоню зі слухавки внутрішнього телефону.
– Все гаразд, я його знаю. - зупинила її Мія жестом руки та запропонувала Лео відійти трохи в сторону.
Вона відвела його в тихий куток, де не ходили люди. Чоловік нарешті подумки полегшено всміхнувся.
– Я не помилилася. - вражено похитала головою жінка. - Невже це ви? Лео?
– Так, і мені дуже потрібен доктор Лі. - тихо відповів той.
– Він не працює в госпіталі вже багато років. - мовила Мія. - Власне, покинув свою роботу Харпер Лі одразу після того випадку… еее… після вашого візиту… але навряд чи це було повʼязано з вами, тож…
– Ви знаєте, де його знайти? Зможете мені допомогти? - запитав наполегливо Лео, бо зовсім не хотів надовго затримуватися в лікарні.
– Так, у вас є телефон аби записати контакти? - посміхнулася Мія, але у відповідь їй лише негативно похитали головою. - Що ж, тоді зачекайте тут хвилинку.
Вона повернулася до рецепції, попросила у Карен ручку і клаптик паперу. Швидко нашкрябала на ньому адресу та повернулася до чоловіка. 
– Нажаль, я не знаю де проживав Харпер Лі, але тут ви точно зможете його знайти. - Мія протягнула папірець Лео.
Той щиро подякував і вже збирався зникнути у напрямку виходу, коли жінка раптом запитала:
– Почекайте… - невпевнено мовила вона. - Як ваша дружина? 
– В неї все добре, дякую! - посміхнувся у відповідь чоловік. - Власне, завдяки вам вона тоді вижила, тож… ще раз дякую, докторе Сандерс!
Мії було дуже приємно чути такі слова. Саме задля того вона й обрала свій шлях у житті - бути лікарем. Хоча з часом, як і говорив колись її наставник - доктор Лі, жінка таки стала товстошкірою й цинічною, але понад усе на світі вона пишалася тим, що робила - допомагала людям.
«Ви теж врятували одне крихітне життя! Дякую, Лео!» - промайнули в голові Мії не вимовлені слова.