Розділ 14-й. Все матиме продовження.

Налурі довго чекала на узліссі, бо що ж іще їй тепер залишалося, окрім як знову чекати. Син пішов у свій перший справжній бій з силами темряви, а вона не там - не з ним. Годі було й уявити, що відчувала жінка та її материнське серце.
Окрім того, все довкола й досі здавалося нереальним: ця вагітність, після стількох років, коли вона думала, що безплідна; вже зовсім дорослий Яір - справжній Воїн - він ніколи не бачив себе кимось іншим; дві сімнадцятирічні доньки - юні, але до нестями закохані в хлопців. Анна любила дітей та мала до них підхід і хист їх навчати. Вчитель Кімран часто жартував, що коли він піде Далі - вона повинна його заміти. А може й не жартував, часто думалось жінці. Може, все саме так і станеться? Версавія була іншою. Вона проводила більше часу серед природи - в полі, лісі та на кухні біля Адріана. То ж не дивно, що донька захопилася Максом - вона, як і хлопець збиралася бути Хранителькою Плодів.
Налурі й сама ніби проживала не одне фантастичне життя! Серед бурхливого світу Саулейри воно було сповнене постійних пригод, більше схожих на все нові й нові виклики у їх нескінченому протистоянні чистому злу. Було сповнене й радощів, дорогоцінних моментів, митей прояву любові, турботи та підтримки. А ще подорожей, різних прекрасних мальовничих місць, що раніше жінка бачила лише у кіно. Ну, і звісно, Його… Того, без кого все навколо не мало б сенсу. Того, хто заповнював Собою все її єство. Наповнював Життям та Коханням цілий світ. І не один, а нескінченну кількість.
Коли нарешті відкрився портал і Налурі побачила обличчя сина серед інших Воїнів, серед його друзів, зокрема - полегшено зітхнула. Вона кинулася вперед та впала в обійми… Лео.
– Дякую… - ледь чутно прошепотіла коханому на вухо. - Дякую, що повернув його мені…
– Хіба ж я міг по іншому? - тихо мовив у відповідь той.
Чоловік взяв її за руку і разом з іншими людьми - їх друзями та рідними - вони попрямували у бік замку.
– Наш син дуже гарно себе проявив, Налурі. - з відчуттям неймовірної гордості заявив Лео і навіть трохи оглянувся назад чи їх бува ніхто не слухає. - Ти навіть не уявляєш, який він здібний!
Але вона не відповіла - вона добре знала, який він. Іноді хлопець здавався їй точною копією свого батька абсолютно в усьому, що робив.
В той вечір жінка розповіла коханому про недавню розмову з Аолеон та частково про нове пророцтво, що мало відбутися через двадцять пʼять років, і про яке ще ніхто не знав. А от новина про її вагітність наступним Правителем розлетілася Долиною та Саулейрою надто швидко аби втримати її в таємниці.
Більше за інших радів хіба що нинішній Правитель Саулейри - Маркус, який мріяв про заслужений відпочинок після стількох років заняття, що було йому не зовсім до душі. Він пообіцяв особисто зайнятися підготовкою дитини аж до самого повноліття - передати своєму Наступнику усі можливі знання та направити на вірний шлях. Звісно, Маркус ще не здогадувався, що навіть після передачі правління - племінник все одно звертатиметься до нього за порадою та допомогою - а він сам радо братиме участь в тому, від чого так хотів відпочити. Проте, все це чекало їх в далекому майбутньому, що, як говорила Аолеон, мало безліч варіантів подій, шляхів та рішень - і будувалося виключно ними самими.

Через кілька місяців, коли Лео нарешті до кінця продумав таємний план, який довго виношував, він таки обрав ім’я ще одному своєму сину.
В той пізній теплий вечір вони з Налурі лежали у ліжку. Чоловік гладив голову коханої в себе на грудях та ніжно цілував у маківку. За вікнами доходив до кінця останній місяць літа.
– Ти не проти назвати сина Даміаном? - запитав він. - Як на мене, дуже личитиме майбутньому Правителю. 
– Так, справді гарне ім’я. - посміхнулася замріяно. - Даміан Лео… 
– Лайтвілд? Подобається? 
– Мені все подобається. - потягнулась вона вверх та ніжно поцілувала коханого у щоку.
Він відповів на поцілунок та продовжив бавитись пасмами її волоссям.
– Я хочу аби ти народжувала на Землі, Налурі. - сказав раптом Лео цілком серйозним тоном.
– Що? - здивувалася вона, подумавши, що той мабуть жартує. Але вже через секунду усвідомила, що ні. 
– Знаєш, я багато про це думав… - почав обережно. - Якщо будуть якісь ускладнення, то там тобі допоможуть швидше, ніж тут…
Його турбота відгукнулася в серці ніжністю й теплом, але вони дуже швидко розвіялися. Налурі розуміла переживання, які відчував її чоловік, бо після того, через що їм довелося пройти востаннє, вона й сама була мов на голках. Жінка зловила себе на думці, що такого не було за Яіром. Тоді вони й близько не думали про якісь там ускладнення та смерть. І як все змінилося тепер! Але все одно здавалося нереальним.
– Все не обов’язково має бути, як того разу. - вона шукала виправдання та причини аби не йти на крайні міри. - Я обіцяю, що впораюсь. Все буде добре, коханий!
– Проте, це зовсім не залежить від тебе… - він знову поцілував її у маківку - довго та ніжно. - Перестрахуватися все таки варто.
– Але це неможливо! - вигукнула раптом Налурі зітхаючи. - Пологи на Землі - це неможливо…
– Чому ж? Можливо. - наполягав чоловік. - Якщо попросити допомоги в того лікаря - Харпера Лі. 
– Послухай, Лео… - вона підвелася і сіла в ліжку, спершись на подушки. - Ми не зможемо залишитися непоміченими. Відсутність документів, перевірка особи в лікарні - і знову вʼязниця. Все повториться, як і тоді! А втекти з дитиною на руках - буде в рази важче. Я б сказала, навіть неможливо, бо її заберуть!
– Можна домовитися з тим лікарем. Не думаю, що він нас видасть. Разом щось вигадаємо, задля твоєї безпеки. - продовжував пояснювати Лео. Про свою безпеку він, звісно, не думав взагалі.
Проте, Налурі знала, що навіть такий план був малоймовірним. Вона важко зітхнула та на мить закрила долонями очі.
– Минуло сімнадцять років, його вже може не бути в живих. 
– Але ж, перевірити варто! - наполягав той.
– Лео, послухай… - вона взяла коханого за руку, міцно стискаючи долоню. - Памʼятаєш ті документи, що ми випадково знайшли в ящику його автомобіля? Ти ще прочитав тоді слово «саркома» на одному з аркушів. 
Чоловік ствердно, хоч і невпевнено кивнув головою. Мабуть, напружив мозок аби пригадати.
– Так от… це невиліковна хвороба, що дуже швидко забирає життя людини. - опустила очі Налурі. - Харпер Лі давно помер, Лео. 
– Але… - він на мить завагався. - На тому аркуші було не його ім’я. 
– Справді? - здивовано примружила очі жінка. - А чиє ж тоді?
– Еее… я вже не зовсім пам’ятаю. - невпевнено відповів чоловік. - Але точно не Харпера!
– Он як? Цікаво... - сумнівно мовила Налурі. - Не знаю, Лео… все це дуже небезпечно і я не хочу аби ти так ризикував.
– А я не хочу тебе втратити! - вигукнув він. - Ось що справді небезпечно! 
Вона хотіла бува вже заперечити. Ще раз запевнити його, що все буде добре. Але раптом розуміла, що «добре» для малюка може бути не повʼязано з «добре» для неї самої.
– Гаразд… - зітхнула Налурі. - І як же ти плануєш це організувати? Пологи припадають орієнтовно на середину грудня. Ми не вгадаємо день, коли потрібно буде відправлятися, аби звести до мінімуму перебування на Землі. Та й доктор Лі навряд чи має достатньо влади, аби переховувати двох злочинців тривалий час і не бути спійманим! - вона багатозначно розвела руками в сторони.
– Значить я приведу його сюди! - твердо мовив Лео. 
– Це ще не факт, що ти зможеш його знайти. За всі ці роки могло багато що змінитися… може він взагалі вже не працює в тій лікарні? - намагалася стояти на своєму жінка.
– Налурі, послухай… - він взяв її за плечі аби подивитися в очі. - Я не зміню свого рішення, хочеш ти цього чи ні. І не дам тобі померти. У нас є кілька вільних тижнів перед наступним боєм з дарконами. Я планую відправитися на Землю та все дізнатися. Зрештою, вирішити вже на місці, як нам діяти далі.
– Що?! Коли?! Сам?! - вражено сипала питаннями жінка, яку застали зненацька. Вона не очікувала такої категоричності і зовсім не знала, що їй робити. Відпускати його аж ніяк не хотілося, а самого - тим більше!
– Вирушаю вже завтра. Так, сам. - ствердно кивнув головою Лео.
Та перш ніж Налурі встигла ще щось сказати, швидко додав:
– І це не обговорюється! - він підняв вверх вказівний палець прямо перед її обличчям.
Та хіба така дрібниця могла її зупинити від шквалу емоцій, що накрили з головою. Жінка була надто враженою аби вибухнути одразу. Вона довго підбирала в голові слова перш ніж заговорити.
– Ти хоч памʼятаєш з якими труднощами стикнешся, Лео? - голос звучав обурливо, майже злісно. - Як важко пересуватися там? Потрібно вміти водити автомобіль! А якщо тебе зупинять поліція? Я навіть не хочу про це думати! 
– Я все пам’ятаю… А ти про це і не думай. - лагідно посміхнувся той.
Він заспокійливо погладив її плечі, лопатки, спустився долонями нижче по спині і пригорнувши до себе - міцно стис в обіймах. 
– Ти гадаєш зараз це подіє? - суворо запитала жінка маючи на увазі його дотики.
– Завжди діяло… - прошепотів ніжно.
Вона відчувала себе ображеною через те, що Лео прийняв рішення самостійно, не порадившись з нею. Тому просто відштовхнула його обійми та відвернулась на інший бік. Зарилася у ковдру ховаючи від коханого обличчя.
– Ти не завжди ризикуєш через мене життям забувши при цьому спитати моєї ж думки… - пробурмотіла собі під носа пошепки.
Чоловік вмостився з-заду за її спиною та почав гладити кругленький животик. Через кілька секунд відчув під долонями рухи - малюк злегка штовхався. Від цього у грудях вибухнуло неймовірно приємним теплом.
– Невже ти думаєш, що я зовсім не підготувався? - він поцілував її в шию, сподіваючись, що поцілунки точно мають подіяти. - Я добре все спланував, Налурі… довірся мені, гаразд?
– Не поділишся як саме? - мовила вона вже мʼякше та нарешті повернулася до нього ближче.
– В Доріуса збереглася та інструкція з правилами дорожнього руху, по якій ми з Танаімом колись вивчали, як водити авто… - почав пояснювати Лео не відриваючись від ніжних поцілунків її шкіри, де тільки міг дотягнутися. - Якщо я впорався тоді, то впораюсь і цього разу. Чи ти зовсім у мене не віриш?
– Інструкція майже тридцятилітньої давності… просто клас… - саркастично відмітила Налурі важко при цьому зітхнувши. - Лео, ти робив це лише один раз у своєму житті…
– Ще я вивчив усі шляхи відступу на випадок, якщо доведеться тікати від поліції. Та позичив у Ельмана кілька свіжих карт розташування усіх доступних порталів. І тут, і там. - поцілунки перемішалися з лагідними дотиками. Пальці все ще гралися з волоссям. 
– І все одно мені це не подобається! - вона намагалася спіймати його очі, але погляд був зосереджений на іншому.
– А мені завжди здавалося, що подобається… - він нарешті уважно подивився на кохану.
– Я про твій похід на Землю! - закотила вона очі.
– Це просто маленька вилазка-розвідка… - посміхнувся Лео. - Обіцяю, що повернуся швидше, ніж ти встигнеш скучити!
«Ні!» - подумала Налурі та обвила долонями його шию аби схилити ближче обличчя. - «Не швидше!»
Поцілунки таки подіяли, бо здалася вона вже за хвилину, розчинившись в його любові мов у безмежному океані тепла, ніжності та безумовного щастя.