Розділ 13-й. Правитель Саулейри.

Минуло не так багато часу, як Ілая поставила діагноз. Хоча Налурі не знала скільки саме, бо отямилася лише кілька хвилин тому. Цілителька потягнулася рукою до столика біля її кушетки та взяла склянку з соломʼяною рідиною, пропонуючи її жінці.
– Ти вагітна, Налурі. - оголосила цілком серйозним тоном Ілая. - Випий, стане краще.
Проте вона не взяла той напій. Мовчки сіла у ліжку та підозріло подивилася на Цілительку. 
– Але мене не нудить, дякую.
Лео, що сидів поруч на стільці, вражено дивився на кохану і просто мовчав, не в змозі підібрати хоч якісь слова.
– Це не від нудоти. - наполягала Ілая. - Це тонізуючий напій. Зніме втому з твого тіла.
Але й після цього Налурі не наважилася взяти склянку.
– Все ще не довіряєш мені? - з нотками явної образи запитала вона.
– Звісно що ні! - мовила та і зрештою потягнулася рукою до напою. - Просто… ти впевнена щодо вагітності?
Жінка дивилася у склянку до кінця не вірячи тому, що їй говорили. Але шок почав потроху відступати.
– Абсолютно! - всміхнулася Ілая. - Місяць, може півтора. 
– Але ж… це неможливо! - вигукнула Налурі. - Тобто, у мене не може бути дітей. Я говорила вам про це. Тобі та Емзару… ще коли повернулася з Землі…
– Я пам’ятаю. - кивнула головою Цілителька. - Проте, я не помилилася. Але якщо ти сумніваєшся, я можу покликати Емзара чи Бетеноса аби підтвердити…
– Ні, не потрібно! - Налурі зупинила її жестом руки. - Я тобі вірю. 
Вона все ж випила травʼяний відвар одним великим ковтком і приємне відчуття тепла наповнило живіт та груди. А тоді повернула порожню склянку Ілаї. 
– От і добре. - всміхнулася жінка та направилась до виходу. - Відпочивай.
Лео тим часом сів біля коханої поруч на ліжко та ніжно пригорнув її за плечі. Його власний шок теж по трохи минув.
– Схоже ось він… наш Правитель Саулейри!
Від обіймів чоловіка одразу стало краще на душі. Емоції стихли і Налурі посміхнулася. 
– Знаєш, я хотіла би поговорити… 
Але жінка не закінчила фразу, бо з коридору раптом почулися голоси, а тоді хтось голосно вигукнув:
– Де вона?! - і двері палати рвучко відкрилися навстіж. 
На порозі стояв блідий, переляканий Яір, а позаду нього збентежена Ілая. Вона стенула плечима та знову закрила за його спиною двері.
Хлопець кинувся до матері й беручи її обидві руки в свої долоні присів навпочіпки біля колін жінки.
– Мамо, пробач… - тихо мовив Яір. - Якщо це через нашу ранкову сварку, то гаразд… я не піду у той бій. Ти тільки більше не хвилюйся, добре?
Він знав історію народження своїх сестер і що його матір була наполовину землянкою, а отже більш піддатливою до стресу та хвороб, хоча ніколи й не жалілася на здоров’я. Проте, зараз хвилювання хлопця було цілком щирим.
Налурі кинула на Лео незадоволений погляд - мовляв, коли ти встиг розповісти сину, а головне - навіщо?
– Що? - розвів руками той, заздалегідь знаючи її питання. Він же одразу звʼязався з Яіром, як тільки приніс кохану до житла Цілителів. - Я справді подумав, що тобі стало погано на нервах…
– Яіре, це не через нашу сварку… ти не винен. - звернулася вона до хлопця, поспішивши його заспокоїти. - І тобі не потрібно відмовлятися від бою.
Той здивовано вигнув брови й вже збирався щось запитати, але жінка раптом зупинила його, накривши своєю долонею його руку.
– Синку, ти вже достатньо дорослий аби самостійно приймати рішення та брати за них відповідальність. - лагідно посміхнулася Налурі. - Пробач, що так довго стримувала тебе на цьому шляху! Моє материнське серце завжди хвилюватиметься за тебе… але обіцяю, Яіре, що прийму будь яке твоє рішення з розумінням та неодмінно підтримаю! Люблю тебе…
На цих словах вона обійняла враженого хлопця, а той навіть не знав, що відповісти, так сильно захопили зненацька слова матері.
Лео поруч лише всміхнувся. 
– Мамо, ти серйозно захворіла, так? - озвався нарешті Яір стурбованим голосом.
– Ні, зі мною все добре. Але бути з тобою в твоєму першому бою я, на жаль, не зможу. - зітхнула Налурі. - Поруч буде твій татко…
Вона говорила так, ніби й досі бачила в ньому маленького хлопчика і доклала неабияких зусиль, аби зробити цей крок - відпустити нарешті свого дорослого сина йти власним шляхом.
Лео поклав руку на плече коханій:
– Ми впораємося і повернемося живі. - мовив він твердо. - Обіцяю.
– Чому ти раптом змінила свою думку? - запитав й досі вражений Яір, коли вони розірвали обійми. - Що сталося? І чому ти опинилася тут?
Він озирнувся навколо, маючи на увазі палату в житлі Цілителів та підвівся нарешті на ноги не відпускаючи руки матері.
Налурі подивилася на Лео, шукаючи в його очах підтримки - той підбадьорливо кивнув.
– У нас буде дитина. - вона поклала руку собі на живіт. - Твій брат, Яіре. 
–Ого! - вигукнув хлопець широко посміхаючись. - Це так неймовірно! Це ж чудово! - він схилився та міцно обійняв обох батьків. - Я вже можу розповісти сестрам?
Вони обоє розсміялися.
– Так, звісно, біжи. - кивнула Налурі. - У тебе, мабуть, ще є багато справ?
– Тренування… я ретельно готуюсь до… - він раптом замовк очікуючи, що у відповідь полетить шквал обурення, як це було часто за останні кілька років. Але в погляді матері побачив лише любов та підтримку. - Дякую… вам обом…
Коли за Яіром закрилися двері кімнати, Налурі звернулася до Лео:
– Я хочу поговорити з Аолеон. - мовила вона уникаючи його погляду.
– Звісно. Ми можемо піти зараз. - погодився той, хоч і до кінця не розумів, навіщо це їй.
– Я хотіла б зробити це сама…
– Еее… гаразд. - завагався Лео. - Тебе провести? 
– Ні, не потрібно. Я нормально почуваюся, справді. - Налурі відчула, як після напою, що дала їй Ілая, тіло й справді наповнилося енергією, ніби вона поспала зайвих кілька годин. - Побачимось за обідом?
– Ти впевнена, що все гаразд? - погляд чоловіка був сповнений хвилювання. 
Налурі підвелася з ліжка і стала навпроти Лео, що зостався сидіти, не зрушивши з місця. Ніжно обійняла його за плечі. 
– Не хвилюйся… я цілком чудово себе почуваю. - вона нахилилася та поцілувала коханого в губи солодким поцілунком.
– Я вже говорив сьогодні, як сильно тебе кохаю? - прошепотів чоловік ніжно обіймаючи її за талію.
– Так… - розсміялася Налурі. - На світанку…
– А те, що я безмежно щасливий? Неймовірно радий, що у нас буде син, говорив? - Лео подався трішки вперед та притулився головою до її живота, ніби тіло жінки, яку він так сильно кохав, було святим храмом - його власним найдорожчим скарбом, який хотілося оберігати від усього світу. 
– Ні, але я й так це знаю! - вона запустила пальці в його волосся - їй дуже подобалося так робити - бавитися його світлими пасмами.
– Побачимось за обідом… - підвів голову чоловік аби подивитися в рідні очі дружини.