Розділ 11-й. Час, який зцілює рани.

Минуло сімнадцять років відколи Налурі почала віддавати перевагу сукням. Вона все ще із задоволенням носила свій чорний однострій Воїна, але за будь-якої іншої нагоди замість футболок та штанів одягала сукню.
Сонце саме почало підійматися над горизонтом, коли жінка повернула стежкою до озера, де на світанку часто любив плавати її коханий в теплу пору року - сьогодні це був початок травня.
Він вже повертався до берега, коли Налурі підійшла до самого краю води.
– Лео, я посварилася з Яіром! - вигукнула незадоволено жінка, розводячи руками. - Він взагалі мене не слухає!
– І чому це я не здивований… - пробурмотів собі під носа чоловік, щоб його бува не почули та додав вже голосніше. - Ще ж тільки ранок, коли ти встигла навідатися до житла Воїнів?
– Я зловила його у великій залі за сніданком!
– І зіпсувала йому сніданок… - знову прошепотів той. - Дай вгадаю, це ж ніяк не може бути повʼязано з боєм, в який ми йдемо післязавтра?
Налурі пропустила мимо вух його саркастичне питання. 
– Ну, чому? Чому він не хоче дочекатися повноліття? - не вгавала жінка. - Навіщо змушувати мене так нервуватися? Навіщо саме зараз рватися у той клятий бій? 
Лео підплив вже надто близько, ноги торкалися дна, а вода грудей. Він зупинився та зітхнув.
– Кохана… скільки часу ти його стримуєш, відколи наш син опанував внутрішню силу?
Питання застало її так зненацька, що довелося на мить задуматись.
– Еее… кілька місяців?
– Два роки, Налурі! Два роки… - вигукнув Лео. - Ти застосовувала вже всі методи! Маніпуляції, шантаж, підкуп… залишилось хіба аморелії підлити! Щоб назавжди втратити його довіру… 
Фразу про довіру він мовив тихіше, а тоді розсміявся. Але жінку це не розсмішило, вона серйозно задумалась над його підказкою.
– Я пожартував, гаразд?! - поспішив взяти свої слова назад Лео, вловивши її неоднозначний погляд. - Може, пора зупинитися і дати йому можливість самостійно зробити вибір? Він вже має на це право! Нашому сину от-от виповниться двадцять три роки…
Налурі опустилася на пісок важко зітхаючи та розуміючи, що коханий має рацію. От тільки все одно неймовірно хвилювалася за Яіра. Лео тим часом вийшов з води та подав їй руку, щоб вона підвелася на ноги.
– Ти дуже напружена… - прошепотів він солодко, торкаючись пальцями плечей, а губами шкіри у ямці над ключицею. - Гадаю, є лише один спосіб зняти цю напругу…
Налурі підозріло звузила очі та оглянулася позад себе на ліс - вони були тут одні, але чи надовго?
– Зараз? Прямо тут? - не повірила жінка в його пропозицію.
– Чому б ні? - всміхнувся Лео продовжуючи цілувати шию, плечі, щоки… - Ідеальне місце… от тільки… одяг трохи заважатиме.
Він потягнувся до пояса, на який звʼязувалася її довга блакитна сукня та розвʼязав його. Налурі відчула, як тілом прокотилася хвиля вогню. Вона й досі реагувала на його дотики з таким шалом, що відбивався червоним на щоках і пришвидшеним ритмом серця. Лео продовжив розстібати ґудзики зверху вниз, повільно, але злагоджено, притулившись чолом до її лоба. Він хитро посміхався та пильно дивився в очі.
– Ну, по крайній мірі, тут ми ще цього не робили… - видихнула жінка, коли сукня сповзла з плечей і впала до ніг.
Вона залишилася стояти в самій нижній білизні і вже потягнулася вустами до його губ, коли Лео трошки відсторонився та лагідно всміхнувся:
– Та ні, робили ж… безліч разів! 
– Що? - не зрозуміла Налурі, що він має на увазі. А коли до неї нарешті дійшло, Лео вже підхопив кохану на руки та поніс в озеро. 
– Відпусти мене! Не роби цього! - засміялася жінка не повіривши в правдивість його намірів, але чоловік твердо крокував вперед. А вона почала пручатися. - Ні! Ні! Це підлий обман! Вода ж холодна! 
– Вода чудова! І гарно знімає напругу! - вигукнув Лео перш ніж вони обоє занурились в озеро з головою.
Налурі випірнула та розсміялася. Забрала з очей мокре волосся, що прилипло до обличчя та бризнула водою в Лео, що хитро всміхався навпроти.
– Ну як, краще? - поцікавився він.
– Я все одно неймовірно хвилююся за нього, Лео! Він же мій син… - зітхнула Налурі. 
– І мій теж! - Лео підплив ближче та взяв жінку за плечі. Ноги ледве торкалися дна. - Послухай… я також пішов у свій перший бій набагато раніше, ніж став повнолітнім. Мої батьки були поруч. І ми з тобою будемо поруч з ним, гаразд? 
Налурі кивнула та полегшено зітхнула - він наповнював її спокоєм так часто, ніби то були її особисті ліки - його голос, присутність та дотики - заспокійливі, снодійні і знеболювальні.
Лео знову торкнувся лобом її чола і жінка сподівалася, що він таки її поцілує.
– То що? Продовжимо знімати напругу? - хитро всміхнувся чоловік підморгнувши.
Вона обвила його руками навколо шиї притулившись ближче до тіла.
– Коханий, мені здається, чи ти якийсь аж занадто збуджений? - ніжно прошепотіла вона у відповідь.
– Хто б це казав! - розсміявся чоловік. - Я ж про наш заплив! А ти що подумала?
Налурі розчаровано закотила очі та розімкнула обійми.
– Ну ж бо! Хто перший до каменів? - вигукнув Лео, махнувши рукою на протилежний берег озера, де біля водоспаду розкинулися пласкі валуни.
Вони вибрались на них ледве дихаючи. Лео подав Налурі руку і обоє знесилено впали на камені. Лежачи горілиць дивилися на блакитне небо та сміялися. Кілька хвилин переводили подих. А тоді він повернувся до неї боком та потягнувся рукою до великого шраму внизу живота. Провів по ньому пальцями - шкіра в тому місці була трошки грубшою, ніж де інде, на її тілі, й досі такому жаданому для нього.
– Припини! Мені лоскітно! - засміялася Налурі. Лео тим часом вже припав своїми губами до її шиї, покриваючи ніжними поцілунками.
– Ти зводиш мене з розуму… - прошепотів він відчуваючи як тремтить шкіра навколо того шраму.
Жінку раптом накрили спогади. Бо ж так було не завжди. Колись цей шрам болів і дуже сильно.
Сімнадцять років тому, після повернення з Землі, вони з Лео пережили одну з найбільших криз в їх стосунках, що тривала довше року. 
Налурі пригадала той день, коли вони стрибнули на Енвер та опинилися серед зеленого оазису. Там було неймовірно красиво - крихітне джерело з прохолодною прісною водою, зелена трава між якої ховалися різноманітні квіти та фруктові дерева навколо. Після холодного зимового лісу на Землі - Енвер здавався Раєм!
Але й на цьому сюрпризи не закінчилися. Серед оазису їх також чекали друзі - Ельман та Кір - і це неабияк вразило обох.
– Що ви тут робите?! - здивовано вигукнув Лео.
– Ну нарешті! - зрадів Кір ігноруючи його питання. - Ми вас тут вже кілька днів чекаємо! 
– Але… навіщо? - не зрозуміла Налурі, що він має на увазі та *чому саме* вони двоє знаходяться тут.
– А як ви двоє зібралися добиратися на Саулейру, якщо я не встиг розказати Лео про зворотній маршрут? - розвів руками Ельман. - Та навіть якби й встиг, навряд чи він запамʼятав би в тому стані. 
– Еее… та мабуть, через Серайю повернулися б… - завагався Лео. - Я знаю там кілька стабільних переходів… 
– От тільки даркони зараз там ошиваються майже скрізь… геть збожеволіли зі своїм морморіоном! - важко зітхнув Кір. - Тож, гадаю, ви не будете проти компанії і супроводу?
– Дякую… - видихнула Налурі та знесилено опустилася на зелену траву. Лео сів біля неї поруч.
– Радий, що з тобою все гаразд… - всміхнувся Кір до жінки та витягнув з внутрішньої кишені маленьку скляну баночку з вже знайомим їй кремом.
Він протягнув ліки другу, помітивши його перевʼязану долоню. Налурі допомогла загоїти рану на руці Лео.
– Вас довго не було… всі хвилювалися… - почав Ельман, зриваючи з гілки найближчого дерева соковиті яблука. - Якби ви не встигли повернутися до закриття цього переходу, Танаім послав би цілу делегацію на Землю, аби вас витягти!
– Де ж він сам? - холодно запитала Налурі. Їй раптом стало прикро, що брат не прийшов. Мабуть, мав набагато важливіші справи.
– Так вони ж з Доріусом проводять чергову операцію на Серайї! - вигукнув Ельман і зловив на собі такий вбивчий погляд Лео, що мало не звалився з ніг. Він прикусив язика різко замовкаючи, але було запізно.
– Що? Яку ще операцію? - вражено мовила жінка. - Нас точно не було всього два тижні?
– Ти що, нічого їй не розповідав? - збентежено озвався Кір, підозріло дивлячись в очі Лео. Той важко зітхнув, але промовчав.
– Що відбувається? Може поясните? - наполягала Налурі.
– Та нічого такого! Ми просто намагаємося викурити дарконів з Серайї ось уже кілька місяців. - почав розповідати Кір. - Бо вони ж усю фауну знищать через той клятий моріон. А це вже не просто захист, а цілком масштабний напад, який потребує планування - тактики й стратегії, зрештою. Чим власне й займається твій брат.
– То от де ти пропадав останнім часом! - вона з докором подивилася в обличчя коханого. - А я гадала що… 
– Що? - втомлено озвався Лео, коли вона не закінчила думку.
– Що ти намагаєшся якомога менше бути біля мене… - опустила очі додолу. - Що дістала тебе своїми капризами і величезним животом… 
Лео розсміявся не вірячи в те, що чув. Ельман з Кіром тим часом тактовно відійшли в сторону, роблячи вигляд, що дуже зайняті смакуванням яблук, аби не підслуховувати їх особисту розмову.
– Налурі, я просто не хотів тебе зайвий раз хвилювати… особливо в такому стані, пробач… - зітхнув Лео, пригортаючи кохану за плечі до грудей. - Ну, невже ти дійсно думала, що мені не хотілося бути біля тебе та животика? 
– Я ж змушувала тебе робити масаж моїх пʼят!
Через кілька секунд після цих слів вони обоє дзвінко розсміялися. А по поверненню на Салулейру Налурі провела у житлі Цілителів ще один довгий тиждень, де Емзар, Бетенос та Ілая зайнялися відновленням її фізичного здоров’я. 
Лео був майже постійно поруч і одного дня вона таки сказала те, що так довго відкладала на потім. Те, що мучило її зсередини. Налурі розповіла йому про діагноз, що поставили лікарі на Землі - в неї ніколи більше не буде дітей.
– Це немає значення, кохана… - прошепотів Лео, ніжно обіймаючи дружину за плечі. - Хіба ж я стану любити тебе хоч на краплину менше? Та й зрештою, в нас вже є троє чудових діток… 
Але навіть після його підтримки біль не відступив. Вона й сама не розуміла, чому почувається так паскудно.
– А як же слова Аолеон про Правителя Саулейри? - мовила крізь сльози, що стояли в очах, жінка. - Це мав би бути наш син… але його вже ніколи не буде… 
Лео дуже гостро розумів і її почуття, і її біль. Просто від розгубленості не мав уявлення, що сказати. Як втішити? Він пригортав її до свого тіла, гладив по спині та волоссю, і перебирав в голові безліч втішних фраз. От тільки жодна з них не звучала переконливо. Жодна з них не могла пообіцяти, що біль скоро мине та відпустить її змучене серце.
– Може, вона просто помилилася… може… - Лео замовк, так і не закінчивши думку.
– Може, його народить хтось інший, так? - видихнула нарешті Налурі розриваючи гнітючу тишу, що душила своїм відчаєм їх обох. 
А тоді жінка закрилася. На довгих півроку вона замкнулася в собі, ніби у товстій мушлі і не бажала виходити назовні.
Двох своїх доньок вони з Лео вирішили назвати на честь обох їх матерів - Анною та Версавією. І Налурі буквально заховалася в дітях! Вона не приймала допомогу, що їй постійно пропонували, ні з ким не спілкувалася, нікуди не виходила, нікого не хотіла бачити. 
Вони з Лео засинали в одному ліжку ніби чужі один одному люди, обернувшись спинами. Кожен раз, коли він намагався її обійняти, торкнутися чи поцілувати - жінка не різко, але досить стримано відхиляла всі його прояви ніжності і це зводило з розуму! А всі його намагання поговорити просто закінчувалися відмовками та жартами.
Від цього Налурі почувалася ще гірше, але не могла пояснити навіть сама собі, чому так чинила. Вона хотіла цих обіймів та поцілунків. По справжньому хотіла. Але щоразу, коли він до неї торкався - відчувала лише біль. Ніби все її тіло було суцільною раною.
І розмов з ним хотіла. Дуже. Але нізащо не змогла б пояснити, чому так гірко всередині. Чому вона все ще оплакує своє тіло - неживе та сухе, мов безплідна земля. Це було важко описати словами. Вона боялася, що Лео просто не зрозуміє її болю. Тож кращого виходу, ніж закритися в собі, сховатися від усього світу - просто не знайшла.
А коли минуло півроку і дівчатка стали більш самостійними, почали сидіти та їсти кашу мало не на рівних з малим Саяном Айріс - Налурі вирішила, що пора відновити свій фізичний стан. Її тіло потребувало цього не менше ніж душевної рівноваги, якої так не вистачало. 
Тренування - ось що було їй так необхідно! На кілька годин в день Налурі залишала доньок з Наель та Айріс, а часом навіть з Мерелін, тоді коли сама ходила в тренувальний центр.
За допомогою жінка звернулася до Кіра. В той день він якраз давав настанови двом підліткам, що тільки вчилися тримати зброю в руках.
– Попрацюєш зі мною? Хочу прийти у форму після пологів та операції… - запитала вона. - Без внутрішньої сили. Суто фізичні тренування.
– Еее… чому не попросиш Лео? - здивовано вигнув брови друг.
Вона б нізащо не змогла пояснити, чому не хоче просити того, хто найкраще підходить на цю роль. Вона зовсім не хотіла, аби він бачив її слабкою - її безформне кволе тіло та її нестерпний біль. Для нього вона хотіла бути сильною, красивою, завжди радісною. А зараз все було по іншому. Вона була в такій депресії, що навіть зізнатися було соромно. І більш за все хвилювалася, що він не зрозуміє. Жінка просто забула, що Лео саме той, хто зрозумів би її навіть без слів.
– Не хочу його зайвий раз турбувати… - мовила невпевнено Налурі. - Це ж лише на кілька годин в день.
– Гаразд! - погодився Кір, зітхаючи. Вона була зовсім не переконливою і він одразу запідозрив, що відбувалося щось дивне. - Як щодо допомогти мені з усіма цими початківцями? 
Чоловік обвів рукою тренувальну залу, де одночасно працювали не менше півсотні неповнолітніх Воїнів.
– Якщо без внутрішньої сили, то для тебе це хороший досвід. - посміхнувся Кір. - А для мене кілька вільних годин…
– Що, зовсім біда з особистим часом? - засміялася Налурі.
– Взагалі жах! - почав скаржитися чоловік. - Танаім з Доріусом залучили Самандара в свою спецоперацію на Серайї… Мені лиш один Раміїл допомагає і то не завжди…
– Оце так! Вони просто неймовірні! - дзвінко вигукнула жінка, широко всміхаючись.
Лео часто спостерігав здалеку. Він дивився на неї тоді, дивився й безліч разів опісля. Чоловік неодноразово приходив в тренувальний корпус аби хоч на мить зловити рідний погляд очей.
Він спостерігав, як кохана тренується, дзвінко сміється й розмовляє з іншими людьми. Натомість все, чим могла порадувати його - погляд - щось середнє між благальним відчаєм та холодним гнівом. І Лео зовсім не міг зрозуміти, про що вона думає, як почувається та що сказала би йому зараз, якби могла, якби тільки захотіла?
Він досі лагідно торкався її волосся перед сном та ніжно цілував в чоло. А вона досі відверталася, досі ховала рясні сльози, навіть не підозрюючи, що він знав про кожну з них.
Десь через два місяці їх регулярних занять з Кіром Лео таки підійшов до друга, будучи вже на межі гіркого відчаю. 
– Ти їй допомагаєш, так? - запитав він якось сумно. Кір навіть не знав, що відповісти. - Просто хотів поцікавитися, як у неї справи?
– Вона тренується переважно з іншими. - зітхнув чоловік. - Лео, може ти хочеш поговорити? Ходімо, пройдемося? 
Вони опинилися на вулиці, дійшли до якоїсь найближчої лавки перед доріжкою, що вела до скверу та зрештою сіли. А Кір нарешті запитав те, що так давно хотів запитати:
– Лео, я все ще твій друг і ти все ще можеш мені довіряти. Що між вами обома відбувається?
– Не знаю… - озвався той. - Але щось сталося. Мені здається, що сталося воно ще там, на Землі! Відколи ми повернулися - вона ніби інша людина. І я відчуваю, як втрачаю її, розумієш?
– Якщо справа в цьому, то чому б тобі не звернутися за порадою до того, хто знає про її земне минуле більше, ніж будь хто інший? - підморгнув Кір.
Лео вражено розширив очі. І як же він сам до цього не додумався! 
– Нам треба частіше з тобою розмовляти друже. - вдячно посміхнувся чоловік. - Дякую, що допомагаєш їй з тренуваннями…
До Адріана Лео звернувся в той же день і чоловік не забарився з допомогою. Він обрав підходящий момент та прийшов в кімнату до Налурі ввечері, коли та якраз вклала доньок спати. І жінка неабияк здивувалася такому візиту.
– Ну, як твої справи? Як почуваєшся? - він вмостився прямісінько на дивані, навпроти ліжка, де сиділа вже знесилена Налурі, мріючи лише про закінчення цього дня та глибокий сон.
– Як бачиш, цілком справляюся! Навіть на тренування час знаходиться. - посміхнулася вона. - Загалом, завдяки Наель, Айріс та Мерелін - моїй купі особистих няньок! 
– Може, скажеш нарешті, що з тобою відбувається? - не довго думаючи перейшов до справи Адріан.
– Еее… ти про що? - Налурі хотіла зробити вигляд ніби не розуміє його, але насправді добре розуміла, тому одразу сховала очі.
– Облиш, ти ж сама не своя відколи повернулася з Землі…
– Це тебе Лео попросив зі мною поговорити, Адріане? - з докором в голосі запитала жінка.
– Його можна зрозуміти, він же місця собі не знаходить… - зітхнув чоловік. - А ти ні з ким не йдеш на контакт! Навіть з подругами перестала розмовляти, як раніше…
– І з ким же з них ти мене обговорював, аби робити такі висновки? - злилась Налурі, проте розуміла, що питання не потребує відповіді. Це було досить очевидно. 
– Між нами з Мерелін немає таємниць, але справа не в цьому… - намагався якомога мʼякше пояснити Адріан. - Всі вони за тебе щиро хвилюються… бо ти закрилась ніби у мушлі, Налурі. Тож, пробач, що ми таки обговорювали тебе за твоєю спиною…
– Але з усіх них, чомусь саме тебе прислали мене допитувати… - розсміялася жінка. - Це досить дивний вибір!
– Зовсім ні! Бо це якось повʼязано з тим, що сталося на Землі, правда? - почав припускати Адріан. - Ти бачила їх, так? Моїх батьків?
Налурі закрила очі долонями з яких от-от могли политися сльози. Це було найкраще підтвердження його підозри, хоч і неправдиве. 
– Це було жахливо… - зітхнула вона, тамуючи в грудях важкий клубок. - Взагалі, все було жахливо. Але зустріч з ними… цілковитий провал!
– Ти не повинна картати себе за мій вибір, Налурі! - вигукнув раптом Адріан. - Це тільки моя відповідальність!
Вона мовчала та чекала, що він скаже далі, бо перемогла цікавість. Чоловік схрестив на грудях руки замислившись про щось на мить.
– Вони не були поганими батьками. - почав він повільно. - Може лиш контролювали мене більше, ніж потрібно. З ким мені спілкуватися, чим займатися, кого брати за дружину, так би мовити. Вони й тебе прийняли, тільки тому, що ми з дитинства були разом. Уяви, що влаштували б, якби я привів додому іншу жінку? - він на мить сумно посміхнувся. - Мій дідусь - Макс - єдиний, хто підтримував мене на шляху до мрії стати кухарем. Батьки вважали, що то повна маячня - займатися в житті приготуванням їжі. 
Налурі затамувала подих від його відвертості й боялася навіть поворухнутися. 
– А опинившись в цьому світі, я ніби відчув ту свободу, якої мені так бракувало на Землі! - продовжив Адріан. - Спочатку, звісно, жахливо сумував за своїм минулим життям, почувався неймовірно чужим для всіх цих людей навколо. А потім раптом усвідомив, що й книги можуть бути цікавішими за фільми, а без мʼяса взагалі можна прожити!
Тут вже розсміялася Налурі. Вона памʼятала Адріана зовсім іншим. Якимось більш веселішим! А чоловік, що сидів навпроти здавався аж занадто дорослим та мудрим, ніби йому було не тридцять сім, а усі сто!
– Коли взяв на руки свого сина, то почувався так, як ніколи раніше! Ніби мене наповнили любовʼю зсередини. Ніби вона і є сенсом всього навколо. І я б нізащо не проміняв їх - його та Мерелін - ні на що інше в цьому житті. - Адріан важко зітхнув. - Якщо ти думаєш, що винна в тому, що сталося, Налурі…
– Ні, я так не думаю… - обірвала його раптом жінка. - Справа аж ніяк не в твоїх батьках чи в нашому минулому, повір! Мені просто потрібен час, Адріане… - видихнула вона. - Це все, що може мені зараз допомогти… час, аби самій справитися зі своїми почуттями.
– Ти завжди такою була, я пам’ятаю! - чоловік кивнув головою та нарешті зрозумів, що вона має на увазі. - Ти сама себе витягнеш з депресії, я знаю. Доки ти не пройдеш цей шлях до кінця - марно намагатися тобі допомагати.
Налурі не відповіла, тільки ствердно кивнула. Її внутрішній біль знову почав розповзатися тілом, беручи початок внизу живота та відгукуючись прямісінько в серці. 
Свій висновок про те, що «їй просто потрібен час», Адріан дослівно передав Лео.