Розділ 10-й. Той, хто їм допоміг.

Недільного ранку Харпер саме закінчував обхід пацієнтів, коли його раптово та терміново викликали в кабінет головного лікаря, який приїхав би на роботу у свій вихідний день лише з надзвичайною важливих або невідкладних питань - таких, як землетрус, пожежа чи податкова інспекція, не інакше.
Бартош сидів за своїм широким робочим столом у шкіряному кріслі навпроти вікна. І був не сам. Слідчий Алекс Ворен вмостився у одному з двох крісел поменше, що стояли якраз біля столу доктора Зельвінські та призначались для відвідувачів. Чоловік про щось зосереджено думав опустивши очі в підлогу та крутив у руках чорну папку з документами, що здалася Харперу на диво знайомою.
На столі перед Бартошем лежала та сама сіра торбинка у відкритому вигляді, звідки виблискували коштовності. 
Харпер сухо привітався, здогадуючись якою важкою передбачала бути ця розмова. Єдине, на що сподівався - аби вона була короткою.
Бартош жестом запропонував доктору Лі сісти в інше крісло навпроти Ворена і той мовчки скорився. 
– Отже, Харпере… - зітхнув Зельвінські першим порушуючи тишу.
– Докторе Лі. - поправив його чоловік точно так само, як часто любив робити це й сам Бартош. Бо ж і субординація не повинна бути односторонньою. Але зараз він просто хотів відтягнути неприємну розмову, хоча розумів, що марно.
– Зараз не зовсім вдалий час…
«Аби мірятися его» - Бартош закінчив фразу вже подумки.
– Та нехай… - мовив натомість він. - Чи не будеш ти так ласкавий пояснити, якого чорта в тебе відбувається у відділенні?!
Останні слова після «якого чорта» Зельвінські, звісно, вже кричав в обличчя колеги. 
– А що власне не так? - розвів руками Харпер, намагаючись зобразити невимовне здивування. Поки що, це в нього виходило погано. Чоловік помітно нервував, але був готовий до будь-яких питань.
– Ти сьогодні зранку усіх своїх пацієнтів дорахувався? - наполягав Бартош стискаючи пальцями заплющені очі.
– Ну, почнімо з того, що я їх не рахую… - всміхнувся чоловік. - Але якщо ти стосовно обходу, то ні. Я не встиг його закінчити, бо мене викликав ти.
– Отже, ти ще не знаєш, що з однієї із твоїх палат зникла твоя пацієнтка - Налурі Бенсон? - Бартош спеціально робив такі наголоси, аби натиснути на почуття відповідальності сильніше.
– Он як… - закивав головою Харпер. - Пробач, ні. Не в курсі. Я не встиг дійти до її палати… Але її виписка все одно запланована вже на завтра, тож гадаю, це не проблема оформити документи на день раніше? Тим більше, бачу, що оплату за лікування ти вже прийняв… - він ткнув пальцем у коштовності та хитро підморгнув колезі.
– Проблема в нас інша, докторе Лі. - озвався нарешті слідчий Ворен, що досі зосереджено мовчав. - Як ви поясните, що ваш автомобіль побував вчора біля відділку поліції? А вже сьогодні вранці ми знайшли його покинутим на трасі біля лісу? 
Ось воно! Те, чого Харпер очікував та до чого старанно готувався. Він розширив очі від здивування досить щиро, бо його збентежило оте останнє місце - ліс. Тож вийшло цілком природно. 
– Еее… уявлення не маю! - похитав він головою. - Мій мерседес вкрали. Гадаю, ще вночі, тож… 
Харпер не закінчив фразу, бо його перебив розлючений Бартош.
– Що?! - вигукнув чоловік. - І коли ти збирався про це повідомити?!
– Я вже повідомив поліцію, як тільки виявив, що авто зникло! - не стримався Харпер, крикнувши йому у відповідь. - Чи потрібно було прийти і повідомити ще й тобі особисто?! Таку важливу новину про моє старе «корито», еге ж?!
Він навмисно вжив фразу про «корито», бо саме так називав позаочі його авто не хто інший, як сам Бартош. Насправді, просто насміхався з його любові до старих речей, не здогадуючись про їх цінність.
– Годі! Годі! Припиніть балаган! - втрутився слідчий Ворен та звернувся особисто до Харпера. - Докторе Лі, з цього місця я чекаю детальних пояснень. В авто були ключі, і я сумніваюся, що ви їх там забули, оскільки ні скло, ні замок у дверцятах не пошкоджені. Отже, не змушуйте мене запідозрити, ніби ви допомогли тій жінці!
– Тій жінці? Почекайте, ви хочете сказати, що це моя пацієнтка викрала мій мерседес? Але навіщо…. - розвів руками Харпер, проте не договорив, бо Ворен його категорично урвав. 
– Я хочу почути, що ви робили вчора ввечері? Де були всю ніч? Та коли саме виявили, що автомобіль зник? - твердо запитав чоловік. 
– Гаразд, мені нічого приховувати. - зітхнув Харпер починаючи свою розповідь. - Коли я залишаюся на нічні чергування, то вечірній обхід пацієнтів зазвичай починаю пізніше - близько десятої вечора. Так було й вчора. І можу з впевненістю сказати, що ще о десятій моя пацієнтка Налурі Аманет-Атей була в своїй палаті. Моя інтерн Мія Сандерс може це підтвердити. Також Мія, гадаю як і всі інші колеги, можуть підтвердити, що за всю ніч я ні разу не покинув хірургічне відділення та ординаторську, зокрема. У нас було чотири «швидкі», тож ми практично не спали. А десь приблизно о шостій ранку, я згадав, що залишив в автомобілі свій робочий телефон. За всім тим хаосом зовсім забув про нього. Проте, не знайшовши в портфелі ключів, одразу пішов на парковку, де мене власне й чекав сюрприз. Охоронець сказав, що мій мерседес виїхав з території лікарні ще вчора, якраз після десятої вечора. А хто був за кермом - він не побачив. Тож, я одразу зателефонував до поліції та повідомив про викрадення. Ви, доречі, можете це перевірити. 
Харпер замовк і Ворен підозріло роздивлявся його обличчя примруживши очі та шукаючи сліди брехні.
– Я подумав, що це міг бути хтось з персоналу, саме тоді, коли ми робили обхід, бо ж і ординаторська у нас завжди відчинена. - продовжив Харпер, обережно кидаючи припущеннями аби ніде себе не видати. - Але щоб звинуватити пацієнтку в такому! Навіть, не знаю… навіщо це їй?
– О, справді? - саркастично всміхнувся Ворен. - Може, для того, щоб викрасти свого спільника з відділку поліції і зникнути в невідомому напрямку?
Харпер раптом дзвінко розсміявся. Але ні Бартош, ні Алекс не відреагували на його сміх. Вони сиділи з камʼяними обличчями, мовби бачили перед собою примару, тож чоловік різко замовк.
– Ви не жартуєте. - зробив висновок Харпер. - Пробачте, просто мені чомусь здалося, що ви наді мною кепкуєте… 
– Схоже, що мені зараз до каламбуру, докторе Лі? - суворо запитав Ворен. 
– Ні, але послухайте… - зітхнув лікар. - Ви стверджуєте, що жінка, яка нещодавно перенесла важку операцію, вдерлася серед ночі у поліцейський відділок, де напевно є охоронці. У важ же є охоронці? - риторично запитав Харпер не очікуючи відповіді. - Витягла свого коханого чоловіка із замкненої камери. Сподіваюся, у вас вони таки замикаються? - ще одне риторичне питання, що вже балансувало на межі з критикою. - Бо якщо ні, то у вас серйозні проблеми з системою безпеки, містере Ворен, і… і що далі? Просто зникла з ним? Де? Посеред лісу, ви хочете сказати? Це ж абсурд, правда?
Що Бартош, що Алекс - терпеливо дочекалися поки Харпер закінчить свій монолог наповнений роздумів та здивувань. А тоді слідчий всміхнувся, тільки якось занадто сумно: 
– Чому ж абсурд… - Ворен опустив очі в підлогу ніби знову над чимось зосереджено думав. - Так, їх слід дійсно обірвався біля замерзлого озера серед лісу. Але до цього всі дії та маршрути були цілком продумані та злагоджені.
– Біля озера… - вражено повторив його слова Харпер. - Прекрасно… тільки до чого тут я? Не розумію…
Бартош раптом вдарив долонею по столу так, що аж коштовності в торбинці задзвеніли.
– Припини, Харпере! - вигукнув він неочікувано для усіх присутніх. - Це ж ти їй допоміг! І з авто, і з телефоном, гадаю! Я в цьому впевнений!
– З телефоном?! - не повірив Харпер. - А з телефоном що вже не так?!
– Нічого. Ми знайшли його в авто, він був вимкненим. - слідчий Ворен занурив руку у внутрішню кишеню своєї тонкої жилетки, одягненої поверх сорочки, та дістав звідти телефон доктора Лі. Він повернув його власнику. - Але вона ним користувалася. На ньому є відбитки їх обох. 
Харпер зауважив, що гаджет увімкнений та стис його в долоні помітно напружившись. Ця річ могла його зараз або поховати, або врятувати. Чоловік не спішив робити висновки. Натомість знову кинув погляд на чорну папку з документами, що все ще лежала на колінах Алекса. Чому вона здавалася такою знайомою та чому він ніяк не міг пригадати, де її бачив? 
– І що вдалося вияснити? - запитав натомість Харпер у Ворена, все ще обережно підбираючи слова. - Якщо вона знайшла його в бардачку мого авто, то напевно комусь телефонувала?
– Ні, нікому. - хитро всміхнувся слідчий. - Або ж добре почистила всю історію за собою, гадаю…
Харпер майже відчув, як він хотів додати: «Аби вас не підставляти!», але зупинився.
– Бо ж навіщо брати телефон в руки і не користуватися ним, правильно? - підсумував натомість Ворен.
Зі своєю ремаркою не забарився й Бартош:
– Якщо ти їй допоміг, Харпере, то тобі загрожує не лише звільнення з робити, ти хоч це розумієш? - процідив крізь зуби Зельвінські.
– Якщо я їй допоміг, Бартоше, то нехай твій шановний друг слідчий, для початку, це доведе! - хитро посміхнувся чоловік, кидаючи на нього свій холодний погляд.
Ворен не звернув уваги на гостру ремарку лікаря. На кілька секунд між ними трьома запала мертва тиша.
– Пробачте, та якщо ми закінчили, я волів би повернутися до своїх пацієнтів. - озвався Харпер порушуючи мовчанку. - На відміну від вас, докторе Зельвінські, у мене до сто біса справ!
Він помітив, як скривилося від злості обличчя Бартоша, але не дочекався поки той скаже щось іще. Не питаючи дозволу, лікар встав та направився до виходу.
У дверях Харпер розвернувся.
– Мало не забув! - вигукнув він всміхаючись. - Щодо оплати лікування від містера Лео… - лікар махнув рукою на стіл, де лежала відкрита сіра торбинка. - Ми з Джесікою зважили та перерахували коштовності. Точна цифра записана і повідомлена керівництву.
Це була така відверта брехня, що Харперу на мить стало соромно за свої слова. Звісно, ні він, ні Джесіка не робили нічого подібного. Але Бартош вибухнув миттєво. І коли це сталося, сором Харпера змінився радісним задоволенням.
Головний лікар так різко підскочив зі свого крісла, що воно аж відʼїхало назад та торкнулося підвіконня, а стіл затремтів від удару його кулака.
– Ти за кого мене приймаєш, Харпере?! - кричав на весь кабінет Бартош. - Гадаєш, я здатен красти на робочому місці?! У госпіталю?! У наших пацієнтів?! Ану геть звідси!
«Із задоволенням…» - прошепотів сам до себе доктор Лі так, щоб його не почули. 
– Звісно, що ні, докторе Зельвінські. - натомість ввічливо посміхнувся Харпер.
Він знав, що той не здатен на подібні підлості. Його друг, хоч і колишній, завжди був людиною совісті. Але, пропустити таку неперевершену можливість його зачепити, було б помилкою.
– Я лиш подумав, що ви повинні про це знати, як і про дещо інше також. - він прочистив горло кашлянувши. - На столі у керівництва вже лежить моя заява на звільнення. Гарного дня!
Вловивши ошелешений погляд Бартоша, Харпер не дочекався ніякої відповіді та просто закрив за собою двері якомога мʼякше. 
– Що? Чого це він раптом? - прошепотів сам до себе, щиро здивований такою інформацію, головний лікар. Десь глибоко в душі Бартош сподівався, що той пожартував і ніякого звільнення не буде.
Слідчий Ворен підвівся з крісла стискаючи в руці чорну папку.
– Зараз повернуся… зачекай мене, гаразд? - попросив він друга та покинув його кабінет.
Алекс наздогнав доктора Лі в кінці коридору, що повертав в різні боки. Чоловіки зупинилися біля високого вікна, яке сягало підлоги та не мало підвіконня.
– Щось іще, пане слідчий? - якомога стриманіше поцікавився Харпер.
– Гадаю, це і є та вагома причина, чому ви допомагали втікачам. - посміхнувся раптом Ворен та протягнув лікарю папку. - Можливо, навіть більш вагома причина, чому ви вирішили звільнитися… 
– Повторюю ще раз: я не маю ні найменшого уявлення про що ви говорите… - розвів руками Харпер, але чомусь відчув як в грудях залоскотало хвилювання. - І яке вам взагалі діло до мого звільнення?
– А ви відкрийте! - наполягав Алекс.
Чоловік незадоволено вихопив папку з рук слідчого і завмер заледве привідкривши її до половини першого ж аркуша. Це була його чорна папка! Його! Тілом Харпера прокотилася хвиля відчаю, але не страху чи паніки. Він подумки вилаяв себе за те, що зовсім забув про документи, які залишив у бардачку авто два тижні тому - якраз в той день, коли дізнався ці страшні новини, якраз в той день, коли на порозі госпіталю зʼявилися ті двоє диваків, а тепер ще й втікачів. 
Харпер стис перенісся пальцями, заплющивши на секунду очі, а тоді миттєво взяв себе в руки, опановуючи емоції.
– От що я вам скажу, пане слідчий… Алексе… - почав було він, міцніше вчепившись в документи. - Це не може бути ані причиною, ані доказом моєї так званої допомоги вашим обвинуваченим! А якщо ви, бодай на секунду, замислите оприлюднити медичну таємницю аби маніпулювати мною, то присягаюся, що затягну вас до суду! І цим самим створю вам такі проблем, що вашу репутацію вже ніхто не врятує! 
Ворен знав, що смикав лікаря за правильні ниточки, але ще зарано було святкувати перемогу навіть подумки.
– Якби я збирався комусь розповісти, то зробив би це ще там, в кабінеті головного лікаря. - Алекс махнув рукою на коридор позад себе. - Ви ж ніби як старі друзі з Бартошем, чи не так? Але мені потрібно від вас зовсім інше. Мені навіть начхати чи ви їм дійсно допомагали…
– Не шантаж? - здивувався раптом Харпер. - То що ж тоді вам від мене потрібно?
– Просто розкажіть, хто вони? - пошепки запитав слідчий, ще й оглянувся позад себе, ніби боявся, що їх підслухають.
– Еее… в якому сенсі? - чоловік щиро не розумів, що той має на увазі.
– Ну, ви ж як лікар спілкувалися з ними. Робили якісь обстеження та аналізи… крові зокрема. Мене цікавить, що це за люди? Хто ці створіння?
– Пробачте, ви сказали… еее… створіння? - у Харпера на мить відвисла щелепа від почутого. 
– Так, мені цікаво, чи не помітили ви чогось дивного? В їх поведінці, тілах, результатах аналізів? - продовжив цілком серйозним тоном Ворен. - Як, скажімо, у прибульців з іншої планети? Чи фантастичних істот з паралельного виміру?
– Алексе, скажіть чесно, будь ласка, ви з мене відверто кепкуєте? - мало не розсміявся Харпер, але вчасно стримався. - Це у вас з Бартошем гра така, або що?
– Я схожий на людину, що гаятиме час на подібні дурниці? - роздратовано запитав Ворен.
– Зовсім ні, але запевняю вас, що ті двоє абсолютно… - швидко почав Харпер.
– Звичайні люди, так? - закінчив замість нього слідчий.
Лікар у відповідь лиш кивнув, але якось надто невпевнено, аби погодитися.
– Ці абсолютно звичайні люди зупинили два десятка куль, що були випущені в них з вогнепальної зброї майже впритул - абсолютно голими руками… - ще тихіше мовив Ворен. 
– Еее… - Харпер хотів вже щось відповісти, вигнувши брови, але від здивування різко замовк.
– В мене у відділку двоє шокованих колег. - продовжив не зупиняючи свою промову Алекс. - Так от, ці абсолютно звичайні люди винесли броньовані металеві двері камери, вирвавши з них такий же самий замок, вгадайте як? Правильно, без сторонніх інструментів чи вибухівки. Голіруч! А тоді ще й зникли посеред лісу біля того проклятого озера, ніби розчинилися в повітрі.
– Може, краще тоді вживати слово - телепортувалися? - Харпер кинув різкий смішок та опустив голову в підлогу ховаючи очі. - І не вживати чогось занадто міцного…
– О, то вам смішно, докторе Лі? - підвищив голос Ворен. 
– Ні, не смішно. Мені скоріше дивно. - чоловік нарешті подивився йому в очі. - Дивно, що така розумна людина як ви, вірить у такі казки.
– Справді? В що ж тоді накажете мені вірити? - Алекс знову намагався витягти з лікаря хоч щось корисне. 
Харпер важко зітхнув.
– Алексе, я хотів би дати вам якусь адекватну відповідь, але боюся вас розчарувати. Ні в обстеженнях, ні в аналізах тих двох осіб ви не знайдете нічого незвичного, що могло б вам допомогти. Окрім, хіба що… 
Харпер раптом замовк на пів слові, не закінчивши думку. Йому здалося це дуже дивним, що вони стоять ось так в коридорі та спілкуються майже пошепки. Хоча цілком могли поговорити на цю тему в кабінеті. В кабінеті головного лікаря!
– Ви не розповіли Бартошу про свої підозри, правда? - осяяло раптом Харпера. - Інакше знали б про кров!
– Еее.. ні. Ще не розповів. - підтвердив Ворен. - Що саме про кров? Що ви маєте на увазі, докторе Лі?
– Нічого такого, чого б не знав Бартош чи інший медперсонал клініки. - зітхнув Харпер. Інформація не була чимось незвичним, але в даній ситуації справді грала ключову роль. - Ми не змогли визначити групу крові ні жінки, ні чоловіка. Але таке, насправді, буває - хоч являється дуже рідкісним явищем в медицині.
– Он, як! - радісно вигукнув Ворен, ніби чекав на ці слова весь час. - Може, це якась генетична мутація?
– Не знаю… - стенув плечима Харпер. - Але я ризикував поставити хрест на своїй карʼєрі даючи розпорядження на те переливання. Бачте, жінка могла померти в будь якому випадку. Велика крововтрата після пологів та ще й важка операція… Але їх кров виявилася сумісною між собою, хоч вони й не являлися родичами… і це при взагалі невідомій групі… ось що було трохи дивним та неабияк як мене збентежило.
Алекс Ворен вражено слухав лікаря з відкритим ротом, а тоді озвався через кілька секунд знову оглядаючись по боках.
– Доречі про пологи… вам вдалося зʼясувати щось про дитину? Де вона народжувала, зрештою? - допитувався слідчий.
– Ні, нічого. - розвів руками лікар. - Жінка сказала лише, що дитина вдома, під наглядом та у безпеці. Гадаю, слово «вдома» могло означати іншу планету, з якої вони прибули… чи телепортувалися… - Харпер широко посміхався додаючи свою останню фразу.
– Тепер ви з мене кепкуєте, докторе Лі? - незадоволено зронив Ворен. Чоловік промовчав. - Як гадаєте, ця генетична мутація їх крові може бути причиною тих надприродних здібностей, свідками яких стали мої колеги?
– Алексе, я вірю лише в доказову медицину та підтверджені факти! - закотив очі Харпер. - Є одна теорія, що при різкому викиді адреналіну в кров, сила людського організму здатна збільшуватися мало не вдесятеро. Може, ваші колеги добряче налякали тих двох, що вони вибили металеві двері?
– Ага, звісно! - саркастично відмітив Ворен. Схоже, що й сам Харпер зовсім не вірив у те, що говорив, аби лишень від нього відчепилися.
– Ну, тоді якщо розглядати вашу теорію, то вам тепер додасться ще більше роботи! - посміхнувся лікар і зловивши збентежений погляд слідчого, поспішив пояснити. - Доведеться шукати біолабораторію, де вирощують цих мутантів. Гадаю, вона знаходиться десь серед лісу. Але моя вам порада, почніть з озера. І копайте глибше.
– Все зрозуміло… - важко зітхнув Ворен. - Ви просто смієтесь з мене, бо взагалі мені не вірите!
– Зовсім ні, Алексе… - Харпер опустив очі розглядаючи підлогу та поринаючи у власні роздуми. - Мені здається, що я дожив до такого моменту свого життя, коли здатен повірити у все що завгодно. Але, на превеликий жаль, у мене зовсім немає часу розбиратися у нерозкритих поліцейських справах. - він демонстративно ткнув пальцем в папку, що досі була в його руці. - Як бачите, у мене є справи набагато важливіші, ніж двоє зниклих втікачів! Пробачте…
– Все гаразд, докторе Лі. - розуміюче кивнув Ворен. - Дякую, що приділили мені ваш час… щасти вам!
– І вам на все добре, пане слідчий! 
Харпер пішов геть ні на мить не шкодуючи про розмову, що сталася. Схоже, він помилявся щодо Алекса Ворена. Він цілком був схожий на людину, якій можна довіряти. Але сам чоловік усвідомив, що його уявлення про світ вже ніколи не стане попереднім. Все, що вони тільки що обговорювали було абсолютно реальним.
Харпер не помітив, як дійшов до порожньої ординаторської. Він збирався зателефонувати коханій дружині Софії та нарешті привести до ладу усі свої справи перед тим, як офіційно покинути посаду та звільнитися з госпіталю.
Ніхто в Сан-Марино не міг зрозуміти, чому так сталося? Чому раптом лікар, ще й керівник цілого відділення, що був таким відданим лікарні, роботі та своєму покликанню - раптом пішов без причини, нічого не пояснивши. Але чутки розповзлися опираючись виключно на дивні події, одразу після яких це й сталося. І кожен буквально підозрював, що Бартош Зельвінські доклав свою руку аби таки випхати Харпера за двері.
Головного лікаря навіть викликало «на килим» вище керівництво госпіталю. Проте той майже присягався, що не змушував доктора Лі звільнятися і взагалі не має уявлення, чому він прийняв це рішення. 
Правда відкрилася вже за півроку - на місцевому кладовищі. Тоді всі й дізналися справжню причину звільнення доктора Харпера Лі. Та навіть більше - справжню причину їх, такого тривалого, ворогування з Бартошем Зельвінські.