Розділ 9-й. В очікуванні світанку.

Налурі не змогла завести мерседес ні з першого разу, ні з другого. Руки зрадливо тремтіли, ноги не слухалися взагалі. Авто трохи подалося вперед та різко зупинилося - Лео мало не врізався лобом у панель, вчасно виставивши перед собою здорову руку. 
– Пробач! Тобі краще пристебнутися… - зітхнула жінка та нахилилася до нього допомагаючи з ременем безпеки. 
Лео зупинив її спроби взявши обома руками за плечі. 
– Кохана, поглянь на мене! - він намагався зловити її очі, що метушилися по боках, не взмозі зосередитися ні на чому конкретно.
В грудях, мов отрута розповзалася їдка паніка. Нарешті вона поглянула в спокійне обличчя чоловіка і завмерла.
– Пробач… страшенно нервуюся… - прошепотіла ледь чутно намагаючись вгамувати емоції.
– Все гаразд! Я поруч. Ми разом. А ти жива. - заспокійливо посміхався Лео промовляючи кожну фразу. - Ми обов’язково впораємося. Ще зовсім трохи і будемо вдома. Біля наших діточок…
Налурі відчула, як його спокій, впевненість та тепло перетікали в її тіло, мов нестримна енергія. Вона подумки полегшено зітхнула.
– Хочеш, я сяду за кермо? - запропонував раптом Лео.
– Ти вмієш? - здивувалася вона. А тоді пригадала, що навички водіння в Лео нічим не кращі за її. Він робив це лише одного разу, коли на свій страх та ризик відправлявся на Землю за тими подарунками на її повноліття: фотографіями для альбому і сірим плеєром, що й досі зберігались в її шафі, як спогади.
– Може, я зміг би скористатися твоїми підказками… - він і сам усвідомив, що з пораненою рукою ідея так собі, навіть якби вдалося пригадати, як воно - сидіти за кермом.
Але на це у них, нажаль, не було часу. Налурі поглянула на його перебинтовану руку - повʼязка промокла від крові, а в тому місці, де він стискав її плече, на пальто залишився слід.
– Все добре, я впораюсь. - вже впевненіше мовила жінка та потягнулася до ременя безпеки аби пристебнути Лео.
Він відпустив її плечі та вмостився рівніше. Налурі пристебнулася сама і міцно стисла кермо. 
– Просто зроби це так, як доїхала сюди! - підбадьорливо озвався Лео і вона таки рушила вперед.
Позаду досі пронизливо вили поліцейські сирени. Як близько вони вже були? Як швидко наздоженуть втікачів?
Навігатор в телефоні, що лежав біля коробки перемикання передач, повів автомобіль напівпорожніми вулицями передмістя до виїзду за його межі.
Але навіть повернувши на магістраль, сирени позаду не стихли. Їх переслідували чи шукали, орієнтуючись, скоріше за все, на камери відеоспостереження, що були розкидані по місту. Ну звісно, вони ж сіли в мерседес мало не біля самого відділку поліції. Годі було очікувати залишитися непомітними. Але й часу такі пошуки займуть більше. Інакше, їх давно наздогнали б, бо Налурі рухалася не так вже й швидко - більшою мірою обережно, аби знову не «заглухнути».
Опинившись на шосе вона втиснула педаль газу та помчала швидше. А вже через кілька хвилин, коли вони проїхали якусь заправку та придорожній мотель, по обидва боки дороги почав виростати ліс - темний, густий, засніжений.
– Ти пам’ятаєш, де нам потрібно вийти? - поцікавилася Налурі розриваючи суцільну тишу, в якій вони досі рухались.
– Еее… так. Тридцять сьомий кілометр траси. Я вийшов якраз біля знаку, але… - почав було говорити Лео й раптом замовк. Він пильно вдивлявся у вікно збоку. - Кохана, здається у нас проблеми!
– Що? Що сталося? - знову занервувала жінка від його збентеженого тону. На мить їй здалося, що поліцейський ескорт вже наступає їм на пʼяти.
– Зараз там я нічого не знайду! - вигукнув він та показав пальцем у вікно автомобіля, а тоді перевів погляд на дружину в очікуванні підтримки.
Налурі дивилася лише вперед, але про що говорить Лео - усвідомила одразу. Всередині тіла важко скрутило від чергового приступу паніки.
– Та я навіть власної руки перед собою не побачу, не те що шляху до озера! - він закрив обличчя однією долонею і важко зітхнув. 
– Цього ми не врахували, еге ж? - нервово засміялась Налурі, роздумуючи над тим чи не вкрасти їй бува телефон Харпера аби скористатися ліхтариком і підсвітити собі дорогу. Та навряд чи його світла було б достатньо.
– Не врахували… - прошепотів Лео перебираючи в голові варіанти виходу із ситуації. Єдине, що спало на думку - чекати ранку.
– Пробач… - озвалася жінка все ще слідкуючи за дорогою. Вона не скидала швидкості, темний ліс проносився за вікнами авто високою стіною. - Але забрати тебе серед ночі здавалося простіше, ніж якби у відділку було більше чотирьох поліцейських!
– Ти все правильно зробила! - погодився Лео. - Гадаю, зараз у нас немає вибору окрім як перечекати, доки не зійде сонце. Треба десь заховатися…
Однією рукою Налурі потягнулася до телефону аби перевірити карту в навігаторі. Але навколо не було нічого. Їм ніде було сховатися. Якщо рухатися далі вздовж шосе, то кілометрів через десять після того місця, де б вони мали зупинитися, була ще одна заправка з мотелем, а через двадцять - велика ферма і поля.
Проте, сховатися там не вдасться, бо якщо за ними їхали (а за ними таки їхали - звук сирен не вщухав ні на мить, лише наближався), то саме в тих, найближчих локаціях, старий мерседес був би як на долоні - саме там вони їх і шукали би. Тікати ще далі також не мало сенсу - закінчиться пальне і повернутися назад буде важче. Заправитися - у них не було коштів, йти пішки - Налурі довго не змогла б, а викрадати інше авто - надто ризиковано. 
Жінка розглядала варіант заховатися та перечекати серед лісу і схоже Лео прочитав її думки. Він довго вдивлявся в його темну стіну за вікном, а через кілька хвилин раптом вигукнув показуючи пальцем:
– Ось там, попереду! Пригальмуй. 
Налурі завбачливо вимкнула фари та повільно повернула автомобіль вправо на вузьку стежку, що ледве проглядалася серед дерев та яку вже добре замело снігом. Проїхавши ще кілька метрів вперед вона зупинилася і заглушила двигун .
– Потрібно замести слід! - жінка швидко вистрибнула з авто та пішла назад до дороги.
Дійсно, слід повороту від шин автомобіля був добре помітний на снігу. Вона оглянулася навколо в пошуках чогось, що могло б допомогти. Десь недалеко, серед засніжених кущів розкинулося кілька повалених старих дерев з розлогими гілками. 
«Те, що треба!» - зраділа Налурі і поспішила взятися до справи.
Вона нахилилася та почала вже ламати ті гілки, важко дихаючи від холоду й напруження, як раптом позаду, мовби нізвідки, виник Лео.
– Кохана, що ти робиш? - він ніжно торкнувся її плеча і жінка зупинилася повертаючись до нього обличчям.
– Потрібно кинути їх на стежку біля дороги, аби не було помітно, що ми там повернули. - задихаючись пояснила Налурі показуючи на повалене дерево рукою так, ніби це було цілком очевидним і він взагалі не повинен нічого питати, а краще допомогти їй!
– Ти відчинила металеві двері у відділку, вирвавши з них замок, а дерево ламаєш руками? - хитро посміхнувся Лео. - Дозволь допомогти…
Вона вражено подивилася на свої долоні та зітхнула, подумавши, що від хвилювання взагалі вже не здатна мислити, але швидко опанувала емоції.
Чоловік скористався внутрішньою силою, підняв та жбурнув важке дерево прямо на стежку, перекриваючи її біля самісінького шосе. Те ж саме зробив з іншим подібним, аби вони самі та їх авто залишились непомітними тут - серед гущавини лісу. Від повороту шин автомобіля на білому снігу не залишилося й сліду. Розлога крона дерев гарно замаскувала їх схованку посеред стежки своїми гілками.
Подружжя повернулося до авто і обоє завмерли у важкому мовчазному очікуванні. Не пройшло й десяти хвилин, як позаду них по трасі, на шаленій швидкості пронісся поліцейський ескорт, виблискуючи маячками. Зовсім скоро пронизливий свист сирен стих. Вдвох вони полегшено зітхнули розриваючи тишу.
Налурі уявила, як через десяток кілометрів поліцейські обшукають заправку та мотель, а ще через двадцять повернуть на ферму. Їй стало цікаво чи рушать вони далі, чи не знайшовши нічого повернуться назад? Чи будуть серед ночі прочісувати ліс? Мабуть, не будуть. Вони дочекаються ранку, перш ніж почати пошуки знову. Отже, потрібно добратися до тридцять сьомого кілометру раніше, ніж поліцейський ескорт знову нишпоритиме вздовж шосе. Вона подивилася на карту у навігаторі - залишилося зовсім небагато - близько восьми кілометрів.
– Давай зігріємося… - прошепотіла Налурі і тремтячими руками завела двигун.
Вона відчула, як почала замерзати, мабуть і коханий теж, але він не жалівся.
Вона довго розглядала панель приладів в пошуках опалення - кнопки, що вказувала б на кондиціонер, обігрівач салону чи тепловентелятор. Зрештою, знайшла маленький перемикач - коліщатко, що регулювалося «вверх-вниз» вручну.
За кілька хвилин авто наповнилося теплим потоком повітря. Навколо все ще стояла тиша. І ніхто з них не наважився її порушити. Першим озвався Лео:
– Хочеш трохи поспати? - його неймовірно бентежила напруга, що мов стіна виросла між ними обома.
Налурі мовчки потягнулася до його пораненої долоні та зняла закривавлену повʼязку. Рана кровоточила вже менше, але все одно виглядала жахливо. Під рукою не було нічого, щоб її обробити. Жінка розстебнула своє пальто та зняла вузький поясок, яким підвʼязувалась її лікарняна сорочка. Туго наклала його поверх рани у кілька шарів та міцно завʼязала вузликом. 
Лео навіть не скривився. Він посміхнувся знову намагаючись зловити її погляд, якого вона так старанно уникала. А тоді запитав:
– Налурі, ти впорядку? 
Вона не відповіла. Перелізла через два передні сидіння та вмостилася на задньому.
– Ходи до мене… тут зручніше…
Лео послідував її прикладу та вже через кілька секунд опинився поруч. Він міцно пригорнув кохану до себе та поцілував у чоло. Зарившись в його теплі обійми жінка не стрималася і розплакалася.
Вона так багато хотіла йому розповісти. Про розмову зі слідчим Вореном та з батьками Адріана. Про висновок лікарів, що вона тепер безплідна, і про свій біль. Нестерпний та їдкий. Він починався десь внизу живота і розповзався тілом, мов щупальці моторошної істоти, що намагалася її задушити.
Налурі боялася, що Лео почне розпитувати, а вона ніяк не зможе втілити думки в слова. Проте, він нічого не питав. Гладив її по голові та спині здоровою рукою даючи можливість виплеснути емоції.
– Я такий щасливий, що ти вижила… - мовив він зрештою пошепки, коли ридання вщухли і змінилися на глибокі подихи в унісон його серцебиття. - Навіть уявити не міг, як житиму без тебе далі… Той лікар, схоже, хороша людина. Зробив все, аби тебе врятувати…
– Так, хороша… - зітхнула Налурі все ще пригортаючись до його грудей головою. - Це він допоміг з авто, дав телефон і навіть теплий одяг приніс… 
Жінка потягнулася своєю рукою до шиї коханого аби він трішки схилився, і припала вустами до його губ. Вона сподівалася, що так вщухне біль - що поцілунок буде її порятунком, але марно. Раптом їй стало ще гірше на душі - так гірко, як ніколи в житті. Про свої почуття Налурі не сказала ні слова. 
– Проте, без тебе всього цього б не було… - мовила вона натомість, знову повертаючи голову йому на груди. - Ти врятував мене, Лео. Ти зробив би це навіть ціною власного життя, я гадаю…
– Якщо ти про кров, то все виявилося набагато простіше, ніж я очікув… - почав було чоловік, але не закінчив думку.
– Ти очікув, що помреш! - з докором в голосі вигукнула Налурі. - Мені розповіли.
Лео не міг зрозуміти, чому вона так злиться, адже його рішення було цілком очевидним. Так зазвичай і чинять, коли люблять, хіба ні?
– Не роби так більше, гаразд? Не потрібно віддавати своє життя за моє… наступного разу, якщо стане цей вибір, ти не повинен приносити себе в жертву, зрозумів?
– В жертву?! - здивовано озвався Лео. Він відсторонив обійми, аби подивитися їй в очі. - Це говориш мені ти? Та, що не так давно вдерлася в лігво дарконів, задля мого порятунку, ризикуючи при цьому власним життям?! І не лише своїм.
– Це зовсім інше, Лео… - почала виправдовуватися жінка. 
– Ні! Не інше… не інше! Це теж саме! - не стримавшись підвищив голос Лео. - Ти хоч подумала, як би я жив у світі, де немає тебе?!
– Як би я жила у світі, де немає тебе?! - вигукнула крізь сльози, що стояли в її очах, Налурі. - Ти хоч уявляєш, який це жах - прокинутися, а тебе більше немає?!
Вони довго дивилися один на одного, пронизуючим наскрізь поглядом, що торкався глибин душі кожного.
– Кохаю тебе… - прошепотів Лео першим порушуючи тишу.
– Я тебе більше… - всміхнулася Налурі потягнувшись вперед за своїм поцілунком. Солодким, пристрасним, таким бажаним. Вона потребувала його ніби води, серед спекотного дня. Ніби повітря після довгого бігу. Ніби їжі після тривалого голоду.
А тоді опустилася вниз. Вмостилася головою на його колінах аби заснути і проспати до самого ранку. Лео гладив її волосся, цілував у скроню та пообіцяв, що не зімкне повік доки вона відпочиватиме. От тільки сон все ніяк не приходив.
– Як було у відділку? - поцікавилася вона згодом.
– Ніяк… кілька допитів, але я мовчав. - стенув він плечима. - Тримали переважно в тому крихітному сирому приміщенні. І їжа у них просто жахлива… а про туалет краще не згадувати…
Лео зітхнув та розсміявся. Він пригадав, як його помістили в камеру до інших затриманих. Розповів про здорованя на імʼя Говард, що намагався вступити з ним у конфлікт і якого він спритно поставив на місце. Про інцидент зі слідчим, що хотів його побити, теж розповів. От тільки імені його так і не дізнався.
Налурі вражено слухала і мовчала. Тоді розповіла про час, проведений в госпіталі та все, що там з нею відбувалося. З ким говорила, кого бачила, де гуляла, що їла, та як хвилювалася за нього. Згадала навіть візит батьків Адріана і розмову з ними. Єдине, про що все ще не наважилася зізнатися - свій невтішний діагноз. Цю новину вона вирішила відкласти на потім. 
За кілька годин до світанку Налурі знову почула звук поліцейських сирен, що швидко наближалися. Вона помітно напружилася і завмерла в очікуванні. Ескорт з кількох автомобілів проїхав повз їхню схованку тепер уже надто повільно. Вони рухалися назад - у напрямку міста, мабуть не знайшовши того, що шукали в найближчих локаціях - заправці з мотелем та фермі - вирішили повернутися. Але це не означало, що вони припинять пошуки. Те, що поліцейські їхали повільно, означало, що вони виглядали втікачів вздовж траси, а отже могли здогадатися, що вони сховалися десь серед лісу. На світанку потрібно буде їхати дуже обережно, бо їх автомобіль тепер стане помітним, як на долоні.
Налурі так і не змогла заснути. З першими променями сонця, вона підвела голову з колін коханого і торкнулася його плеча.
– Лео… любий… нам пора… - прошепотіла, ніжно цілуючи його щоку.
– Я заснув, так? - чоловік різко розплющив очі та здригнувся. - Пробач…
– Все гаразд. Добре, що відпочив! - посміхнулася вона, відкриваючи дверцята авто та вдихаючи ранкове морозне повітря лісу. 
«Він виснажений… Мабуть, навіть сидячи спати зручніше, ніж на тій лаві у карцері…» - промайнула в голові неприємна думка.
– Потрібно розчистити дорогу. 
Після того, як повалені дерева з розлогими кронами опинилися обабіч вузької стежки, на якій ховався старий мерседес Харпера Лі, Налурі заледве виїхала знову на шосе. Розвернутися в снігу було важко, здати назад - ще важче. Вона вже починала балансувати на межі відчаю та істерики і витратила на змагання з машиною не менше півгодини часу, але таки змогла вибратися з засніженого лісу.
Якомога швидше помчала вперед по дорозі, боячись, що десь далеко знову завиють сирени і їх знову почнуть переслідувати. Але, на превелике щастя, навколо стояла лише суцільна тиша та пустота. Коли вони зрештою доїхали до дорожнього знаку, на якому була написана цифра «37» - сонце вже повністю встало над горизонтом. Жінка заглушила мотор і раптом згадала про телефон Харпера. Очистила історію пошуку в навігаторі та повністю вимкнула ґаджет.
– Мало не забула, що доктор Лі просив залишити його в бардачку. - посміхаючись звернулася вона до Лео. - Поклади, будь ласка.
– Де залишити? - не зрозумів той.
– Ось, на панелі перед тобою ящик. - Налурі потяглася рукою аби відкрити його і цілий стос паперових аркушів вивалився прямісінько Лео на коліна. - Пробач…
– Все гаразд, я зберу… - чоловік поклав в ящик спочатку телефон, тоді підняв папку, що впала до його ніг та швидко склав у неї аркуші. Затримав погляд на одному з них на кілька секунд та прошепотів щось собі під носа. Але Налурі нічого не розчула.
– Що таке саркома? - запитав він вже голосніше. 
Жінку мов струмом вдарило. Вона вражено розширила очі від здивування та вже хотіла щось сказати, проте передумала.
«То ось, в чому справа! Ось чому він так відчайдушно їй допомагав… Харпер хворий… і схоже залишилось йому не довго…» - промайнули в голові думки. Але пояснювати Налурі не стала. Їй забракло слів розповідати, що це означало, бо вони ніби застрягли в горлі важким клубком. А самій жінці раптом зробилося неймовірно шкода Харпера. Окрім її власного тілом прокотився ще один біль - біль доктора Лі.
– Еее… не знаю. - мовила натомість Налурі стенувши плечима. - То що, ходімо?
Вони вийшли з авто і знову опинилися перед засніженою стіною лісу на морозному ранковому повітрі. Налурі завмерла на кілька секунд з відкритим ротом, роздивляючись навколо себе неймовірної краси краєвид.
– І як ти взагалі з нього вийшов? - здивовано зітхнула жінка, розуміючи, що сама вона нізащо не знайшла би шлях, коли навкруги все однаково біле та ще й без прокладеної стежини.
– Тут не далеко! - всміхнувся Лео і махнув рукою поперед себе. - Бачиш он те дерево?
Налурі кивнула, помітивши одне не таке як інші - ніби в нього вдаряла блискавка не менше десятка разів.
– Нам туди, і далі прямо. Вийдемо на поляну, а через півкілометра за нею буде замерзле озеро, яке потрібно обійти з іншого боку. - Лео подав їй свою здорову руку лагідно всміхаючись. - А тоді додому…
Проте, вже біля того самого дерева Налурі схопилася за живіт та мало не звалилася з ніг. Рухатися в снігу, раз за разом провалюючись по коліна, було неймовірно складно і боляче. 
– Лео, пробач… я не можу. - зітхнула вона крізь сльози, що стояли в очах.
Чоловік мовчки підхопив її на руки, ігноруючи біль в пораненій долоні та повільно рушив вперед. Налурі притулилася головою до плеча Лео, подумки співчуваючи його болю, але йти вона не могла. І від цього на душі робилося гірко. Тіло боліло, ніби було суцільною раною.
Добравшись до поляни втомлений чоловік опустив кохану на ноги та вирішив відпочити кілька хвилин сідаючи на чорну землю, де було найменше снігу - розритою до сухого листя, мабуть, якоюсь твариною. 
– Це якесь інше місце, так? - запитала Налурі оглядаючись навколо. Вона пригадала, як вони рухалися лісом більше десяти років тому з Танаімом, Кіром та Адріаном. Тоді на шляху не було ні поляни, ні озера. Лише суцільні чагарники, зарості кущів та одне єдине болото. - Минулого разу шлях був довшим… 
– Так, все через річку Місо, що живить Грін-Грейт. - почав пояснювати Лео важко дихаючи. Долоня нестерпно пекла і знову почала кровоточити. Він зробив спробу сконцентруватися на іншому. - Кілька століть тому вона була повноводнішою. Мала багато приток та озер. А коли почали будувати вздовж ріки поселення, то майже всі з них пересохли. Однак залишилися джерела. У цій місцевості - навколо Місо - велика концентрація джерел та їх енергії. А отже, багато місць для переходів. Портал один, він лиш перестрибує з місця на місце залежно від пори року і довго залишається доступним.
– Ого! Ніколи про це не думала… - прошепотіла Налурі сама до себе, вражено його слухаючи.
Ще через кілька хвилин відпочинку Лео підвівся та знову запропонував коханій свої стомлені руки. Вона кинула на нього такий жалібний погляд, що чоловік одразу все зрозумів.
– Облиш! Тобі ж набагато важче… - наполягав він. - Ще не вистачало аби в тебе знову відкрилася кровотеча!
Налурі здалася і пірнула в його обійми мов у рятівне коло. Вона дійсно не мала сил робити кроки в глибокому снігу. І все ще ненавиділа себе за той біль, що робив її слабкою.
Так вони дійшли до замерзлого мілкого озерця. Направилися на інший його берег і вже через кілька хвилин Лео відкрив портал на Енвер за допомогою трансферу, опускаючи його в холодну воду під товстою кригою. 
– Ну що, готова повертатися додому? - всміхнувся чоловік дивлячись їй в очі. 
Налурі ще раз поглянула навколо себе і раптом відчула, як страшенно вона сумує за Землею. Вперше, за останні майже одинадцять років, жінка зловила себе на такій дивній думці. Підняла очі до неба на кілька секунд - воно було похмурим, а світанок рожевим. Таке рідне і водночас таке далеке небо. Тоді Налурі пригадала всі останні події, що відбулися з нею за ці кілька тижнів та раптом усвідомила, якою чужою стала для цього світу. Їй більше немає тут місця і більше ніколи не буде. Для нього вона тепер злочинниця. Та, котру будуть шукати та звинувачувати. Та, котру ніколи не приймуть назад, навіть якби вона сама захотіла повернутися.
«Але я не повернуся. Тепер вже ніколи…» - промайнула в голові думка.
– Так, ходімо… - сумно зітхнула Налурі, та додала вже з посмішкою. - До наших діточок…
Тримаючись за руки вони стрибнули в смарагдово-бірюзову блакить порталу, що між іншими переливався усіма можливими барвами веселки.