Розділ 8-й. Під кулями.

Налурі ледве дожила до кінця тижня. Час тягнувся неймовірно довго. Хвилини здавалися днями, а години - місяцями. Вона думала лише над тим, що їй доведеться зробити та крок за кроком будувала план - подумки прокладаючи маршрут своїх дій.
Обстеження й аналізи, що були заплановані на вихідних, доктор Лі переніс на пʼятницю. В жінки знову взяли трохи крові. А коли Налурі повернулася до палати, то помітила, що дверцята шафи в іншому кінці приміщення відчинені з одного боку. Вона підійшла ближче й виявила там тепле сіре пальто з широким каптуром та пару взуття - чорні черевики на невисокій платформі. Турбота доктора Лі озвалася в серці неймовірною вдячністю. Але й на цьому сюрпризи не закінчилися. Налурі помітила в кишені пальто білий аркуш паперу і разом з запискою дістала - телефон! На радощах мало не крикнула.
Кривим лікарським почерком було написано кілька слів:
«Це мій службовий телефон. Залиште його, будь ласка, в бардачку авто.»
Жінка полегшено зітхнула. Вона вже хотіла бува просити Джесіку на рецепції скористатися компʼютером, аби хоч приблизно запамʼятати дорогу до відділку. Адже шукати серед ночі адресу без навігатора - ще той квест. Схоже, доктор Лі про це теж здогадався.
Можливо, він залишив їй телефон аби вона звʼязалася з кимось, хто міг би їй допомогти? - подумалось Налурі. Але ні. Кому б їй телефонувати? Отже, більше ні на що цей пристрій не годився. Хіба, послухати трохи музику, якої їй часом так не вистачало. Але й цього вона вирішила не робити - завбачливо поглянувши на повний заряд батареї - краще скористатися нею в інших цілях.
Адже ще одним, більш важким, випробуванням для жінки стало б - сісти за кермо. Особливо, якщо робила це востаннє у сімнадцять років. Після загибелі обох прийомних батьків в автокатастрофі, Налурі не змогла більше водити. Та навіть якби і могла - за десять років життя на Саулейрі навик, скоріше за все, втратився б.
Вона з посмішкою на обличчі пригадала, як колись Танаім розповідав, що навчився водити авто з інструкції і до вечора наступного дня встигла переглянути кілька навчальних відео на Ютубі та два маршрути - до відділку поліції, адресу якого запамʼятала з візитки Ворена, а звідти до виїзду з міста - на головну магістраль.
Потім завбачливо «почистила» історію браузера та позбулася записки, аби не підставляти свого рятівника і не створювати йому додаткових проблем. Все мало виглядати так, ніби вона знайде телефон в авто, коли викрадатиме його. А отже й про допомогу доктора Лі ніхто не запідозрить.

В суботу по обіді Харпер стояв біля рецепції та переглядав результати обстежень і аналізів деяких своїх пацієнтів.
– Що ж, дуже й дуже добре… - підсумував він. - Міє, готуй документи на виписку для місіс Аманет-Атей… ммм… на понеділок, гадаю. 
Дівчина, що стояла поруч незадоволено та важко зітхнула. Вона й так вимушена була скасувати усі свої плани, бо доктор Лі неочікувано змінив її графік чергування - помінявши місцями з Крістофером.
Він підійшов саме тоді, коли вона вже підтвердила свою присутність на дні народження у найкращої подруги та заявив тоном, що не допускає заперечення:
– На вихідних мені потрібна ТИ! Будеш оперувати Вінстона. 
– Сама? - від здивування у неї відвисла щелепа.
– Ні, Джесіку попросимо допомогти! - саркастично відмітив Харпер. - Ну звісно, що під моїм контролем!
Насправді, він просто хотів аби у вихідні Крістофера не було на чергуванні, чого власне й добився.
Харпер зауважив, яка незадоволена сьогодні його учениця, по виразу її обличчя, але байдужим жестом подав результати аналізів та обстежень пацієнтів, аби вона підшила все в історії хвороб. Мія кинула майже благальний погляд на лікаря.
– Минуло ж лише два тижні… - мовила дівчина невпевнено. - Ви могли б потримати її тут ще трохи…
– На це немає потреби. - зітхнув Харпер.
– Але ж… тепер її забере поліція, так? - вловивши неоднозначний, майже збентежений, погляд свого наставника Мія швидко додала. - Я трохи дивилася новини…
– Це вже не наша з тобою справа. - твердо відповів Харпер. - Готуй документи на виписку. На понеділок. І не змушуй мене повторювати.

Де саме знаходилась ординаторська Налурі памʼятала ще з того часу, як вивчала коридори госпіталю, блукаючи ними мов примара. Вона робила це без особливої цілі, просто потрібно було багато ходити аби швидше прийти у форму, а на вулиці стояв морозець. Тепер це стало в нагоді. Дочекавшись десятої вечора вона піднялася на другий поверх та без перешкод потрапила в пусту ординаторську. В шафі знайшла старий коричневий портфель Харпера - він був тут єдиний такий - і дістала звідти ключі від авто, на яких висів срібний брелок зі значком мерседеса. Тоді повернулася в палату, одягла пальто поверх лікарняної сорочки та штанів і змінила тапки на теплі черевики.
«Ось і все!» - подумала Налурі дивлячись на своє застелене ліжко. - «Дякую докторе Лі! І бувайте!»
В коридорі виглянула з-за рогу чи сидів хтось на рецепції - там було пусто - напарниця Джесіки, імʼя якої Налурі не запамʼятала і яка була сьогодні на зміні, якраз пішла по каву. Вона робила це завжди після десятої, готуючись до нічного чергування.
Опинившись на морозному повітрі жінка вдихнула його на повні груди та швидким кроком перетнула територію госпіталю у напрямку парковки для автомобілей.
Старий мерседес Харепера неможливо було не помітити серед решти припаркованих авто або переплутати з якимось іншим. Він дійсно мав раритетний вигляд, але зовсім не здавався «коритом» - це прозвучало, як образа, подумалось Налурі.
Вона відкрила дверцята з водійського боку меншим ключем, бо здається, що сигналізації машина не мала, та вмостилася на сидінні за кермом. Дістала з кишені телефон та проклала у навігаторі маршрут до відділку поліції.
Виїхати з парковки було не складно. Налурі дуже зраділа, що як не як, а їй вдалося таки зрушити з місця не зачепивши при цьому інші автомобілі та навіть по трохи кермувати, хоч і повільно.
Охоронець території відкрив шлагбаум, кинувши швидкий погляд через маленьке віконечко сторожового поста в кінці паркувального майданчику, та випустив мерседес доктора Лі. Він не звернув уваги хто саме був за кермом, бо жінка натягнула каптур пальто по самі очі та ще й схилила голову в бік, ніби шукала щось на пасажирському сидінні, тож і залишилась непоміченою.
По майже пустих дорогах передмістя Налурі добралася до відділку поліції швидко - менше, ніж за півгодини та зупинилася на протилежному боці вулиці, здалеку розглядаючи невисоку, але досить широку будівлю у три поверхи. Світло горіло лише в деяких вікнах першого - інші два були повністю темними. 
Вона завбачливо проклала в навігаторі наступний маршрут - до виїзду на автомагістраль - та залишила телефон біля коробки перемикання передач.
Перед відділком поліції розкинулася невелика парковка - відкрита та без охоронця - вона була майже пустою. Лише кілька службових автомобілів стояли біля самого входу у будівлю. До дверей вели невисокі сходи з пандусом та металевими поручнями по обидва боки. Над вхідними дверима у відділок яскраво світився ліхтар. Світло лилося і з середини - двері розсовувалися автоматично і дуже нагадували лікарняні - скляні, але заретушовані сіруватим гофрованим малюнком.
Налурі помітила охоронця, що якраз обходив будівлю світячи навколо ліхтариком та вирішила, що пора діяти. Вона й гадки не мала, скільки ще людей знаходиться всередині, але точно знала, що їй потрібно - Лео і трансфер. Та якщо коханого вона могла витягти розтрощивши все навколо кількома рухами своїх долонь, то з річчю, без якої вся ця затія сама по собі приречена на провал - було складніше.
Жінка напружила мозок та почала міркувати, де б міг бути трансфер та як його забрати? Навряд чи при Лео. Особисті речі в затриманих зазвичай конфісковують та зберігають десь неподалік. Отже, в неї немає вибору, окрім як попросити їх повернути.
«Що ж, просити доведеться наполегливо!» - подумала Налурі і план подальших дій сам по собі виник в її голові.
Найменше вона хотіла аби хтось постраждав. Про те, що доведеться когось вбити - навіть й думки не виникло. Вона би нізащо не змогла вбити людину. Це було за межею її уявлення та цінностей.
«Отже, намагатимусь нікого не поранити!» - подумки заспокоїла себе жінка.
Налурі дочекалася поки охоронець закінчив обхід території і направився до входу у відділок та швидко вискочила з авто.
Перебігла пусту вулицю, навіть не дивлячись по боках - в цьому місці на дорозі була «зебра» - та вже опинившись на території парковки погукала чоловіка махнувши йому рукою. Той зупинився не дійшовши до сходів та направив на неї світло свого ліхтарика.
– Пробачте! Допоможіть мені! - вигукнула Налурі та швидше побігла вперед.
– Міс? Що сталося? - запитав збентеженим голосом охоронець. Він подумав, що жінка втрапила у біду та потребує допомоги.
По крайній мірі все мало саме такий вигляд. Налурі важко дихала від того, що трохи пробіглася - низ живота озвався тупим болем, вона навіть схопилася рукою за свій бік та трохи зігнулася. Під розстебнутими ґудзиками пальто проглядався лікарняний одяг, а волосся на голові вже давно розкуйовдилося.
– Еее… здається, мене пограбували… - вигадувала Налурі прямо в розмові.
– Ходімо за мною! Вам треба пройти до середини. - чоловік махнув головою у бік дверей та запропонував жінці руку, як жест, що вона в безпеці та більше нічого боятися. 
Налурі невпевнено зробила кілька кроків вперед та послідувала за охоронцем. Як тільки він повернувся до неї спиною застосувала внутрішню силу і повалила нічого не підозрюючого поліцейського обличчям в асфальт - прямісінько біля сходів. Чоловік пручався, але вона утримувала його силою однієї руки, навіть не торкаючись до тіла. Іншою ж нишпорила в кишенях його куртки кольору хакі та шукала наручники, якими змогла б прикувати охоронця до металевих поручнів прямо там, на сходах. 
Але наручників не знайшла. Жінка хотіла бува вже вихопити з його рук ліхтарик та оглушити одним ударом, коли в одній з кишень знайшла дещо краще - невеличкий чорний електрошокер. Натисла кнопку запобіжника та шваркнула чоловіка розрядом струму прямо біля шиї.
– Пробач! Але так буде краще. - мовила Налурі схилившись над непритомним тілом перевіряючи пульс та дихання. Їй справді не хотілося аби хтось постраждав.
На поясі штанів охоронця вона знайшла пістолет та дістала його з кобури, гадки не маючи як ним користуватися та чи взагалі ця зброя заряджена. Але зараз це не мало особливого значення. Налурі прихопила з собою й шокер, запхавши в кишеню пальто та швидко побігла сходами до входу у відділок.
У невеликому холі, що розкинувся одразу за скляними дверима був коридор з кількома відгалуженнями та один єдиний пост. Його стільниця сягала жінці майже до грудей, а вище до стелі тягнулися металеві грати, загороджуючи чоловіка, що схилився над робочим місцем. Він сидів перед монітором комп’ютера та мав би, напевно, спостерігати за камерами відеонагляду, але його напарник пішов обходити територію, то ж що могло трапитися? Натомість він порпався у шухляді столу дістаючи якісь бутерброди та шоколадні батончики.
Налурі підкралася ближче та якомога тихіше. І через невеликий отвір у ґратах, що слугував свого роду вікном для спілкування, направила пістолет прямо в лису голову поліцейського. Він різко підскочив зі свого місця з виряченими очима та підіймаючи в гору руки. На бейджику його форми Налурі прочитала: «Карл».
– Речі Лео. - твердо мовила вона погрожуючи пістолетом прямо в обличчя чоловіка.
– Еее… що? - пробелькотів невпевнено вражений Карл. 
Жінка важко зітхнула та не довго думаючи розчахнула сірі двері справа, аби добратися до нього ближче. Схопила поліцейського за комір та приставила дуло пістолету до його скроні. Наляканий чоловік так і стояв ошелешено та з піднятими догори руками.
– Речі Лео! Швидко! - вигукнула Налурі йому в обличчя. 
Карл схопив ключ, що висів прямо перед ним на стіні та під пильним поглядом жінки направився до інших дверей позаду свого невеличкого поста.
Приміщення, що відкрив поліцейський одним обертом ключа, було широким й темним та містило в собі величезну кількість стелажів, що сягали майже до стелі. Тут зберігалися якісь картонні коробки, товсті канцелярські папки, чорні заповнені пакети та інше добро. Карл ввімкнув світло збоку на стіні та у супроводі Налурі, що не відпускала пістолет від його потилиці, понишпорив на одній з полиць дістаючи великий прозорий пакет з єдиним написом: «Лео».
Налурі вихопила з рук чоловіка речі та направила пістолет йому в обличчя, коли той повернувся.
– А тепер веди мене до нього! Зараз же!
Карл не був боягузом, інакше не служив би в поліції. Він просто не встиг схопити свою зброю, коли ця жінка заскочила зненацька у двері. Він часто тримав пістолет не на поясі своєї форми, а де інде. Скажімо, залишав у шухляді столу, чого категорично не дозволялося робити. Зараз Карл дуже шкодував про свою необачну помилку.
– Ви не вийдете звідси живими, ти ж це розумієш? - прошепотів чоловік холодним тоном дивлячись їй прямо в очі.
– Мені байдуже! Веди мене до нього! Швидко! - Налурі нетерпляче ткнула дулом прямісінько йому у лоба.
Поліцейський смиренно повернувся назад на пост, дістав з однієї із шухляд звʼязку ключів та у супроводі жінки пішов пустим коридором до камер тимчасового перебування затриманих.
Важкі металеві двері, на яких було написано «Ізолятор», зі скрипом розчахнулися, коли Карл провернув в замку товстий ключ. А Налурі тим часом непомітно, щоб він бува не запідозрив, змінила пістолет на електрошокер у кишені пальто.
Лео лежав на вузькій лаві повернувшись обличчям до стіни. Він не спав. Почув, як відкрилася його камера, але не повернувся. Лише подумки здивувався - чого ж вони так пізно від нього хочуть?
Налурі пересвідчилась, що це точно він лиш кинувши погляд на знайому світловолосу голову - її вона б не сплутала ні з якою іншою. Тоді так само швидко, як і охоронця на вулиці, оглушила Карла доторкнувшись розрядом струму до його плеча. Чоловік повалився на підлогу, а Налурі перевірила чи він дихає та чи бʼється його серце - вона ж бо знала, що навіть від таких дій людина може померти. Але все було гаразд - Карл просто знепритомнів. Пістолет та шокер залишила біля його тіла - вони навряд чи вже знадобляться.
Лео зрозумів, що за його спиною відбувається якась незвична метушня і нарешті повернувся. Від здивування він навіть підскочив на ноги. Налурі одразу кинулась в обійми досі стискаючи під пахвою однієї руки пакет з його речами:
– Коханий, як ти?! 
– Як ти тут опинилася?! - не міг повірити ошелешений чоловік пригортаючи її до грудей. - Ти ж повинна до кінця одужати! Як же твоє лікування?
– Лео, все добре. Мені вже набагато краще. - поспішила запевнити його Налурі. - Немає часу пояснювати. Переодягайся та забираймося звідси якнайшвидше, гаразд? - розриваючи обійми вона подала йому одяг.
Лео без зайвих питань порився в пакеті, знайшов серед одягу матрицю і трансфер та перевірив їх цілісність.
– Все гаразд? - розхвилювалася жінка.
– Так, всі речі на місці. - полегшено зітхнув той.
Проте, переодягнутися він не встиг. Пакет впав під ноги, як тільки в дверях зʼявилося двоє поліцейських погрожуючи зброєю. Один з них вигукнув аби вони не рухалися, тоді коли інший без попередження вистрілив у бік Налурі - цілився він прямісінько в груди. Вона не встигла ні зреагувати, ні відскочити - приміщення ізолятору було для цього надто малим - вони з Лео стояли як на долоні. 
Але на щастя чоловік встиг відреагувати швидше за неї та виставив перед жінкою свою руку, закриваючи її від тієї кулі.
От тільки частки секунди не вистачило аби направити внутрішню силу кудись в сторону - куля до половини застрягла в його долоні.
Лео скривився від болю, а розгублені поліцейські здивовано повідкривали роти.
Наступної миті, не думаючи надто довго, вони вже відкрили вогонь на повну і десятки куль полетіли прямісінько в чоловіка та жінку, що стояли навпроти них без тіні здивування чи страху в очах. 
Налурі трималась, як могла. Відбити постріли різко вперед - означало б вбити цих двох людей. Зупиняти кулі в сантиметрі від власного тіла, аби вони безпечно падали на підлогу - потребувало неабиякої майстерності. Це було схоже на те, ніби очікуєш удар чужого кулака собі під ребра, але вчасно перехоплюєш його долонею, не завдаючи удару у відповідь.
Лео діяв однією рукою і справлявся не гірше. Де могла - Налурі допомагала йому іншою. 
Зрештою набої в поліцейських закінчилися і вони ошелешено вирячили очі, гадаючи що ж робити далі? Тоді один з чоловіків, той що стріляв без попередження, штовхнув важкі металеві двері та закрив ізолятор. Через секунду зі скрипом в замку провернувся ключ.
– Так навіть краще… - зітхнув Лео.
Він зняв з себе блакитну сорочку та штани. Одним різким рухом Налурі вдалося витягти з його долоні кулю. Вона туго перевʼязала руку коханого шматком тканини, що відірвала від його лікарняної сорочки, аби зупинити кров. Якомога швидше допомогла Лео взутися та одягнути його чорний однострій й темно синій плащ.
– Ну що, ходімо? - рішуче запитала жінка. - Доки сюди не приїхало ще з пів сотні поліцейських!
Подумки вона здогадалася, що ті двоє не могли не викликати підкріплення, а це означало лише одне - у них надто мало часу аби вислизнути не стикнувшись з ще більшими проблемами.
Лео підійшов ближче до дверей та вигукнув якомога голосніше:
– Раджу відійти подалі, якщо не хочете поранитися! 
Налурі направила свою внутрішню силу вперед і з гуркотом вирвала замок з металевих дверей помахом однієї руки. Він відлетів у протилежну стіну коридору та впав на підлогу. Двері різко розчахнулися  зачепивши своїм краєм ноги непритомного Карла.
Двоє вражених поліцейських, що стовбичили в коридорі охороняючи ізолятор та чекаючи на підкріплення, не мали ні найменшого уявлення що робити з втікачами, яких не брали ні кулі, ні металеві замки. Вони так і залишилися стояти притиснувшись до стіни з повними шоку очима та відвислими щелепами, доки Лео з Налурі пройшли мимо них до виходу з відділку.
Скляні двері автоматично відкрилися перед парою, що міцно трималася за руки. На вулиці падав сніг. Ліхтарі вздовж дороги кидали своє тьмяне світло на єдиний автомобіль - старий мерседес, що самотньо стояв на протилежному боці. Десь зовсім далеко, але водночас занадто близько, лунав пронизливий свист поліцейських сирен. За ними вже їхали. Їх переслідуватимуть. Їм не вдасться повернутися додому.
Налурі охопила холодна паніка.