Розділ 7-й. Життя, яке ми обрали.

Протягом тижня резонансна подія набула розголосу та навіть зʼявилася в новинах. Про це Налурі дізналася з великого екрану плазми, що висіла на стіні у холі лікарні, куди вона стала по трохи виходити. Перші кілька днів повільно пересувалася палатою, а до кінця тижня вже вивчала коридори госпіталю. Більше всього вона боялася, що одного дня вони таки прийдуть до неї сюди і доведеться щось говорити. Доведеться дивитися в очі. А їм вона б вже не змогла брехати. Такий день настав зовсім скоро - у пʼятницю вранці.
Чергова медсестра повідомила усміхненим голосом:
– До вас відвідувачі.
А вже за кілька секунд батьки Адріана - Том та Кара Бенсони - обережно відкрили двері палати. Налурі стояла обличчям до вікна, спостерігаючи як падає лапатий сніг і бажала, щоб прямо в цю мить під ногами розсунулась земля і вона могла провалитися та сховатися. Але цього, на жаль, не сталося.
– Налурі? - прошепотіла Кара знайомим голосом. - Налурі, це справді ти? 
Жінка повернулася до них очима і вражено зауважила наскільки сильно постаріли батьки Адріана за останні десять років! Ніби пройшло не менше півстоліття! Вона ж памʼятала їх зовсім іншими - без сивини у волоссі та зморшок на обличчях.
– Привіт… - боязко прошепотіла Налурі та відчула, що от-от може розплакатися, тому зробила спробу опанувати емоції.
Обличчя Кари виглядало червоним, ніби від довгих ридань, а очі досі вологими - це неможливо було не помітити. Том тримався краще, впевненіше і не так сильно горбився, як дружина. 
– Як Адріан? - прошепотіла вона голосом сповненим сліз.
– Де наш син, Налурі? - підхопив Том більш вимогливим тоном.
– Він… він в порядку. - мовила коротко, знову схрестивши руки на грудях. Жінці захотілося підтримати своє тіло хоча б таким чином, бо здавалося, що воно от-от повалиться додолу. Вони чекали, що Налурі скаже щось іще, але марно. 
– Просто… в порядку? - ніби не вірячи власним вухам перепитала Кара, коли тиша затягнулася. Том натомість лише здивовано відкрив рота, але промовчав. - Через три місяці буде рівно одинадцять років, як ви з ним зникли без найменшого сліду, а ти говориш мені, що він В ПОРЯДКУ?
Кара майже прокричала останнє слово і від її пронизливого голосу в Налурі задзвеніло у вухах.
Вона порилась в кишені маленької сумочки, що недбало висіла на її плечі та дістала якийсь клаптик паперу - пожовклий від часу і розміром не більший за серветку.
– Одинадцять грьобаних років! І все, що я отримала - кілька фраз! - продовжувала кричати Кара. Том вже поклав руки на плечі дружини, ніби боявся, що вона кинеться вперед та вчепиться у волосся своєї колишньої невістки або ж кине той клаптик їй в обличчя.
«Отже, він все таки написав лист батькам!» - вражено подумала Налурі. Адріан ніколи про це не розповідав і їй на мить навіть стало цікаво - чому?
– Хочеш знати, що тут написано? - запитала раптом Кара, не очікуючи відповіді. Так, наче зробила би це в будь-якому випадку, навіть якби її відмовили. - То я тобі прочитаю! Послухай…
«Ні-ні! Не хочу! Будь ласка, не треба!» - подумки благала Налурі, але нічого не могла вдіяти. Вона справді не хотіла знати, що там написано, але слова ніяк не виходили з горла. Всі заразом вони застрягли важким клубком і жінка просто стояла та мовчала, ненавидячи цю мить, ненавидячи саму себе і своє бажання втекти геть, розштовхавши людей навпроти в різні сторони.
– У мене все добре. Я живий, здоровий та щасливий. - почала читати Кара голосом, що раз за разом зривався. Вона пильно вдивлялася в листочок, хоча в цьому явно не було потреби. За стільки років жінка, мабуть, знала ті слова напамʼять. - У Грін-Грейт більше не повернуся, пробачте. П.С: у мене народився син - ваш внук. Назвали Максом, на честь дідуся. Підпис: Адріан.
Налурі здивовано слухала і ніяк не могла усвідомити, що всі ці слова написала людина, яку вона добре знає. Здавалося, то був лист від якогось незнайомця та ще й негідника на додачу. Вона не розуміла, чому він так жорстоко вчинив з батьками? Чому змусив їх через це пройти? Весь той час, що вони були разом, Налурі вважала, що Адріан мав гарні стосунки з батьками. Схоже, було щось, про що вона не здогадувалася.
Жінка раптом пригадала, як багато років тому, сама запропонувала йому дати вістку батькам, аби ті не оплакували його смерть.
«Але ж в тому листі явно могло бути більше інформації! А не так, ніби він їм і не син зовсім!» - промайнула в голові гірка думка.
Пізніше, коли син Адріана вже трохи підріс, Налурі запропонувала чоловіку разом повернутися ненадовго на Землю, аби владнати їх питання зі шлюбом, мотивувавши це тим, що й Макса можна було б показати дідусеві з бабусею. Можливо, їм довелося б довго пояснювати в поліції куди вони пропали та навіть заплатили адміністративний штраф за власне зникнення, пошуки, на які було потрачено хто зна скільки ресурсів, і не менш неочікуване повернення, але хіба воно не було того варте? Аби владнати всі справи та піти цього разу вже назавжди й так, щоб більше ніхто не шукав?
Налурі гадала, що ризикнути варто. Проте Адріан тоді навідріз та категорично відмовився. Він сказав лише одну фразу, натякаючи на безкомпромісність своєї позиції та вибору: «Моє життя тепер тут - на Саулейрі. Я не повернуся на Землю, пробач!» Більше Налурі не чіпала цієї теми та не зверталася до нього. Все було вирішено ними обома. Тепер же вона стояла, ніби остання злочинниця перед його батьками! Злодійка, що вкрала їх сина і ніколи не зможе його повернути!
– Мене вважали божевільною! - продовжувала вигукувати Кара вже крізь сльози, що рясно текли по щоках. Вона трясла тим аркушем паперу розсікаючи повітря навколо себе. - Бо ж хіба є на цьому «огризку» телефон? Зворотна адреса? Поштова марка? Ніби чийсь дурний жарт! Підлий і жорсткий! Та будь хто міг нашкрябати ці слова! Але почерк його… - Кара схопилася за груди переводячи подих кілька секунд. - А тоді зʼявляєшся ти… і все, що я хочу знати, Налурі, де? Де мій син?!
Налурі раптом уявила себе на місці Кари - старою та змученою і з аркушем паперу в руках, на якому написано лише одне слово: Яір. Вона зловила себе на думці, що як матір, щиро співчуває цій жінці та глибоко розуміє її почуття, біль, образу. Але як особа, яку звинувачують в неіснуючому злочині - ні. Не розуміє. І не хоче розуміти.
– Пробачте, та Адріан достатньо дорослий аби брати на себе відповідальність за власні вчинки. - почала Налурі. - І якщо він вирішив не повертатися додому, або не спілкуватися з власними батьками, то це не моя провина. Я щиро хотіла би вам допомогти, але це, на жаль, не в моїх силах…
Кару ніби вдарили кувалдою під ребра. Вона навіть трохи зігнулася після таких категоричних слів і закрила обличчя руками аби далі собі тихенько плакати. Натомість озвався Том, майже благаючи:
– Просто скажи, де він, будь ласка? Дай нам його телефон чи хоча б електронну адресу для листування? Це ж не так важко, правда?
Ну, і що вона, власне, могла відповісти? Налурі стало прикро, як ніколи. Ці змучені горем люди просили настільки елементарних речей, наскільки неможливим було виконати їх прохання. Жінка важко зітхнула та повернулася обличчям до вікна. Ще раз придушила в собі сльози та мовила холодним тоном:
– Адріан щасливий. У нього є жінка, яку він кохає понад усе на світі та яка не менше кохає його самого. І в них дуже гарний син. Скоро йому виповниться десять. Адріан буде там, де його сім’я, там де його серце. Він завжди називав те місце домом, бо воно біля них. Не плекайте марних надій на його повернення. Краще прийміть вибір свого сина та відпустіть, нарешті, ситуацію…
Закінчивши свою промову Налурі таки витерла сльози, що потекли з очей, краєм рукава лікарняної сорочки. Вона не помітила, як кинулась в її сторону Кара, розчепіривши пальці, та як вчасно затримав її Том, схопивши за плечі міцніше. Але добре чула за спиною крики:
– Де мій син?! Де?! Мій?! Син?!
За хвилину Том таки випхав розлючену дружну, що пручалась та виривалась з його рук, за двері палати та голосно ними гримнув, не сказавши більше ні слова.