Розділ 6-й. Мовчання, правда та брехня.

Алекс Ворен сидів за своїм робочим столом у відділку поліції та крутив в руках два незнайомих предмети, намагаючись збагнути чим вони являються? Зовсім скоро, до приміщення зайшов його напарник Пол, чиє робоче місце було одразу навпроти Алексового. Він сів у крісло та сухо привітався, беручись до рутинних справ. Кинув швидкий погляд на стіл колеги та великий прозорий пакет, на якому маркером написали лише одне слово: «Лео», і зітхнув з неприхованим смішком у голосі:
– Все, що тобі вдалося дізнатися? - за високим стосом паперів та папок його майже не було видно, проте Алекс одразу зрозумів на що той дивиться.
– Ні, це мені ще в лікарні повідомили його імʼя. - Ворен нарешті відірвався від розглядання дивних речей, недбало кинувши їх на стіл, ніби нецікаві іграшки. - А за два дні, що минули, я не зміг витягти з нього жодного слова, уявляєш? Жодного! Ніби він взагалі німий! Ще й цей непотріб… - махнув він рукою на стіл, а тоді знову схрестив руки на грудях. - Якщо придивитися - це мала б бути ручка, проте вона не пише. А цей диск взагалі не влазить в жоден пристрій, щоб можна було його прочитати…
– Все, що було при ньому, так? - недбало поцікавився Пол.
– Ага… ні документів, ні ключів, ні навіть гаманця з телефоном. - скривився Алекс.
– Ну, хочеш я сам поспілкуюся з ним наодинці та дістану інформацію своїми методами? - хитро всміхнувся Пол, легенько вдаривши кулаком об долоню своєї ж руки. 
– Поле, твої методи ганьблять поліцейську форму і… - почав було Ворен повчальним тоном, але напарник лише розсміявся.
– Гаразд-гаразд, не починай! Ти ж знаєш, що я не так часто їх застосовую… і виключно до відвертих покидьків! - швидко промовив Пол, ніби виправдовувався.
– От тільки він не схожий на покидька… - зітхнув раптом Алекс. - На юродивого дивака - так. Але на покидька? Не знаю… очі занадто добрі.
Пол дзвінко розсміявся і його сміх наповнив кімнату мовби гарним настроєм. Мовби в цих стінах ніколи не обговорювали вбивць та сто методів скоєння вбивств. 
– Очі добрі… - озвався він, коли сміх вщух. - Аякже! Знаємо ми такий психотип! 
– Здорованя Говарда бачив? - запитав раптом свого напарника Ворен.
– Того, що ми вже втретє за місяць за розбій затримуємо? - зосередився Пол на розмові. - Звісно, він же тут. Що з ним?
– Вчора відвів нашого дивака в камеру до інших. Подумав, може там його трохи струснуть, аби заговорив… - почав Алекс, але його перебили.
– Так-так… то ти у нас поліцейську форму не ганьбиш, святоша? Чужими руками, так би мовити… - пирснув сміхом Пол, вставляючи свою ремарку, але вловив злісний погляд напарника. Він замовк і підняв долоні догори. - Пробач… здаюсь… продовжуй, що хотів сказати?
– Не знаю, що він з ними зробив, та коли я зазирнув до камери через кілька годин - решта сиділа по кутках, як миші! Боялися навіть ворухнутися! - вражено вигукнув Ворен. - А наш юродивий мов та камʼяна статуя - не рухався, не розмовляв, ні сліду на Говарду не залишив.
– Ого! Цікаво… і дивно водночас… - замислився Пол дивлячись в підлогу. - Щоб змусити здорованя Говарда тремтіти в кутку… хм… це треба неабияк постаратися!
На кілька секунд запала глибока напружена тиша, яку розірвав Пол.
– А що там з тим автомобілем, на якому ці двоє приїхали до лікарні?
– Та теж не густо. Авто належить якомусь студенту медвузу - мажорику, не інакше. Але такому, знаєш, якого батьки виховують правильно. І тому віддали свою стару «тойоту», а не купили новий «мазераті»… - зітхнувши кілька разів почав розповідати Алекс. - Говорить, що позичав машину другу на вихідні. Ну, а той в свою чергу відхрещується - мовляв, нікого не бачив, нічого не чув, нічого не знаю.
– Прямо так і каже? - здивованим тоном запитав Пол. - Я не я і хата не моя? 
– Уявляєш, як це виглядало? - засміявся на мить Ворен, пригадуючи абсурдність ситуації. - Я йому прямо в пику показую відеозапис з камери спостереження перед госпіталем. Говорю: ось ви відкриваєте задні дверцята авто, ось вони виходять. Це ж ви? - запитую! А він витріщається на мене тими лупатими оченятами і белькоче: це не я! Я нічого не знаю, ніде не був, нікого не бачив, не возив і взагалі - то «фейк».
– Фейк? - перепитав Пол.
– Ну, це у них сленг такий зараз. - закотив очі Алекс.
– Ясно… - потягнув незадоволено його напарник. - Може вони йому заплатили?
– Чим? - здивовано вигнув брови той. - Всі гроші світу віддали? 
– А, ну так, дійсно… - потер лоба Пол кидаючи погляд на вміст прозорого поліетиленового пакету на столі колеги. - Ти взагалі в курсі, що на фермі Чіко сталася нещодавно пожежа?
– Отакої! - щиро здивувався Ворен. - Чесно? Ще не чув! Що цього разу наш юний Фред витворив?
– Переїхав другу гомілку трактором та трохи спалив батькові соломи. Благо, вчасно загасили! - розвів руками Пол.
– Жах… - розширив очі Алекс. - Шкода лише, мабуть, гомілки…
– О, не хвилюйся… вони ж студенти-медики! - засміявся Пол. - Дуже професійно та одразу наклали шину…
– Не приведи Господь коли небудь потрапити до таких лікарів! - вигукнув вражено Ворен, а вже за мить підозріло звузив очі, ніби про щось здогадався. - Почекай… студенти-медики, кажеш? Чому мені здається, що ти не просто так згадав цей випадок? Це має якесь відношення до справи?
– Саме так! - хитро підморгнув напарник. - Тойоту твою бачили на фермі Чіко саме в той день. 
– То чому ж ти одразу не сказав?! - обурливо вигукнув Алекс. - Глузуєш з мене?
– Як тільки пригадав - так і сказав. - не менш обурливо відповів Пол, проте мʼякше.
Але Ворен знав, Пол таки глузував. Він згадав про авто одразу, як тільки запитав про нього. Просто хотів ще раз посміятися вислуховуючи про невдачі напарника. Вони ж були друзями. Може, не найкращими - свята разом не святкували - але, як колеги, завжди допомагали один одному та підтримували командний дух серед інших співробітників відділку.
– Гадаєш, він міг привезти їх з ферми? - замислившись на секунду запитав Ворен.
– Малоймовірно. - стенув плечима Пол. - Тойота покинула ферму ще до пожежі та травмованої гомілки. Студенти розповіли, що їх одногрупник поїхав сам. 
– А в госпіталі опинився вже з парочкою! - осяяло Ворена. - Отже, підхопив їх десь по дорозі? Між передмістям та фермою лише ліс!
– Все, як і того разу… - зітхнув Пол. - Коли вони зникли серед лісу. Гадаєш, нам доведеться його прочісувати? Так не хочеться цим займатися… нудотна справа… 
– Не знаю… - Алекс дістав з кишені телефон, бо той завібрував - прийшло повідомлення від Бартоша Зельвінські. Він швидко його прочитав. - Але зараз планую зайнятися іншим. Схоже, наша жертва отямилася. Може, вдасться таки вияснити чи тримали її в землянці серед лісу?
– Справді віриш в те, що вона жертва? - нервово всміхнувся Пол. 
– Я вже ні в що не вірю, Поле! - Ворен підвівся з робочого місця та дістав із шухляди столу ключі від службового автомобіля. - Побачимось згодом.
– Ти юродивого нашого як довго плануєш тут тримати? - поцікавився той, доки його напарник не встиг вийти за двері.
– Ми не змогли встановити його особу навіть за відбитками. Я вже мовчу про відсутність документів. Цієї людини не існує - розумієш? - розвів руками Алекс. - Прокурор продовжив термін затримання до зʼясування обставин.
Коли за Вореном закрилися двері, Пол потягнувся до робочого телефону та пробурмотів собі під ніс:
– Не існує, кажеш? Це мені підходить…
Йому відповіли майже одразу коротким - «Слухаю».
– Карле привіт! Це Пол. - мовив він швидко. - Приведи, будь ласка, нашого дивака у лікарняному одязі в кімнату для допитів і… здається, там камера відеоспостереження не працює… еее… займешся цим питанням? - хитро посміхнувся чоловік. - Так-так… перезавантаж, як зазвичай, на кілька хвилин. Гадаю, цього буде достатньо.