Розділ 5-й. Без тебе на Землі.

– Як почуваєтесь? - запитала Мія легенько торкнувшись плеча Лео.
Чоловік нарешті розплющив очі, але від здивування нічого не міг вимовити. Світ навколо зовсім не змінився - він знаходився там, де й був кілька годин до цього.
– Ще трішки і я вже закінчую. - дівчина перевірила ємність з кровʼю та трубки біля рук обох пацієнтів.
– Але… чому я ще не помер? - не розумів Лео.
– Еее… що? - вона спантеличено повернула голову в його сторону, ніби не розчула питання.
– Чому я й досі живий? - не міг зібратися з думками той.
Мія відповіла не одразу. Кілька секунду дивилася йому в очі, а тоді нарешті усвідомила про що говорить чоловік. 
– Але… від цього не помирають! - вигукнула вона на тон вище, ніж хотілося б. - Ми ж не всю вашу кров беремо, тільки невеличку частину.
– Справді? - не повірив Лео. - І їй цього буде достатньо? - махнув головою в сторону Налурі.
Мія хотіла вже розсміятися з кумедної ситуації, але сміх застряг в горлі важким клубом. Їй чомусь стало не по собі і дівчина нервово затараторила. 
– Ваша дружина дуже сильна жінка! - почала вона. - Витримала складну операцію і ні на секунду не переставала боротися за життя - ні серце, ні дихання не зупинялося ні на мить. Те, що ви поділилися з нею кровʼю - дозволить організму швидше відновитися. Вона обов’язково одужає! 
Ось цього говорити було не слід і Мія одразу пошкодувала про свою останню фразу. Скільки разів Харпер повторював їй - не давати марних сподівань? Не говорити того, в чому не можеш бути впевнена на всі сто відсотків!
Але дівчина не вміла по іншому. Вона хотіла підтримувати своїх пацієнтів добрим словом, ніжним поглядом та лагідним доторком до руки - як часто буває, коли щиро про когось турбуєшся. Вона знала, як впливає ця підтримка на процес одужання. Надія, яку вона хотіла дати своїм пацієнтам та їх рідним могла витягти з відчаю та змусити знову захотіти жити! 
Але Мія помилялася. І коли кілька разів поспіль їй мало не видряпали очі з криком: «Ви ж обіцяли, що все буде добре! А він помер! Ви ж обіцяли мені, що все буде добре!» - дівчина зрозуміла, що марні сподівання можуть створити й протилежний ефект, а тому вона не має права так легко розкидатися такими гучними словами. Точно, не в цих стінах.
Мія вловила щасливу посмішку чоловіка та перемістила маленьке коліщатко на одній із трубок, щоб кров перестала надходити до пакету.
– Ви можете взяти ще трішки! - посміхнувся Лео, очі якого світилися радістю. - Я почуваюся нормально, справді!
Дівчина завагалася. Вона зважила всі за і проти цього авантюрного заходу. Кинула сумнівний погляд на непритомну жінку, якій так потрібна була його кров, та кілька секунд пронизувала очима іншого свого пацієнта - мало що не наскрізь - але який виглядав вже не таким міцним, як годину тому.
– Гаразд… - зітхнула Мія знову потягнувшись до коліщатка. - Але зовсім трішки. І ви обіцяєте, що зʼїсте усе, що вам принесуть згодом.
– Треба буде просто зʼїсти усю їжу? - спантеличено запитав Лео, досі недовірливо поглядаючи на сусіднє ліжко. 
– Саме так… і нікуди не рухатися. Година вже досить пізня, залишайтеся тут до ранку. - підсумувала Мія.
Вона хотіла вийти на хвилинку з палати щоб принести розчин для заміни крапельниці його дружині, але раптом завмерла на половині шляху. Дівчину наче струмом вдарило. Мія повернулася до чоловіка та кинула на нього вражений погляд.
– Почекайте… ви гадали, що помрете? - запитала вона. Той лише кивнув у відповідь.
Дівчина не могла так легко повірити в те, що чула.
– І все одно погодилися на переливання? Навіть без тіні сумніву та зайвих питань? - допитувалася вона.
– Хіба я міг інакше? - посміхнувся Лео своєю щасливою добродушною посмішкою. - Ви й уявити не можете, наскільки вона мені дорога!
– Дійсно… - кивнула Мія. - Таке важко уявити… 
Дівчина закрила двері до палати та притулилася спиною до їх зовнішнього боку. На очі раптом навернулися сльози. Вона приклала руку до грудей, аби вгамувати пришвидшене серцебиття. Сама того не очікуючи, Мія подумала про те, що її ніколи ніхто так не кохав. А той, хто здавалося мав би бути поруч решту життя, покинув дівчину, як тільки дізнався, що вона завагітніла.
«Хіба буває у цьому світі щось подібне?» - промайнуло в думках. Рука повільно спустилася вниз і легенько торкнулася живота. - «Повинно ж бути!»
Вже на завтра Мія була записана на аборт і здивувалася, що встигла про нього забути. Але коли згадала - все знову стало на свої місця.
«Ні, в цьому світі - не буває!» - переконала себе подумки дівчина.
Харпер, що якраз проходив коридором повз, роблячи вечірній обхід та вже збираючись нарешті додому, зацікавлено звернув увагу на вираз обличчя своєї учениці, що так і стояла завмерши біля дверей.
– Ну, і що там таке? - коротко запитав він.
Мія нарешті зробила спробу опанувати емоції та витерла обличчя краєм рукава. 
– Він думав, що помре, коли віддавав свою кров… - прошепотіла дівчина.
Харпер чи то не зрозумів про що вона говорить, чи то навпаки сприйняв це за недолугий жарт, але просто засміявся у відповідь.
– Ото дивак… і де він взявся на наші голови? З іншої планети прилетів? - а тоді додав вже серйозніше. - Ти переливання закінчила?
Мія вражено вирячила очі та мало не підскочила на місці. Вона зовсім забула, що не перекрила катетер.
– Біжи! - махнув рукою Харпер. - А то вбʼєш свого казкового героя!

До ранку Лео не відходив від Налурі. Він так і заснув сидячи біля її ліжка та тримаючи за руку. Почувався чоловік по справжньому жахливо. Паморочилось в голові та нудило. Здавалося, що з тіла разом із кровʼю висмоктали всю життєву силу та енергію. Але він змушений був триматися не дивлячись ні на що. Лео кілька разів збрехав тій дівчині - Мії - про своє нормальне самопочуття, аби вона не перервала процес порятунку коханої. 
Їжа, яку довелося проковтнути силоміць, була ще жахливішою. Овочі та фрукти може й нічого, а от ті дивні шматки мертвих тварин, що земляни називали мʼясом - викликали огиду. 
«Ну, як можна вважати це їжею?!» - подумки обурювався Лео.
Хоч, насправді, він їх зовсім не засуджував. Чоловік розумів колосальну різницю між способом життя налурійців та тим, до якого звикли від народження земляни. Для формування організму, росту та розвитку, звичайно їм потрібно було те мʼясо та й багато яких інших продуктів тваринного походження. Тоді, як в його раси така потреба була відсутня на генетичному рівні.
Ранок настав швидко. Налурі досі не отямилися - і Лео страшенно нервувався. Але й запитати було ні в кого. Доктор Лі з важким серцем поїхав таки додому, а у Мії був сьогодні вихідний.
Єдиний, хто зазирнув до палати - високий та худорлявий хлопець з рудим волоссям на голові. Перевірив стан пацієнтки, коротко повідомив, що все в порядку, наскільки це можливо, та швидко покинув приміщення. Лео лише встиг прочитати напис на бейджі його халату: Крістофер Кернс.
А вже через зо дві години двері знову відкрилися і троє поліцейських на чолі з головним лікарем - Бартошем Зельвінські - ввійшли до палати. Скориставшись відсутністю керівника відділення, вони безцеремонно вторглися до його пацієнтів і ніхто інший, звісно, не міг цьому завадити.
Один з них підійшов до Налурі та потягнувся до пальців її руки беручи кілька відбитків. Інший направився до шафи в протилежному кінці приміщення, де лежав прозорий поліетиленовий пакет, проводячи обшук - звісно, особисті речі Лео були одразу вилучені слідчими.
Алекс Ворен тим часом намагався закувати чоловіка в кайданки, повідомивши холодним тоном:
– Ви підозрюєтесь у викрадені подружжя Бенсонів. Вам доведеться проїхати з нами. 
Лео не пручався, бо знав, що в тому немає сенсу. А будь які його необдумані вчинки та слова можуть лише нашкодити. В першу чергу - їй, а він не хотів аби вона постраждала. Єдине, що зараз було важливим - аби вона отямилася та до кінця одужала, хай скільки часу б це не зайняло. Про своє положення чи про те, як вони повертатимуться додому - чоловік не думав взагалі. Тому просто мовчки підвівся зі стільця та витягнув вперед руки - демонструючи, що не збирається чинити опору або тікати.
Йому не дозволили ні перевзутися, ні одягнути щось тепліше. Так і вивели з госпіталю в змінному лікарняному одязі й тапках, закованого в наручники та під пильними поглядами персоналу лікарні. На вулиці було досить холодно.
– Не хвилюйтеся, у нас там тепло. - хитро посміхнувся Алекс Ворен, коли затриманий ним чоловік на мить зупинився та здригнувся. Він ще раз зміряв його переможним поглядом відкриваючи задні дверцята поліцейського авто.