Розділ 4-й. Яблуко розбрату.

Мія попросила Лео зачекати в окремій палаті кілька хвилин. Швидко принесла йому комплект змінного лікарняного одягу, що складався з простих блакитних штанів, сорочки та одноразових тапок. І доки чоловік переодягався за однією із ширм, допомогла скласти його брудний та мокрий одяг до спеціального пакету, що закривався на зіп-блискавку.
– Покласти речі вашої дружини до вашого одягу? - запитала Мія.
– Які ще речі? - не зрозумів Лео.
Дівчина дістала з кишені свого халату прозорий пакетик в якому лежала та виблискувала каблучка Налурі.
– Ми знімаємо прикраси перед операціями. - пояснила дівчина.
– Ні, я візьму це. - простягнув чоловік долоню. - Дякую!
У новому чистому вбранні Лео послідував лабіринтом коридорів за Мією. Тепер він не так привертав до себе увагу та ніхто вже його не розглядав.
Налурі лежала на лікарняному ліжку без свідомості та обвита трубками на обличчі і руках. Кардіомонітор збоку видавав писки в такт її серцебиття і показував ще безліч цифр та ліній, що рухались, але яких Лео не розумів.
Збоку від її ліжка стояло ще одне і Мія запропонувала чоловіку там сісти.
Дівчина поклала його одяг у невелику шафку в протилежному кінці палати, а сама взялася до справи. На невисокому медичному столику було безліч інструментів, та Лео не слідкував за діями Мії. Він пильно вдивлявся в бліде обличчя коханої, що мовби втратило життя, але неймовірно радів тому, що вона дихає.
Тим часом дівчина вже встигла набрати трохи крові з його вени у маленький шприц для експрес-аналізу та знову повернулася до столику. Лео навіть нічого не відчув, він думав геть про інше - про те, як відправиться далі і яким виглядатиме той світ без неї. 
За кілька хвилин, не змігши визначити групу крові чоловіка, Мія прошепотіла собі під ніс:
– Що ж, докторе Лі, сподіваюсь камери у вʼязниці таки будуть суміжними… - зітхнула вона. - Повернусь за хвилину! - мовила до Лео та швидко покинула палату.
Опинившись наодинці з Налурі, він підійшов ближче та схилився над її непритомним тілом. Ніжно поцілував спочатку у чоло, а тоді ще раз - у щоку. Відчув, як по власних вже потекли рясні сльози. Лео прощався.
– Ти обов’язково житимеш… обіцяю… - прошепотів на вухо. - Кохаю тебе…
Дістав з прозорого пакетика її обручку та обережно повернув на безіменний палець руки. Рука була холодною. Він міцно стис долоню та ще раз поцілував кохану - цього разу в губи.
Мія повернулася з системою переливання крові, що складалася з кількох трубок, голок і невеликої прозорої ємності - поліетиленового пакету. Вона попросила Лео лягти на сусіднє ліжко, розслабитися і ні про що не думати. Пояснила, що його кров збиратиметься спочатку до пакету, а тоді поступово надходитиме його дружині.
Чоловік майже нічого не чув та й навряд чи хотів занурюватися в суть процесу. Мія тим часом встановила катетер на вені його руки та зафіксувала ємність біля крапельниці, що стояла між обома їх ліжками.
– Скільки часу це займе? - поцікавився раптом Лео майже пошепки.
– Я буду діяти дуже обережно та повільно, тому кілька годин вам доведеться полежати спокійно, не рухаючись, гаразд? - мʼяко всміхнулася дівчина. 
– Кілька годин і все закінчиться? - перепитав чоловік сподіваючись, що це триватиме значно менше.
– Еее… саме так. - відповіла Мія поправляючи трубки біля руки Налурі. І подумки здивувалась: куди ж він так поспішає?
Лео здивувався не менше за неї. Його вразив спокійний голос дівчини та повільні чіткі рухи, що діяли дуже професійно.
«Мабуть, їй доводилося робити це неодноразово…» - подумав він та заплющив очі в очікуванні кінця. Чоловік вважав, що так йому буде легше - більше на неї не дивитися.

Харпер знову спустився на перший поверх до рецепції щоб таки розібратися з історіями Стівенсона та Стенлі, які цього разу Джесіка подала йому вже без прохання. Та не встиг він взяти до рук ручку, як краєм ока помітив, що за скляними дверима в його сторону рухаються двоє. Вони розмовляли, ніби старі друзі і в Харпера стисло в грудях від передчуття скандалу, що невпинно насувався, ніби шторм, разом з непроханими гостями. Одного з них чоловік впізнав навіть боковим зором - Бартош Зельвінські. Інший був у поліцейській формі.
– Ти подивись, які швидкі… минула ж лише година. - прошепотів він собі під ніс, а тоді схилився над Джесікою, що якраз розмовляла по телефону. - Не говори поки нічого за той мішок, гаразд? Я сам розповім Бартошу. 
Дівчина спочатку нічого не зрозуміла, але коли помітила поліцейського, що через кілька секунд вже стояв біля стійки рецепції - просто кивнула у відповідь - відбувалося щось таке, куди їй краще не втручатися і Джесіка добре вміла розрізняти такі моменти.
– Докторе Лі, вітаю. - чоловік у формі протягнув руку і Харпер її обережно потис. Поліцейський предʼявив посвідчення та представився. - Алекс Ворен, відділ особливо важких злочинів. 
Харпер навіть не вважав за потрібне опустити очі на той документ. Натомість він кинув вбивчий погляд на Бартоша, що звісно не виявив честі привітатися з присутніми. Що ж, це в його дусі, подумалось чоловіку.
– Чим можу бути корисний? - він спробував зобразити посмішку звертаючись до слідчого.
– Нам надійшла інформація, що у ваше відділення поступила жінка, що вважається зниклою безвісти вже більше десяти років - Налурі Бенсон. - поліцейський замовк на кілька секунд, ввімкнув свій планшет та повернув екраном до лікаря демонструючи дві фотографії подружжя, які він до цього вже бачив в інтернеті. - Я повинен перевірити цей факт.
«Я навіть знаю від кого надійшла!» - промайнула думка в голові Харпера. Він важко зітхнув та кинув ручку, що з брязькітом впала на стійку рецепції.
– Гаразд, ходімо! - вигукнув лікар та, звісно, не міг не помітити як переможно посміхнувся Бартош стоячи за спиною слідчого Ворена.
Через кілька хвилин мовчазної прогулянки лікарняним коридором, Харпер відкрив двері до палати. Поліцейський вже збирався зробити крок всередину, коли той перекрив йому дорогу витягнутою вперед рукою.
– Не так швидко, шановний! - заявив Харпер і посмішка Бартоша сповзла з обличчя перетворюючись на злобну гримасу. - Гадаєте, я дозволю турбувати своїх пацієнтів в такому стані? - махнув він рукою на жінку без свідомості та чоловіка, чия кров вже заповнила прозорий пакет на штативі для крапельниці. 
Ворен вирячив очі не очікуючи такої сміливості, що здавалося балансувала на межі з нахабністю, та навіть не одразу підібрав в голові підходящі слова.
– Для встановлення особи мені необхідно взяти відбитки… - почав він якось невпевнено, зовсім збитий з пантелику.
– Мені байдуже, навіть якщо ви збираєтесь брати відбиток моєї дупи! - не стримався раптом Харпер.
– Харпере! - вигукнув за спиною поліцейського обурений Бартош, але той на нього не відреагував.
– Повторюю ще раз. - знову мовив він звертаючись до Ворена. - Жінка ще не отямилася після важкої операції. Дочекайтеся, будь ласка, поки вона особисто дасть вам дозвіл. Чи гадаєте, хтось із них здатен зараз на втечу?
– Ця особа рахується безвісти зниклою. Мені не потрібен дозвіл на відбитки! Ні від неї, ні від вас! - вже більш впевнено вигукнув слідчий. - А цей тип біля неї? - запитав, показуючи пальцем на Лео, що так і лежав з заплющеними очима, хоч насправді все добре чув. - Зовсім не схожий на її чоловіка, вам так не здається? Він може бути її викрадачем! Ви хоч розумієте, що робите? 
– Мені байдуже, хто він! - знову вигукнув Харпер. - В даний момент він рятує їй життя. І якщо ви гадаєте, що я дозволю втрутитися в цей процес - то дуже помиляєтеся! - тепер він чомусь перевів погляд на Бартоша та кілька секунд пронизував його наскрізь. - Бо я таки розумію, що я роблю - свою роботу!
Бартош закотив очі, ніби така заява здалася йому сміховинною та навіть принизливо пхикнув. Ворен не знав що й відповісти. Його накрили вагання, ніби перед важким рішенням.
– Якщо ви збираєтеся вирвати його з палати прямо зараз і хтось з них обох помре, то хто відповідатиме за наслідки? - продовжив Харпер скориставшись мовчанкою та помітив, як слідчий затупцював на місці. - Ви, містере Ворен? Чи може ви, докторе Зельвінські, хочете взяти на себе цю відповідальність? - він знову подивився на Бартоша і той нервово ковтнув. 
Тепер переможно посміхнувся вже Харпер. 
– Що ж… я так і думав… - мовив зрештою він, коли тиша затягнулася. - Всі інші питання попрошу вирішувати де інде, а не тут. 
Чоловік закрив двері до палати та жестом руки вказав присутнім напрямок до виходу. Проте поліцейський не поспішав рухатися.
– Ви ж розумієте, що я обов’язково повернуся, докторе Лі? - процідив крізь зуби Ворен.
– О, звісно! Я в цьому не сумніваюся! - солодко протягнув кожне слово Харпер. - Було б добре, якби наступного разу ви прийшли не з пустими руками, а хоча б з якимось документом, що дозволяє вам заарештовувати моїх пацієнтів.
Він дав зрозуміти, що розмову закінчено і слідчий Алекс Ворен швидко покрокував геть коридором. За ним, наздоганяючи, направився Бартош, лиш кинувши на останок злісний погляд в обличчя Харперу.
Сам лікар привідкрив двері палати, пересвідчився, що картина не змінилася - насправді просто хотів затриматися на кілька секунд, щоб не рухатися за спинами його небажаних гостей, а коли вони зникли за рогом - теж пішов з надією, що йому таки вдасться зайнятися сьогодні тими клятими історіями хвороб.
Але цього не сталося, бо як тільки він підійшов до рецепції, збоку біля нього знову виник Бартош Зельвінські, цього разу вже один. Виник так тихо, що Харпер мало не підскочив від неочікуваності.
«Та нехай йому грець!» - подумав лікар і знову пожбурив ручку на стійку, що цього разу скотилася і впала Джесіці до ніг.
– Ти гадаєш, що можеш чинити свавілля у моїй лікарні, тільки тому, що керуєш цим відділенням? - злісно, крізь зуби запитав Бартош. 
Джесіка одразу ж підскочила з місця та швидко сховалася за стелажем з папками роблячи вигляд, що має багато справ та зовсім їх не слухає.
– О, то це вже твоя лікарня? - знущально посміхнувся Харпер. - А я гадав, що ти лише головний лікар, Бартоше! 
– Докторе Зельвінські! - виправив його Бартош, натякаючи на те, щоб він не порушував субординації.
– Так. - підтвердив Харпер. - Про яке саме свавілля іде мова? Бо щось я не до кінця розумію в чому схибив?
– Ти навіщо покриваєш цих підозрілих осіб? Можливо, злочинців? - не вгавав Бартош тикаючи пальцем у співрозмовника. - Якщо за свою «шкіру» не хвилюєшся, то подумай як це вплине на репутацію лікарні! 
Харпер розсміявся у відкриту.
«За репутацію, бачте, хвилюється!» - промайнуло в голові. Його справді насмішили слова колеги.
– Тобто, виходячи з твоєї логіки, я мав би не втручатися? Залишити стікати кровʼю жінку, прямо тут, у холі Сан-Марино, тільки тому, що її приніс чоловік вбраний, як супергерой із коміксів? - розвів руками навколо Харпер. - Це, звісно, покращило б репутацію лікарні і підвищило довіру серед пацієнтів! - а тоді ще й показав Бартошу великий палець, мовляв - чудове рішення!
– Я зовсім не про це! Не про операцію… - важко зітхнув Бартош. - Я про інше… про всі ці дивні речі. Ти впевнений, що він її чоловік? Де вона народжувала? Де їх дитина, яку, доречі, також мали б оглянути лікарі?
Харпер на секунду замислився, дивлячись глибоким поглядом кудись вбік. Але Бартош раптово вирвав його з роздумів своєю наступною фразою:
– У тебе немає ні їх справжніх даних, ні їх страховки. Хто все оплачуватиме, Харпере?
– То он воно що! - закотив очі чоловік. - То сказав би одразу, що за гроші переживаєш!
Бартош вже відкрив було рота аби щось заперечити, коли його перебили:
– Джесіко! - покликав Харпер і дівчина різко вискочила з-за стелажа. - Джесіко, покажи, будь ласка, доктору Зельвінські оплату за лікування від містера Лео. 
Вона дістала з шухляди столу сіру торбинку і поклала перед Бартошем на стійку рецепції. Той заглянув до середини та відкрив рота від здивування.
– Тут вистачить не тільки на лікування, а й ще один корпус Сан-Марино збудувати! - всміхнувся Харпер, доки його колега стояв з виряченими очима. 
– Бачиш! Я саме про це й говорю! - вигукнув вражений Бартош тицьнувши пальцем в коштовності. - Хто так робить взагалі? Може вони крадені або що?
– Ну, не знаю… - Харпер демонстративно дістав з торбинки золотий камінчик та покрутив між пальцями. - Я ще не дивився сьогодні кримінальну хроніку, але й не чув щоб у місті пограбували ювелірну крамницю.
– Таке у ювелірних не продається. Це казна що! - зітхнув Бартош, а Харпер повернув камінець назад до мішечка. Джесіка одразу сховала його до шухляди столу. - Як, по твоєму, мені обґрунтувати ось це все керівництву?
– Не знаю… - байдуже стенув плечима Харпер. - Вигадай щось… ти ж у нас вправний вигадник…
Бартош підозріло поглянув йому в очі, роздумуючи над тим, що саме мав на увазі його колега, але вирішив пропустити це зауваження.
– Про переливання крові теж вигадати? Як так сталося, що цей тип зараз там? - махнув рукою Бартош кудись в сторону коридору, що вів до палат.
– Я бачу ти досить обізнаний про все, що відбувається в моєму відділенні. - зітхнув Харпер зовсім не здивувавшись такому питанню. - Так швидко зʼявився на роботі у свій вихідний. Та ще й поліцію викликав! Вже встиг поспілкуватися зі своїм племінником Крістофером?
– Він не мій племінник і ти це добре знаєш. - відрізав той обуреним тоном.
– Пробач, ви такі близькі по духу, що мені весь час здається, ніби вас повʼязують гени. - знущально посміхнувся Харпер.
Бартош вирішив пропустити повз вуха і цей їдкий сарказм. Натомість наполягав на відповіді.
– То як так сталося, що ви не змогли визначити її групу крові? - він нетерпляче постукував пальцями по стійці рецепції і Харпера це жахливо роздратувало. Але він стримався.
– Ось так от в житті трапляється! - розвів руками той, не знайшовши кращої відповіді.
– І часто таке траплялося в твоїй практиці? - не здавався Бартош.
– Сьогодні вперше… - зітхнув Харпер.
– Знаєш, якщо вона помре, твоя витівка дорого тобі обійдеться! Алекс в будь якому випадку за ним повернеться. Не хотілося б аби в наручниках звідси вийшло двоє….
– Ну, якщо ми вже зачепили цю тему, то ти мав би розуміти, що в неї, так чи інакше, шансів вижити було мало. - мовив Харпер спокійним тоном. - Може, моя витівка якраз таки врятує її. 
Бартош не відповів нічого. Сперечатися з ним було важко, але неможливо було не помітити, як зачепили Харпера його слова. Звісно чоловік не забарився з відповіддю.
– Отже, Алекс, так? - посміхнувся він. - Я мав би здогадатися, що ти залучиш не кого іншого, як свого хорошого знайомого. Такий не здасться, навіть якщо тут ловити буде нічого… аби мені насолити…
– Ти порушив багато правил, Харпере…
– Ти підлий жук, Бартоше…
Бартош нахилився трохи вперед та прошепотів:
– Хіба хоч трохи підліший за тебе? - він хитро йому підморгнув та розвернувся, щоб піти геть.
– Минуло тридцять років! Тридцять років, а ти досі тримаєш на мене образу! Просто цирк, Бартоше! - вигукнув Харпер йому вслід, але той навіть не повернувся - зник за скляними дверима.
Лікар знову схилився над історіями сподіваючись нарешті довести справу до кінця, але цього разу його накрили спогади.
Вони тоді були молодими, були нерозлучними друзями ще зі школи. Обоє вступили до медичного коледжу і мали великі плани на майбутнє. А тоді з ними сталася Софія і все полетіло шкереберть. Бартош чомусь вважав, що вона належить йому, а Харпер підло забрав дівчину у друга. Проте це було не так. По крайній мірі сам Харпер намагався себе в цьому переконати. Він закохався, Софія обрала його. Вони одружилися і прожили у шлюбі ось вже майже тридцять років. От тільки Бартош не пробачив зради. Він теж згодом створив сім’ю - мав дружину і навіть сина. Але життєві дороги чоловіків постійно перепліталися, бо ніхто з них не хотів поступатися іншому. Причиною тому була Харперова страшенна впертість та Бартошева одержимість минулим.
Вони не досягли тих висот, про які мріяли, але стали таки лікарями і вчепилися за госпіталь Сан-Марино, ще коли обоє були тут інтернами. Вчепилися так, ніби у місті не існувало інших лікарень, а в країні інших міст. Жоден не хотів поступатися своїм его. Років через пʼять Бартош став головним лікарем, а Харпера призначили керівником хірургічного відділення. Керівництво госпіталю постійно закривало очі на їх суперництво тому, що обоє були талановитими хірургами і втратити когось одного - було б великою помилкою. Працівники змінювалися, а ці двоє залишалися на своїх місцях наче приросли до них. І жодна людина в лікарні не знала чому ж ворогують Бартош та Харпер. Навколо них ходило стільки чуток, що важко навіть уявити число усіх вигаданих теорій розбрату - жодна з них не була правдою.
А ще Бартош не любив бути в боргу. А перед Харпером був у такому, якого ніколи б не зміг повернути. І це зводило його з розуму. Через свій неоплатимий борг він ненавидів Харпера ще дужче. Але більше за це ненавидів хіба що самого себе. 
Зі спогадів доктора Лі вирвала Мія. Вона безшумно підійшла ближче та прокашлялася. Чоловік раптом усвідомив, що нарешті таки покінчив зі Стівенсоном та Стенлі і повернув історії Джесіці.
– Ну, як там наш дивак? Скільки взяла? - запитав в учениці.
– Вісімсот мілілітрів. Каже, що почувається добре. - зітхнула дівчина.
– Добре? - розширив очі Харпер. - Це ж вдвічі більше, ніж при першому донорстві!
– Знаю, проте… схоже він міцний горішок! - посміхнулася Мія, але якось сумно.
– Гаразд, бери ще сто і закінчуй. Ми ж не хочемо, аби вона отямилася, а її коханий чоловік лежить поруч міцним, але трохи мертвим? - підморгнув Харпер.
Мія кинула вражений погляд на наставника. Він розсміявся та легенько поплескав її по плечу.
– Пройде не один рік, перш ніж ти станеш такою ж! - мовив він показуючи пальцем на себе. - Цинічною, товстошкірою та вічно похмурою. Саме тоді тобі скажуть, що кращого лікаря не зустрічали!