Розділ 3-й. Група крові.

Лео закінчив змивати з долонь кров та поглянув на своє відображення у дзеркалі, що висіло над раковиною. Але не побачив його. Він взагалі мало що бачив навколо себе, відколи передав Налурі в руки земних лікарів.
Зараз чоловік був думками там, з нею. Він майже чув, як з кожним ударом уповільнюється її серцебиття і майже відчував її переривчасті подихи та теплу шкіру руки. А ще Лео молився, невпинно довго, майже з тієї самої секунди, як Емзар промовив: «Ти повинен зрозуміти…»
Але він вперто не хотів розуміти. Не хотів усвідомлювати, що її може не стати. Не уявляв навіть приблизно світу, в якому б її не було.
Чоловік оглянув себе. Краї рукавів плаща теж були брудні, але цього він зараз не виправить. Штани до колін мокрі - сніг, що налип на них розтанув ще в авто того хлопчини. Проте Лео не відчував дискомфорту. Він взагалі нічого не відчував, окрім суцільної порожнечі в грудях, так важко йому було. Ще раз зосередився на своєму відображені у дзеркалі, зауважив що обличчя більш-менш чисте, а волосся просто мокре, та швидко покинув вбиральню.
Як довго чекати - він не знав. Тож Лео направився туди, звідки прийшов. Навпроти рецепції у широкому вестибюлі стояли металеві стільці - не менше десятка у два ряди, а ближче до високих вікон - навіть кілька невеликих диванчиків з низенькими столиками біля них. Він вмостився за одним із таких та схилив голову до колін, підтримуючи руками, бо вона була такою важкою, що здавалося от-от повалить решту його тіла додолу. 
– Містере? - боязко запитала збоку Джесіка. Чоловік навіть не помітив, що хтось підійшов до нього так близько. - Перепрошую, як ваше імʼя?
– Лео. - підвів він голову та подивився в очі світловолосої дівчини. Схоже, вона його побоювалася. Ще кілька хвилин тому навіть не наважилася заговорити, лише показала вбиральню, коли він запитав, де можна помити руки - та й по всьому.
– Вам необхідно заповнити первинну анкету. - дівчина подала йому кілька листків паперу зафіксованих на твердій планшетці, щоб зручніше було писати, та кулькову ручку. А сама швидко повернулася на робоче місце не пояснивши більше нічого, так ніби це було простіше простого.
Проте, Лео не знав, що з цим робити. Питань було безліч, ще й на кілька сторінок. Більшості з них він або не розумів, або не знав на них відповіді.
Адреса проживання
Номер телефону
Номер страхового полісу
Хронічні захворювання
Алергічні реакції
Дані найближчого родича
І ще безліч інших. Слова зливалися в одну суцільну сіру пляму - букви губилися перед очима - було напрочуд важко думати.
Зрештою, просидівши кілька хвилин над папірцями Лео зрозумів, що нічого не вийде. Він не може зосередитися і взагалі йому було байдуже до тих питань. Чоловік заповнив верхню стрічку, вказавши прізвище, імʼя та вік і повернув анкету Джесіці поклавши її на стійку рецепції. Але не встиг він відійти назад, щоб знову вмоститися на диванчику, як дівчина вигукнула:
– І це все? Ревека Лайтвілд, тридцять пʼять років? - вона підвелася на ноги та боязко поглянула в очі навпроти. - Перепрошую, але мені потрібна ваша страховка. У вас є страховка?
Лео й приблизно не уявляв що воно таке, тому просто негативно похитав головою.
– В такому випадку лікування обійдеться дуже дорого, містере… - Джесіка ще раз перевірила анкету. - Ваше прізвище теж Лайтвілд?
– Просто Лео. - відповів він та потягнувся рукою до внутрішньої кишені плаща. Дістав звідти сіру торбинку та обережно поклав на стійку рецепції перед збентеженою дівчиною, щоб не налякати її ще більше. Торбинка озвалася дзвінким звуком. - Сподіваюся, цього вистачить?
Він не дочекався відповіді та повернувся назад на диванчик, завмерши у важкому очікуванні кінця. Терпіння. Лео завжди був терплячим. І те, що раніше здавалося таким простим, зараз було майже непосильним для нього.
Джесіка відкрила той дивний мішечок та вражено «охнула» від здивування - коштовне каміння виблискувало впереміш із чистим золотом. Більше до незнайомця вона не наважилася ні підійти, ні навіть поглянути в його сторону. 
Пройшла година, тоді ще дві. Навколо снували люди у білих халатах та світло-сірих костюмах. Вони голосно розмовляли про найрізноманітніші речі. Проте, Лео їх не помічав та майже не чув. Все за чим він слідкував - великий годинник на стіні. Пройшла ще година. До нього ніхто не звертався. Він як і раніше сидів у повній невідомості та порожнечі навколо себе. Здавалося, мине ще хвилина і він провалиться в цю безодню назавжди. Але хвилини минали - а нічого не відбувалося.
До вестибюлю лікарі «швидкої допомоги» привезли пораненого підлітка. З гомілки хлопця стирчала металева арматура та шматок його власної кістки. Вже буквально за кілька секунд нещасного, що до того ж пронизливо кричав, повезли вперед коридором - каталка зникла у невідомому напрямку. 
Годинник над адміністрацією показав, що пройшло ще дві години. Лео чекав, не наважуючись нічого запитати. Навряд чи дівчина, що час від часу відповідала на дзвінки за рецепцією, щось знала. Йому однозначно потрібен той, інший лікар. Але його поки що не було. Чоловік зловив себе на думці, що смаглявий викликає довіру. Він навіть чимось нагадував Доріуса. Очі в нього були саме такі. Люди з таким поглядом, зазвичай надійні та порядні, подумалось раптом Лео.
У коридорі здійнявся хаос. Якась літня жінка вирвала з вени крапельницю і намагалася втекти з палати. Два кремезні санітари та тендітна медсестра заледве вгамували стару та повернули назад на лікарняне ліжко. 
Лео слідкував за ними краєм ока. Йому було нестерпно прикро і боляче - ніби за увесь світ разом узятий, та за кожну окрему людину. Він знову підвів очі на стіну - минула ще година.
І ось нарешті він його помітив. Харпер рухався коридором швидко, на чолі виступали краплини поту. За кілька секунд до нього приєдналася Мія, наздогнавши чоловіка ззаду. Проти лікаря дівчина здавалася зовсім маленькою - мала темно-коричневе кучеряве волосся, туго зібране у пучок. Вона важко дихала від бігу. 
Як тільки Харпер наблизився до рецепції - навпроти нього одразу вискочила Джесіка, безцеремонно перекриваючи дорогу. Вона подала лікарю планшетку з анкетою.
– Докторе Лі, тут є деякі проблеми! - почала було дівчина.
– Джесіко, не зараз… - зупинив її Харпер жестом витягнутої вперед руки.
– Але це важливо… - наполягала вона майже благальним тоном.
– Я підійду до тебе згодом, гаразд? - відповів лікар не дивлячись їй в обличчя. Він опустив очі на анкету та, ніби по інерції, направився в сторону Лео.
Джесіка стояла ні в сих, ні в тих, спантеличено зітхаючи, а тоді швидко повернулася на своє місце. Мія переминалася з ноги на ногу позаду Харпера.
– Ви містер… еее… Лайтвілд? - підвів запитальний погляд лікар на чоловіка у темно-синьому плащі. 
Той вже встиг скочити на ноги в нетерплячому очікуванні хоч якоїсь інформації.
– Можете звертатися до мене просто Лео. - швидко вимови він, ніби скоромовкою. - Як вона? 
– Операція пройшла успішно, але ваша дружина втратила багато крові. - почав обережно Харпер, як і завжди підбираючи кожне слово. - Зараз вона без свідомості. Ми не змогли визначити її групу крові. А на ту, що в нас є - універсальну - у неї погана реакція. 
Лікар важко зітхнув і в Лео боляче стислося серце у грудях. Що це все означало він не до кінця розумів, але схоже, що нічого хорошого.
– Вона може не вижити, мені шкода… - закінчив свій висновок Харпер опускаючи очі в підлогу. За роки досвіду він навчився повідомляти такі новини не пропускаючи їх крізь своє власне серце. 
– Їй потрібна просто кров? І все? - перепитав Лео, щоб впевнитися чи правильно він зрозумів проблему.
– Так, і переливання необхідно зробити якомога швидше. - відповів лікар. - Але я б не говорив про це словом «просто». Якщо вона не сприймає універсальну, навряд чи будь-яка інша підійде.
– Ви можете взяти мою! Моя підійде! - вигукнув Лео так різко, що Мія позаду аж трохи підскочила. Харпера така заява теж застала зненацька.
– Ви коли небудь були донором? - підозріло звузив він очі. Проте Лео й гадки не мав про що той говорить.
– Ні. - коротко зронив він стенувши плечима.
– Гаразд… а яка у вас група крові? - недовірливо допитувався лікар. Він був зовсім невпевнений у такій авантюрі.
– Я… я не знаю, пробачте. - збентежено відповів Лео. - Проте це не важливо! Вона точно підійде, повірте мені! І якщо це допоможе її врятувати - я зовсім не проти!
Харпер глибоко вдихнув та потер очі двома пальцями стискаючи собі перенісся. На кілька секунд запала напружена тиша. Навіть Мія боялася, що її наставник от-от вибухне. Але зараз він був занадто втомленим для крику.
– Знаєте, Лео… - зітхнув Харпер порушуючи мовчанку. - У мене чомусь складається таке враження, що ви з мене відкрито насміхаєтесь!
Проте чоловік абсолютно не зрозумів в чому його звинувачують, тож твердо поспішив запевнити:
– Зовсім ні! Мені аж ніяк не до жартів зараз.
Харпер довго дивився в його очі, що здавалися добрими, серйозними та водночас якимись дивними - ніби не людськими - й зважував усі за і проти. Зважував абсурдність ситуації в яку потрапив та чи варто було взагалі гратися з вогнем. Ця авантюра могла дорого коштувати не тільки йому, а його підлеглим - тим, хто виконує його вказівки. А тоді чоловік пригадав новину, яку дізнався буквально сьогодні вранці - і хвиля їдкого відчаю знову прокотилася тілом. Такий відчай міг випалити людину зсередини, якби Харпер не вмів занадто добре тримати під контролем емоції.
Лікар повернувся до своєї учениці та ствердно кивнув, махнувши головою кудись в сторону.
– Що? - не одразу зрозуміла Мія. А через секунду до неї таки дійшло чого хотів Харпер. - Але цього не можна робити! - вигукнула вона здивовано, ніби взагалі не повинна була пояснювати такі елементарні речі.
– Ти гадаєш, я не знаю що можна робити, а чого не можна? - саркастично всміхнувся їй наставник. 
– Докторе Лі, ви серйозно? А якщо вона помре? - благальним тоном запитала Мія та закрила обличчя долонями. - Господи, мене посадять до вʼязниці… - прошепотіла вона ледь чутно, а тоді усвідомила, що жінка так чи інакше може померти і її наставник - той якого вона так поважає та в якого черпає всі цінні знання й досвід - ризикує не дарма. Він ставить на чашу терезів останню надію на порятунок та свою репутацію водночас. Вона здогадалася, що мабуть так і повинен діяти справжній лікар. Їй дуже хотілося, щоб «гра була варта свічок».
– Під мою відповідальність, гаразд? - Харпер поклав їй руку на плече, заспокоюючи. 
– Господи, нас обох посадять до вʼязниці… - мовила вона вже голосніше, але з посмішкою на вустах, та нарешті поглянула йому в очі. - Знаєте, докторе Лі, якщо так станеться, я проситиму сусідні камери. І стану вашим привидом до кінця життя!
Дівчина навіть виставила вперед вказівний палець, демонструючи всю серйозність своїх намірів. Харпер лиш лагідно всміхнувся.
– Розумниця. - похвалив він Мію та вперше усвідомив, що не помиляється на її рахунок. З дівчини й справді вийде чудовий лікар. Нахилившись вперед Харпер прошепотів їй на вухо. - Починай повільно та обережно. Добре слідкуй за її реакцією і… перевір його кров, гаразд? 
Дівчина ствердно кивнула та потягнулася рукою вперед до Лео.
– Ходімо зі мною, будь ласка. - покликала вона чоловіка ближче до себе. - Вам потрібно підготуватися та змінити цей брудний одяг.
Лео без зайвих питань послідував за Мією, лиш обернувшись на останок до Харпера, швидко кинув:
– Дякую… - прошепотів він  самими губами. Його очі були повні сліз. 
Лікар кивнув у відповідь. Він досі не міг повірити у те, що сам тільки що зробив та й загалом у те, що відбувалося. Ніби чоловік опинився серед нічного жаху, який зовсім не хотів закінчуватися. Харпер понад усе бажав зараз прокинутися та усвідомити, що все навколо було лише дурним сном.
– То що там сталося, Джес? - він неохоче підійшов до рецепції. Дівчина якраз поклала слухавку та підвелася на ноги.
– У них немає страховки… - почала вона невпевненим тоном.
– Це я вже зрозумів... - зітхнув Харпер. - Ти дала мені пусту анкету. - він повернув їй планшетку з папірцями. 
– Він розрахувався за лікування ось цим! - вигукнула Джесіка та кинула на стійку сіру торбинку, яку ховала у шухляді столу подалі від цікавих очей. Харпер зазирнув до середини.
– Ха! - вигукнув та засміявся він. - Що ж… це дивно. Але навряд чи дивніше, ніж все інше! Включаючи його вбрання. - змовницьки прошепотів лікар, підморгнувши дівчині.
– Ага, не те слово! - підтвердила вона крізь посмішку й опустила очі до монітору свого комп’ютера. - Проте, це ще не все. Я не змогла знайти жодних даних на Ревеку Лайтвілд. Так, ніби цієї людини взагалі не існує… ось, погляньте самі. 
– Я тобі вірю… - відповів Харпер. Його підозри підтвердилися й лікар важко зітхнув.
При народженні дитини створюється медична картка, що вноситься до єдиного реєстру. Таким чином, в яку б лікарню не звернулася людина протягом свого життя, медичний персонал матиме доступ до неї. Але, було схоже, що дані їх сьогоднішньої пацієнтки - вигадані. 
Харпер взяв ручку й нашкрябав на клаптику паперу інші прізвище та імʼя, а тоді протягнув його Джесіці.
– Знайди мені, будь ласка, цю пацієнтку. - попросив він. 
– Налурі Бенсон? - перепитала дівчина та вже почала вносити букви в пошукову стрічку єдиного медичного реєстру. 
Лікар тим часом обійшов стійку рецепції та опинився позаду Джесіки, вдивляючись в монітор через її плече.
– З таким іменем є лише Налурі Хадчер. - оголосила вона через кілька довгих хвилин, бо пошук ніяк не вдавався. - Може це дівоче прізвище? Або навпаки прізвище чоловіка? Бо схоже, що жінка ніколи не зверталася до лікарів за всі свої тридцять пʼять років життя… - вона показала пальцем в монітор, демонструючи документ лікарю та висловлюючи свої власні здогадки. - Тут абсолютно пусто.
Харпера огорнули ще більші підозри. Груди наповнила тривога та передчуття неприємностей, що от-от могли звалитися на його голову.
– Там хоча б вказано яка в неї група крові? - запитав він все ще пильно роздивляючись монітор.
– Еее… ні. - збентежено мовила Джесіка перевіривши двічі. - Дивно, при народженні мали б записати…
– Проте, не зробили цього. - закінчив замісь неї фразу Харпер.
– Зачекайте, я дещо перевірю. - озвалася дівчина та швидко заклацала кнопками клавіатури, а ще через кілька секунд пояснила свої дії. - Ось, бачите? Дата створення медкартки - через пів року після дати її народження. Може, її всиновили? Так буває, коли прийомні батьки довго возяться з документами і тільки згодом оновлюють всі дані на дитину.
Харпер вражено розширив очі від здивування. Може, Джесіка не така вже й дурненька дівчинка, подумалось раптом йому. Може, вона просто не на своєму місці? Але він швидко вгамував здивування та підбадьорливо поплескав її по плечу.
– Гаразд, дякую, Джес! Я в ординаторській, якщо буду потрібен!
Дівчина кивнула, але зовсім не зрозуміла, що ж їй робити далі? Доктор Лі не дав ніяких вказівок, тож все, що їй залишилося - просто запхати торбинку з коштовностями назад до шухляди столу та дочекатися доки хтось проллє світло на те, як правильно оформити дивних пацієнтів. 
Харпер швидко направився сходами вверх, що вели на другий поверх до ординаторської, аби усамітнитися хоч на мить. Він вже давним давно повинен був поїхати додому та зателефонувати дружині, що затримується. Але вона так звикла до його ненормованого графіку, що потреби в цьому вже не було. 
Те, що зараз відбувалося у госпіталі - ось чого не можна було залишати без нагляду! Харпер був впевнений майже на сто відсотків, що його горе-інтерн Кріско так просто не відпустить ситуацію.
Ще як тільки жінку завезли в операційну і Крістофер її побачив, він одразу вигукнув:
– Я її знаю! Це колега моєї матері! І вона зникла більше десяти років тому!
Харпер не мав часу виясняти особу незнайомки, що от-от могла померти у нього на столі, хай би якими божевільними не здалися йому заяви хлопця! Тож просто приступив до справи, що була важливішою в даний момент. Але Кріско вперто не здавався. Він базікав весь час: поки вони з Мією підключали жінку до різноманітних приладів, що відстежували роботу серця, контролювали артеріальний тиск, підтримували дихання та вимірювали рівень кисню в крові. Базікав навіть під час самої операції. 
– Кажу вам серйозно, докторе Лі! Мені тоді було років дванадцять, може тринадцять. Після школи я часто приходив до матері на роботу. Вона тоді працювала в офісі, а я любив виконувати там домашні завдання. Вони були не найкращими подругами звісно, але добре ладнали. А потім вона безслідно зникла разом зі своїм чоловіком прямісінько з їх будинку. Не пам’ятаю, як його звали, проте це було в усіх новинах! Все, що вдалося тоді знайти - покинутий орендований автомобіль на узбіччі дороги біля лісу, далеко за містом. А в самому будинку поліція не виявила ні краплинки крові, ні сліду боротьби! Вони навіть телефони з собою не взяли. Так, ніби їх обох прибульці викрали. - засміявся Крістофер. - Уявляєте, хіба ж таке можливо? Прибульці на орендованому авто! Поліція й ліс не полінувалася прочесати. Але нічого, ніяких слідів! - він важко зітхнув хитаючи головою, та подав лікарю інструменти, що той якраз попросив. - Проте, можете мені вірити, докторе Лі! Я надто добре пам’ятаю її обличчя - це точно вона! Це Налурі Бенсон!
Розмови збоку ніколи не заважали Харперу оперувати, хай би там навіть грав «важкий метал» у колонках чи базікали ось такі от дурники. Він умів заглиблюватися в процес і повністю зосереджуватися на справі. Тоді існувало тільки дві речі - його руки та тіло під ними. Так було й тепер. Харпер водночас і слухав Крістофера, і не чув його. Але згодом, лікар таки попросив свого учня помовчати.
Опинившись в пустій ординаторській він заліз в інтернет на телефоні (робити це на комп’ютері загального користування - не наважився) та вбив у пошукову стрічку браузера всього два слова - «Налурі Бенсон». Перша ж стаття, яку відкрив Харпер, майже повністю повторила все, про що говорив Кріско. Були тут і фото зниклого подружжя Бенсонів. От тільки той чоловік у темно-синьому плащі, що представився Лео - зовсім не схожий на Адріана. На відміну від його дружини - вона за десяток років практично не змінилася. Це сто відсотків була Налурі.
Передчуття тривоги та майбутніх неприємностей лише посилилося. Харперу довелося зробити нелегкий вибір - на чиєму ж тепер він все таки боці? Якби ж іще Крістофера можна було змусити не пхати свого носа куди не слід! Хлопець був талановитим. І якби не цей його природній хист до медицини, що балансував майже на межі інтуїції та відчуттів - Харпер нізащо не взяв би Кріско своїм учнем. 
«Але ж ні! Цей недоумок обов’язково наробить якихось дурниць!» - подумки зітхнув доктор Лі, усвідомлюючи, що недоумком та дурником він називав його виключно через Бартоша.