Розділ 2-й. Поки дихаєш ти.

Тревіс кермував чорну Тойоту Камрі дуже обережно, не тому, що позичив її у сусіда по кімнаті в гуртожитку, а тому, що коли він був ще десятирічний хлопчиськом його батько потрапив у жахливу ДТП саме через перевищення швидкості якогось ідіота на дорозі, якого ще й занесло на зустрічну смугу. На щастя, батько відбувся лише кількома переломами кінцівок та струсом мозку, але провів на лікарняному ліжку довгих три місяці. І оскільки Тревіс ріс без матері, його тоді доглядала бабуся. Вона була доброю жінкою і завжди дозволяла їсти багато цукерок. Тільки згодом він зрозумів, що нічого доброго в тому не було, звісно. Але бабусю завжди згадував з посмішкою та приємною ностальгією за дитинством.
Тепер Тревіс навчався на першому курсі місцевого медичного коледжу і часто думав про те чи справді він хоче бути лікарем? Чи то тільки тому, що так хотів його батько? Бо поки-що все це виглядало як занадто багато теорії з товстезних підручників, а практика більше схожа на те, що їх готують все життя бути санітарами в лікарні і не більше.
Але в даний момент, в цю саму секунду, коли за вікнами авто проносився засніжений ліс, а шосе було досить слизьким, він думав не про своє майбутнє, а про те, навіщо взагалі погодився поїхати з тими дурнями на ферму свого одногрупника аж за хто зна скільки кілометрів від міста?
Хлопця завжди дражнили однолітки, що він занадто правильний та порядний, а сам мовляв і «травки» ніколи не пробував. Тревіс не вбачав, що факт дорослішання настає тоді, коли «викуриш косяк», але юнацький максималізм взяв вверх і довести свою «крутість» таки випала нагода.
Ну, погодився він на цю авантюрну тусовку, і що? Ну, позичив авто в багатенького мажора-сусіда, і що? Ну, засунув до рота ту гірку гидоту, що далі? Чи стали вони поважати його більше? Навряд чи.
Але до всього доброго й недоброго тим кретинам потрібно було додуматися цмулити домашній самогон та палити косяки прямо в хліві - серед купи соломи, сіна та сухої кукурудзи, доки батько його одногрупника був у відʼїзді! Далі, по будь-якому банальному сценарію, мала б статися якщо не пожежа, то бійка, або куди гірше - пʼяна різанина, що не так важко й передбачити. А це не той досвід який потрібен був Тревісу у його житті. І наступного разу, коли хтось скаже, що воно надто коротке і потрібно спробувати все - хлопець впевнено відповість: «Не все!»
Тревіс потер лоба, на мить заплющив очі та важко зітхнув. Подумки він подякував самому собі, що вчасно втік з тієї ферми, доки його так звані «друзі» відволіклися на спір, що Фред заведе батьків трактор з першого разу, хоча сам ніколи й керма в руках не тримав. Тож, до всіх можливих варіантів розвитку подій додалося ще й очевидне каліцтво.
До міста залишалося приблизно півгодини його розміреної їзди, як раптом поперед авто хтось вискочив - прямісінько з лісу, прямісінько на дорогу - і Тревіс дивом зреагував надто швидко натиснувши гальма. Тойота зупинилася в кількох сантиметрах від ніг чоловіка, що тримав на руках… тіло?
У хлопця похололо в грудях, але вже через секунду він зміг розгледіти крізь скло, що то була тендітна жінка - у білій закривавленій нижче пояса сорочці. 
Він не злякався. Тревіс ніколи не боявся ні крові, ні травм, ні розірваних нутрощів. Він здогадався, що можливо цим людям потрібна допомога, тож різко вискочив з авто на морозне повітря та зробив кілька кроків вперед.
– У неї кровотеча! - вигукнув чоловік в темно-синьому плащі. Його ноги до колін були повністю в снігу, наче він біг по кучугурах не менше кілометра. - Нам потрібно якомога швидше до цілителів… еее, до ваших лікарів!
Слова застрягли в горлі, аби відповісти чи запитати хочаб щось. Тревіс тут таки, не витрачаючи ні секунди часу, відкрив дверцята і незнайомець швидко пірнув на заднє сидіння автомобіля разом із жінкою в його руках.
Сам хлопець намагався вгамувати всю ту бурю емоцій всередині себе, що почала розливатися тілом, мов пожежа. Він не знав розташування усіх лікарень в мегаполісі Грін-Грейт, але точно знав, що у передмісті є госпіталь. Він навіть памʼятав назву - Сан-Марино, і лиш приблизно памʼятав, де той знаходиться. Але як не напружував мозок - точно пригадати не зміг.
Було таке дивне відчуття, наче з голови висмоктали всі думки одним легким рухом. Проте діяв Тревіс досить швидко навіть попри їдку паніку в грудях. Це була його сильна сторона характеру загартована з дитинства. Він знову завів авто та втиснув педаль газу так сильно, як не робив цього мабуть ніколи в житті. Тремтячим пальцями потягнувся до смартфону, що лежав у лунці біля коробки передач.
– Сірі, ввімкни геолокацію та проклади маршрут до найближчого госпіталю. - занадто холодним тоном мовив хлопець та повернув смартфон на місце.
Той озвався роботизованим голосом штучного інтелекту та підказав рухатися прямо. Тревіс зауважив, що хвилин через пʼятнадцять вони доберуться до пункту призначення, якщо він буде мчати з тієї ж шаленою швидкістю.
«Що ж, це мабуть краще, ніж викликати екстрену службу, чекати її або рухатися на зустріч, чи переміщати поранену жінку з одного авто в інше десь на середині шляху… і може навіть швидше…» - подумав раптом хлопець та міцніше вхопився за кермо.
– Її поранило в лісі? - озвався Тревіс розриваючи напружену тишу стурбованим голосом, сам не усвідомлюючи чому цікавився.
– Ні, це кровотеча після пологів. - важко зітхнув чоловік на задньому сидінні.
– Моя мати померла під час пологів. Мене виховав батько. - вирвалося у Тревіса і він одразу пошкодував про свої слова. - Пробачте…
Проте той не відповів нічого. Він схилився над обличчям непритомної жінки та ніжно поцілував у чоло, а рукою міцно стискав її долоню. Хлопець зауважив це швидким поглядом у дзеркало заднього виду і неоднозначні відчуття та думки раптом наповнили його тіло й голову.
«Хто він? Вибіг з лісу… кровотеча після пологів? Де ж дитина? Може вони там живуть і вона народжувала вдома? Мабуть дорогу сильно замело і він не зміг виїхати самостійно… цікаво, чи є у нього зброя?» - промайнуло в голові Тревіса буквально за кілька секунд. Краєм ока він помітив на незнайомцеві чорну форму крізь привідкритий на грудях плащ - дуже схожу на поліцейську, але добре роздивитися не зміг. - «Він ніби й не виглядає небезпечним… очі добрі, хоч якісь дивні на колір. Таких я ще не бачив…»
Хлопець труснув головою щоб відігнати всі ті невчасні думки та постарався краще зосередитися на дорозі.
– Вона дихає? - запитав натомість Тревіс.
– Так. І серце бʼється, але занадто швидко! - голос його був стурбованим та якимось аж занадто різким.
– При кровотечі це нормально. Таким чином воно намагається компенсувати втрату крові, пришвидшуючи ритм. Тахікардія… - почав було базікати Тревіс, але вчасно зупинився, подумавши, що його убогі знання в медицині зараз нікому не потрібні. 
– Ви цілитель? Тобто, лікар? - запитав здивованим тоном чоловік позаду.
– Ще ні, але сподіваюсь, що коли небудь ним стану! - вигукнув хлопець і зрештою таки звернув із шосе при вʼїзді до передмістя. До госпіталю залишались лічені хвилини. - Ми вже близько, тримайтеся!
Доки Тревіс вивертав кермо ще кілька разів в різні сторони по майже безлюдних вулицях міста (сьогодні ж був вихідний і мабуть усі десь розʼїхалися, як це зазвичай відбувається), незнайомець дістав із внутрішньої кишені свого плаща якусь невеличку торбинку.
Хлопець не одразу розгледів що той намагається зробити. Він різко загальмував перед скляними дверима госпіталю - там де зазвичай зупиняються «швидкі» - і тільки тоді зауважив, що в лунку біля коробки передач, де лежав його смартфон, посипалося кілька великих самоцвітів та не менших на вигляд золотих камінців.
Роботизований голос штучного інтелекту якраз повідомив, що вони дісталися місця призначення. А Тревіс від здивування навіть встиг відкрити рота.
– Про це ніхто не повинен знати. - твердо мовив чоловік трохи нахилившись вперед до водія.
– Що ви! Не варто! - вигукнув й без того шокований хлопець. - Я б допоміг вам абсолютно безкоштовно!
– Це не за поїздку. Це за ваше мовчання. - наполягав незнайомець. - Допоможіть з дверима. 
– Так, звісно! - Тревіс мало не підскочив на місці подумки нагадавши собі, що в салоні авто продовжує стікати кровʼю жінка. Вискочив на вулицю та швидко відкрив задні дверцята. 
Коли дивний незнайомець зник за скляними дверима госпіталю, що автоматично розсунулися перед його обличчям, Тревіс знову опустився на водійське сидіння, важко зітхнув та кинув погляд назад.
Перше, що він сьогодні зробить - ретельно відмиє кров в салоні позиченого авто та ніколи й нікому не розповість про те, що з ним трапилося. 
Ще на минулому тижні він слухав довгу та нудну лекцію, що стосувалася лікарської таємниці й етики, то чому ж він має робити винятки зараз? Хлопець здогадувався, що дана ситуація навряд чи підпадає під таку категорію, але для самого себе вже прийняв рішення. Так само твердо, як вирішив й дещо інше, більш важливіше - він обов’язково стане хорошим лікарем!