Розділ 18-й. Остання спроба.

Лео практично жив в тренувальному корпусі ось уже майже місяць. Він посилено готувався до чергового бою з дарконами в який твердо вирішив йти. Вслід за Доріусом його залишив в спокої і Танаім. З того самого вечора, як вона покинула його кімнату, друг більше не намагався вмовити його прийняти допомогу. Це, звісно, викликало безліч питань, але подобалось йому більше, ніж постійні надокучливі розмови. 
Голос в голові також більше не озивався. Єдине, що досі бентежило Лео - це те, що як тільки він випадково бачив її десь здалеку, камінь в руці того, іншого починав палати вогнем і розливатися теплом по тілу. Але й вона більше не шукала з ним зустрічей. Як тільки їх погляди перетиналися - жінка вже сама намагалася зникнути якомога швидше.
І як Лео не намагався, а позбутися теплого вогню в голові не вдавалося. Зрештою, він усвідомив, що це не залежить і від його «божевільного сусіда». Ніби той вогонь жив своїм окремим життям та слугував таким собі індикатором присутності однієї єдиної людини.
Налурі день за днем намагалася приховати своє положення за широкими сукнями, а коли пройшов майже місяць - це вже стало неабияк складно, тож переважно вона займала себе якимись справами подалі від людських очей. Часто допомагала Айріс з маленьким Саяном і пропадала на кухні разом з Мерелін.
Напередодні відправлення Воїнів в черговий бій з дарконами, коли Налурі сиділа у великій залі за вечерею, до неї неочікувано підійшов Раміїл. Хлопець мав спантеличений вигляд та важко дихав, ніби довго біг. Вони обмінялися привітаннями і він опустився на стілець поруч.
– Налурі, Лео не повернеться після бою. - почав він переводячи подих. - Я подумав, що ти повинна про це знати. 
– Сподіваюсь, що повернеться. - зітхнула вона у відповідь. - Доріус з Танаімом пообіцяли зробити все можливе аби захистити його там…
Вона раптом замовкла поглянувши в очі навпроти. За останній місяць жінка не те щоби просила друзів подбати про коханого, вона взяла з них не менше сотні клятв і пів сотні обіцянок, що він повернеться живим. Але погляд Раміїла змусив її засумніватися чи правильно вона зрозуміла його слова і раптом усвідомила, що неправильно.
Хлопець похитав головою на знак підтвердження її здогадок.
– Він хоче покинути Долину назавжди… я випадково дізнався буквально щойно. - розвів руками хлопець. - Заходжу до кімнати, а він пакує речі, уявляєш? Зізнався сам, що більше не повернеться…
Налурі скочила на ноги, мов обпеклася вогнем. Всередині важко скрутило від болю.
– Що?! - вигукнула вона не зважаючи на свій тон. Дехто з присутніх вже обернувся в їх сторону. - Я повинна його зупинити!
Раміїл схопив її за руку в надії заспокоїти.
– Зачекай, що ти зібралася робити? - спантеличено запитав він.
– Це востаннє… обіцяю… - мовила вона скоріше сама до себе, ніж до хлопця навпроти.
«Я мушу дати собі цей останній шанс… ще хоча б раз тебе побачити, Лео…» - подумала жінка з невимовним відчаєм всередині свого тіла.
– Попроси, будь ласка, Мерелін подбати про Яіра. - сказала вона Раміїлу на останок. - Я не знаю, як довго затримаюсь. 
Хлопець кивнув на знак підтвердження. Налурі кинула погляд на сина, який завзято обговорював щось зі своїм другом Максом за сусіднім столом і поспішила до виходу. Долоня її ковзнула по прихованому за широкою сукнею ще маленькому, але вже кругленькому животику.
«Це востаннє… обіцяю…»

Коли Налурі обережно прочинила двері його кімнати, Лео стояв обличчям до вікна і спостерігав, як за обрій сідає сонце. Починалася осінь, але в повітрі ще літало літнє тепло. Тут, на Саулейрі, клімат був мʼякшим, ніж на Землі - без різких перепадів температур - пори року змінювались поступово перетікаючи одна в одну, майже непомітно.
Чоловік кинув швидкий погляд через плече і знову повернувся до вікна. Налурі тихо пройшла до середини.
– Я мав би здогадатися, хто. - процідив він крізь зуби. - Ти єдина, хто не стукає в ці двері. 
– Я єдина, хто має на це право. - відповіла вона сміливо.
– Мої сподівання, що вечір перед боєм пройде спокійно, нажаль, не виправдались. - важко зітхнув Лео.
– Не хвилюйся, я не займу багато часу. - опустила голову, ховаючи очі. - Я прийшла попрощатися, Лео.
– Попрощатися? - повернувся спираючись на підвіконня, а тоді здогадався до чого вона хилить. - Раміїл…
«Коли небудь я таки дам прочуханки тому малому засранцю!» - промайнула думка.
Той, інший в його голові все ще мовчав. Він причаївся, тільки не міг контролювати теплого вогню, що розтікався тілом.
– Тобі не обов’язково покидати свій дім… - мовила Налурі все ще уникаючи його погляду. - Я не збираюся більше тебе переслідувати, можеш бути спокійним. Гадаю, що попрощатися та відпустити тебе зараз - буде кращим рішенням.
– Справді? - здивовано вигнув брови чоловік. - І чому ж ти раптом прийняла таке рішення?
Лео сам не очікував, що проста цікавість змусить його озвучити це питання. Не те, щоб він аж занадто хотів покидати Долину - скоріше знову бажав втекти від самого себе або хоча б від цих очей навпроти, що викликали всередині незрозумілі відчуття, які були нестерпними тільки тому, що він ніяк не міг їх осягнути, хоч як не намагався.
– В останню нашу ніч, перед твоїм викраденням, ти сказав мені слова, які я зрозуміла тільки зараз. - почала обережно Налурі відповідаючи на його питання. - Почути одного дня, що ти мене більше не кохаєш - гірше за смерть.
«Але відколи він втратив пам’ять, він не говорив, що не кохає тебе!» - усвідомила раптом Налурі і підвела свій вражений погляд на чоловіка, що нерухомо стояв біля вікна. - «Це остання моя спроба, обіцяю!»
– Я не можу бачити тебе щодня і не мати змоги бути поруч. Це занадто нестерпно та боляче, Лео. - додала вона вже не так впевнено. - Тож, мабуть, і зустрічей більше шукати не варто…
– Якими б не були твої причини, я радий, що нарешті залишиш мене в спокої. Бувай!
Він знову повернувся обличчям до вікна. Голос в голові не вимовив ні слова, лиш камінь в його руці палав сильніше, тільки не обпікав, а радше світився - як маяк, на який рухаєшся, коли заблукав в суцільній темряві.
– Колись давно у мене була дивна розмова з Айріс. - зітхнула жінка хапаючись за примарні ниточки їх розмови, що зовсім не клеїлась. - Вона розповіла, що душі, які створені як єдине ціле, мандрують разом Всесвітом і знаходять одна одну в кожному житті…
– Хранителі Віри на такому знаються, але навіщо… - почав було Лео холодним тоном, але його перебили.
– Ще вона сказала, що коли мій союз з кимось благословлять Небеса, я обов’язково це зрозумію. Зрозумію, що моя рідна душа поряд і буде зі мною завжди.
– Все це звучить неймовірно гарно, але навіщо мені ця інформація?! - не стримався чоловік та знову повернувся до неї обличчям. 
– Лео, я збираюсь піти від тебе назавжди! Зараз! - вигукнула Налурі заледве тримаючи емоції під контролем. - Тож, дозволь мені, будь ласка, сказати на останок те, що я збираюся сказати? Це ж зовсім не важко, вислухати мене кілька хвилин, правда?
Але він не відповів нічого. Втупився скляним поглядом кудись поверх неї - у двері - та терпляче чекав. Жінка сприйняла мовчанку, як знак згоди.
– Я пам’ятаю той день, коли це сталося між нами, коли нас з тобою обʼєднали Небеса. Це було неймовірне відчуття! - продовжила вона поринаючи в спогади. - В той вечір, коли я вперше сказала, що кохаю тебе - ви якраз повернулися з Терри. Втомлені, брудні, голодні. Але ти вчепився в мене так міцно, ніби я могла кудись зникнути. Ми тоді жили ще окремо і… я теж зовсім не хотіла тебе відпускати.
Вона на мить замовкла переводячи подих, проте чоловік навпроти не порушив тишу.
– Після вечері ти провів мене додому і, зрештою сказав, що хочеш помитися та поспати хоча б кілька годин. - посміхнулася Налурі невимушено, лагідно. Приємні спогади наповнювали серце теплом. - А я шепотіла щось про те, що в мене теж є душ та ліжко… Ти розірвав наші переплетені пальці рук і таки пішов. А вже через кілька годин знову зʼявився на моєму порозі та… та сказав, що не можеш без мене заснути…
– І тоді ми, мабуть, вперше переспали… - озвався знущальним тоном Лео. - Напрочуд романтично, звісно…
– Так вперше… але справа не тільки у фізичній близькості. - зітхнула жінка. - Це сталося раніше. Ти сказав мені дещо… і я відчула її. Величну Любов, про яку всі навколо тільки й говорили - Маркус, Аолеон, Айріс. Ту, яка здатна творити Життя у нескінченному Всесвіті. Ту, яка наповнює собою все живе… якою створені ми самі… яка тече в нашій крові і закладена в нашій ДНК.
Чоловік перевів холодний погляд на обличчя навпроти, але не зронив ні слова. Він підбирав в голові підходящі слова, щоб змусити цю жінку нарешті піти - так сильно палав той вогонь в голові від її ніжного голосу! Але Налурі говорила далі, навіть не звертаючи уваги на його роздуми та вагання.
– Ту, яка зцілює, рятує, дає нам Силу. Я відчула її, Лео, бо побачила її в тобі, а потім і в собі - ніби у дзеркалі, вона відбивалася від нас обох. Уявляєш, всього кілька слів! Ти сказав їх лише один раз у своєму житті, а я запамʼятала назавжди… і досі пам’ятаю. Ніби ті прості слова відкривали якісь магічні двері до наших з тобою душ… до самих Небес!
– Дуже шкода, що я їх не пам’ятаю… - процідив крізь зуби він. - Якщо це все, що ти хотіла сказати - можеш іти. 
– Так, дуже шкода, Лео… - зітхнула Налурі та повернулася обличчям до дверей. Вхопилася долонею за ручку, але… не пішла. 
Вона знову почала говорити. Повільно, мелодійно, мов читала пісню, мов заколисувала дитину.