Розділ 16-й. Неправильний вибір.

За сніданком наступного дня Налурі сиділа як у воду опущена. За сусіднім столом навпроти Мерелін вмовляла Макса доїсти кашу. Яір біля них весело всміхався, бо вже перейшов до фруктового десерту.
Схилившись над своєю тарілкою жінка думала про те, що в неї залишилося обмаль часу, доки вагітність стане помітною, адже при двійні це буває раніше, а вона вже й так на третьому місяці. Вона понад усе бажала аби спогади Лео повернулися до того, як це станеться, бо зовсім не хотіла робити дітей предметом маніпуляції чи ще гірше - приводом для його сумнівів в ній.
Налурі не помітила, як збоку до неї підійшов двоюрідний брат - Правитель Маркус.
– Привіт, як почуваєшся? - запитав він з посмішкою.
Жінка помітно напружилась. В голові одразу промайнули думки: «Невже він знає? Невже Доріус таки не дотримав слова? Ні, він не міг цього зробити!»
– Ее.. та ніби нормально, а що? - затинаючись мовила Налурі.
Чоловік опустився на стілець біля неї та оглянувся навколо, ніби перевіряючи чи немає поруч зайвих вух. Але ніхто з присутніх навіть не дивився в їх сторону, займаючись виключно прийомом їжі.
– Сестро, до мене дійшли чутки, що ти погрожуєш жінкам на Саулейрі… - зітхнув він вже без посмішки.
«То ось він про що! Вважає, я збожеволіла!» - з явним полегшенням подумала Налурі.
– На Саулейрі - це напрочуд перебільшені масштаби трагедії. - засміялася вона. - Лише тим, хто намагається застрибнути в ліжко до мого чоловіка, доки в нього пошкоджений мозок.
Вона постукала пальцем собі по скроні і Маркус якось аж занадто розширив очі від здивування.
– Тобто, ти й справді обіцяла згодувати Данелію ведмедю в океані і запустити їй у мозок отруйних змій?
Налурі закотила очі. Перекручені плітки - це завжди найкращий сценарій для комедії.
– Ну звісно, що ні! Це неправда.- вигукнула вона. Маркус полегшено зітхнув. - В океані я згодувала б її акулі. А змії занадто великі, щоб залізти у мозок. Я говорила про комах. Але й вони таким не займаються, справді. 
Обличчя Маркуса набуло шокованого виразу. Він не міг зрозуміти жартує сестра чи ні. Тому не знав навіть, що відповісти.
– Але щось ти запізно прийшов, Маркусе. - продовжила вона потішаючись над виразом його обличчя. - З тією швидкістю, з якою розповсюджується інформація, ти мав би чекати мене ще  вчора на порозі житла Воїнів, аби почати цю розмову.
– Налурі, мені не до жартів. Я хвилююся… - почав було чоловік, але його урвали.
– Це вже злочин? Усі мої слова? - вирішила поцікавитися Налурі помітивши збентеження в очах навпроти - з почуттям гумору тут явно складно - вона мала б звикнути за стільки років.
– Ні, що ти. - озвався нарешті чоловік. - Просто… я справді хвилююся за тебе, сестро. Мені дуже прикро, що Лео відмовляється від допомоги Танаіма, але…
Він важко зітхнув потерши очі. Жінка уважно слухала дивлячись скляним поглядом кудись в сторону. Може Маркус й співчував щиро, але всі його слова - все ще були лише словами. Вони нічим не могли зарадити.
– Але твої імпульсивні вчинки не допоможуть завоювати його прихильність. - закінчив він нарешті свою думку. 
– А що допоможе, Маркусе?! Я не володію Вищою Силою. - не стрималася Налурі та підвелася.
«Проте, навіть якби володіла - Лео ніби непробивна стіна!» - промайнула в голові думка. І жінку раптом осяяло: Стіна.
Вона ж володіє іншою силою - Любовʼю. І вона обовʼязково пробʼється до нього крізь ту стіну.
Маркус потягнувся рукою до її долоні аби заспокоїти, але Налурі швидко обірвала цей жест. 
– Я у відчаї, розумієш? - мовила вона натомість. - Але я не можу здатися… просто не можу… - зітхнула жінка та пішла геть з великої зали.

Наступні кілька днів Налурі ніяк не могла зважитися попросити допомоги в однієї людини, про яку постійно думала, хоч і розуміла - вона може бути її останнім шансом.
Лео знову не зʼявлявся на людях, хоча жінка вже його не переслідувала та перестала шукати зустрічей. 
За ці кілька днів вона бачила його лише один раз - мигцем і здалеку. Вони йшли з Яіром до озера, а Лео стояв на невисокому містку, що зʼєднував дві сусідні будівлі, та з кимось розмовляв. Жінка зникла з поля зору швидше, ніж Налурі встигла підвести на неї погляд. Чоловік навіть не зрозумів, що відбулося, коли раптом помітив її внизу. А тоді здогадався - його співрозмовниця просто злякалася ту, котру він не памʼятав, бо помітила її раніше.
Тепер Налурі була собою задоволена ще більше і вже не сумнівалася в правильності свого вчинку - дати зрозуміти усім навколо, що не варто чіпати те, що належить тільки їй.
В той момент вона аж занадто лукаво посміхнулася до Лео, але звісно він ніяк не відреагував. Холодний погляд його блакитних очей, здавалося б, взагалі не випромінював ніяких емоцій, ніби їх у нього не було взагалі. Але поки що Налурі збиралася підтвердити протилежне.
Зрештою, вона таки наважилася зробити задумане - зібралася з духом та пішла до житла Цілителів.
Ілая сиділа за білосніжним столом напроти вікна та водила пальцем по сторінках товстої жовтуватої на колір книги. В іншій руці тримала колбу з помаранчевою рідиною та помішувала її круговими рухами. 
Коли Налурі зайшла до приміщення та постукала у відчинені двері жінка додала в колбу кілька крапель рідини з іншої маленької пляшки - та одразу змінила колір на рожевий. Ілая швидко закоркувала колбу і повернулася до гості обличчям.
Налурі заворожено спостерігала за її діями, а тоді опустилася на стілець біля стіни.
– Привіт, мені потрібна твоя допомога. - почала вона одразу з головного, аби не ходити манівцями.
Ілая посміхнулася та привіталася у відповідь.
– Так, я здогадалася. Розповідай, що тебе турбує?
– Не мене… тобто, не турбує… - затиналася жінка. - Тобто турбує, але… це не для мене. 
– Налурі, - зітхнула Цілителька. - Я впевнена, що зможу зрозуміти, чого б ти не попросила. Говори, як є і… можеш мені довіритись, гаразд?
Спокійний тон Ілаї додав Налурі впевненості. Вона зрозуміла, що прийшла до правильної людини.
– Мені дуже потрібне якесь снодійне. - майже скоромовкою проговорила вона.
– Щось мені підказує, що проблем зі сном у тебе немає… - звузила очі Ілая. 
– Ні, це для Лео, розумієш… 
– Розумію… та хіба у вас вже закінчилася аморелія? - спантеличено запитала та.
Налурі не образилася. Чутки про той її вчинок розлетілися околицями ще наступного дня, бо свідки все таки були - жінки, яким намагалася щось довести Мерелін, а тоді одне та інше - і ось уже маємо готову свіжу новину, так би мовити. 
Але в голосі Ілаї не було ні докору, ні насмішки, скоріше щире здивування. Мовляв, навіщо просити в неї снодійне, якщо ви й так його вже маєте - і кращого не вигадаєш.
– Не закінчилася, але навряд чи я зможу знову його обманути. Сумніваюся, що він дозволить залити її собі в горлянку силоміць.
– І ти гадаєш, що це зможу зробити я? - засміялася Ілая. - Тобто, якби у мене було снодійне?
– Еее… я просто подумала, що у Цілителів напевно знайдеться щось подібне, або якийсь інший метод… але якщо я помилилася, то пробач… - Налурі раптом стало дуже незручно, ніби вона просила про непосильну послугу. Щоки палали румянцем.
– Ні, все гаразд. Твоя правда. - заспокоїла жінка. - У мене немає снодійного, але щоб змусити людину заснути - воно мені й не потрібне.
– То ти… ти допоможеш мені? - з надією озвалася Налурі.
– Ти хочеш зробити це перед наступним боєм, так? Щоб знову захистити його? - мовила Ілая уникаючи питання.
– Я б хотіла зробити це якомога швидше. Скажімо сьогодні, після вечері. - голос жінки тепер звучав як ніколи впевнено і твердо. 
А от Цілителька не очікувала такого поспіху, тому й відчула цікавість.
– Дозволь запитати, навіщо тобі це? 
Налурі розуміла, що доведеться сказати правду, хоч як би вона не хотіла зізнаватися. Але щось таки можна було пояснити не вдаючись до деталей. Тож так і спробувала зробити.
– Еее… я здається, знайшла спосіб як повернути йому спогади. - вона постукала вказівним пальцем по скроні. - Але для цього потрібно, щоб він спав.
– Справді? Ніколи про таке не чула. - здивовано округлила очі Ілая. - Це якийсь новий метод цілительства через сон? Щось на кшталт вашого земного гіпнозу? 
– Ну, це дуже важко пояснити… - опустила очі Налурі, добираючи максимально нейтральні фрази. - Я до кінця не впевнена, що це взагалі спрацює… але варто спробувати.
– Що ж, гаразд. - швидко погодилась жінка натхненна такою інформацією. - Тоді, я звісно буду рада допомогти.
– Дякую тобі, Ілає! - щиро всміхнулася вона та вже хотіла підвестися, щоб покинути кімнату, але наступна фраза змусила Налурі знову втиснутися в стілець. 
– Чому саме я? - вона кинула погляд, що пронизував до кісток. - Ти могла б звернутися до будь кого з Цілителів, але прийшла до мене. Чому?
Налурі збиралася бути чесною, але не тільки з жінкою навпроти, а в першу чергу з собою. Чесність намірів завжди сприяє успіху в будь яких починаннях. Та й брехню з лукавством вона надто не любила, аби щось вигадувати. 
– Ти знаєш його довше ніж я і краще за інших. Ви, все таки, колись були у відносинах…
– Ой, ні-ні-ні! - розсміялася дзвінко Ілая. - Це було занадто давно, щоб являтися правдою.
Але Налурі розпізнала за невимушеним сміхом нотки паніки та нервування. Так намагаються втекти від надто болючих спогадів. Її це неабияк здивувало, тож зробила спробу віджартуватися. 
– Ти боїшся мене чи що? - засміялася Налурі у відповідь. - Гадаєш, я неврівноважена? 
– Зовсім ні. - мовила Ілая вже серйозніше. - Деякі твої вчинки, звісно, балансують на межі здорового глузду, але… - вона зітхнула. - Повір мені, ті хто говорять за спиною, насправді, захоплюються тобою. І гадаю, що багато з них вчинили б аналогічно, якби справа стосувалася їх коханих, тому… не зважай на плітки.
Звісно, розмови людей - це найменше, що турбувало Налурі. Вона подивилася в очі Ілаї і неочікувано для себе захотіла дізнатися її краще - більше про її почуття. 
– І ти теж так зробила б? - вирвалось раптом. Жінка не відповіла. - Ти любила його?
– Ні, Налурі, не любила. - надто спокійно мовила Ілая, але в очі не дивилася. Погляд її був далеким, ніби занурився в спогади. - Я була надто юною і зробила помилку - неправильний вибір. 
Жінка затамувала подих. Вона не очікувала, що Цілителька взагалі відповість на незручне питання. Але помітила, як легко їй було видавати фрази, ніби переповідаючи чужу історію.
– В результаті залишила з розбитим серцем обох хлопців. - продовжила Ілая. - Саме тому, він довго був один. Лео. А потім в його житті зʼявилася ти - і я зрозуміла, що все склалося так, як повинно було бути з самого початку.
Налурі все ще вражено мовчала. Вона й не цікавилася ніколи, що там у Лео було до неї, їй взагалі було байдуже. Але чути з вуст іншої про нього - являлося чимось аж занадто дивним. Їй не стало ніяково, скоріше боляче - так, ніби вона шкодувала, що він коли небуть відчував себе нещасним, адже він ніколи про це не говорив.
– Гадаю, якби ти народилася тут, на Саулейрі, то у ваших з ним життях не було б посередників.
«Але я народилася на Землі» - подумала Налурі все ще вражено розглядаючи жінку навпроти.
– Проте, це все вже не важливе. Зрештою ви відшукали один одного… - всміхнулася Цілителька.
– А що сталося з тим, іншим, якого ти кохала? - поцікавилася жінка.
– Він не пробачив мені мого вибору. - опустила очі Ілая сумно зітхаючи. - І покинув Долину. Вони з Лео тоді були друзями.
– Ого! - тільки й змогла видушити з себе Налурі.
– Так… а зараз у нього, здається, вже є донька. - замріяно всміхнулася Цілителька. - Схоже, що він коханий та щасливий… я можу тільки радіти за них…
Цього Налурі не зрозуміє, мабуть ніколи. Або вона занадто твердолоба для такої жертовності в почуттях, або ж всі інші навколо неї аж занадто самовіддані та безкорисливі.
Але в жінці, що сиділа навпроти, вона раптом побачила Касію! І те, що могло б статися, якби дівчина обрала Раміїла, а не коханого Елама. Неочікувано для себе Налурі підтвердила - бути потрібно з тим, кого любиш, аби потім не шкодувати та не ламати життя ні собі, ні іншій людині - некоханій. 
– Ти ще така молода аби зрікатися любові! - озвалася вона аж на тон вище. Голос підводив. - Ти ж не плануєш залишатися самотньою до кінця життя, через якусь там помилку бозна скільки років тому?
Ілая тільки мʼяко посміхнулася та підвелася з місця натякаючи, що розмову закінчено. 
– Кожен вчинок має наслідки, Налурі. Зі своїми я стикнулася сповна. - вона направилась до виходу. - Зустрінемось після вечері біля його дверей. Постарайся прийти непомітно.