Розділ 15-й. Інша жінка.

– Він повернувся. - прошепотіла Налурі своєму відображенню в дзеркалі.
Вона поправила розпущене волосся та одягла зелену обтислу в талії сукню, що вільним кроєм спадала до колін - доки ще могла собі це дозволити. Зовсім скоро сукні стануть ширші, вона зібралася приховувати животик, скільки вдасться.
За останні кілька тижнів нарешті позбулася повʼязки на руці - запʼястя повністю загоїлося і більше не турбувало.
Зараз жінка вирішила, хай би там що, побачити коханого та сказати, як сильно вона сумувала. Налурі сподівалася, що за стільки часу він вже пробачив їй той вчинок і більше не злиться. Але руки зрадливо тремтіли, вона неймовірно хвилювалася. 
Зрештою, глибоко вдихнувши, поспішила до житла Воїнів.

В двері постукали і Лео незадоволено підвівся з ліжка, щоб відкрити. Кілька годин, як він повернувся додому, а в його маленький світ знову вторгалися. Хтось знову хотів його бачити, розмовляти, питати як справи та самопочуття. Чоловік подумки сподівався, що то не Танаім.
Але на порозі стояла Данелія. Одягнена була в чорний вишуканий халат розмальований сріблястими візерунками-завитками. Вона розпустила своє пряме чорне волосся, хоча зазвичай збирала його в тугий пучок з-заду. 
– Привіт! Маєш хвилинку? - посміхнулася хитро, очі блищали від нетерпіння.
Проте Лео не встиг навіть відкрити рота, щоб відповісти - жінка нахабно пройшла до середини та примостилася на край столу, виставляючи на показ оголену ногу з-під халата.
– Ти сьогодні без таці з їжею? - підозріло запитав Лео роздумуючи над тим, що їй від нього потрібно. 
– Я маю дещо цікавіше… - прошепотіла ніжним голосом. - Тобі сподобається…
Данелія попрямувала до ліжка і зняла з себе халат. Під ним не виявилося абсолютно нічого, навіть білизни. Вона сіла на постіль, опускаючись на зігнутих ліктях та грайливо закинула одну ногу за іншу. 
Лео закотив очі важко зітхаючи. Це було досить несподівано, аби щиро здивуватися. 
– Послухай, в мене немає настрою грати в твої ігри, справді. - мовив сухо та стримано.
– Не біда, я швидко можу це виправити. - розсміялася жінка. - Так би мовити, підняти твій настрій…
Він не зрушив з місця. В голові гуділо та пульсувало тупим болем. Тому, іншому, що жив своїм окремим життям в його тілі ця ситуація подобалася не більше, ніж йому справжньому. Лео зробив спробу його вгамувати, але марно. Камінь в руці боляче врізався в шкіру гострими кутами.
Зрештою чоловік підійшов ближче, нахилився додолу та підняв халат, що недбало валявся біля її ніг. Данелія зробила спробу торкнутися долонею його волосся. Але він швидко вклав одяг в протягнуту руку, маючи намір покінчити з цією недолугою ситуацією.
– Одягнися, будь ласка, та покинь кімнату. - твердо мовив Лео.
Жінка розчаровано зітхнула, але халат не прийняла. Так і продовжила сидіти голяка на краєчку його ліжка. 
– У нас є минуле, Лео і ти його пам’ятаєш, правда? - мовила натомість вона.
– Ти не думала, що воно саме тому й називається минулим, аби там і залишатися?
Він стискав в руці її одяг та ледве стримував роздратування. Данелія раптом скочила на ноги та опинилася надто близько до його обличчя. 
– Тільки не говори, що ти мене не хочеш… - прошепотіла вона занадто солодко, лагідно торкаючись долонями його плечей. - Чому б тобі просто не спробувати…?
Чоловіка ніби блискавкою вдарило. Причому зробив це той, інший в його голові. Він знову відчув непереборний приступ злості до нього, чи до самого себе? Чи до свого божевілля? Важко було сказати, бо думки плутались, мов нитки у великому клубку.
Тілом прокотився електричний струм, але окрім нестерпного болю він не приніс ні бажання, ні насолоди, ні чогось незвичайного, що викликало б потребу продовжувати діалог. Лео притулив до грудей жінки навпроти її власний халат, в який впивався уже нігтями та процідив крізь зуби:
– Одягнися і вийди. Зараз же. Не змушуй мене застосовувати силу.
Через кілька секунд напруженої тиші, коли вона просто таки спопеляла його поглядом своїх чорних очей - двері кімнати розчахнулися без стуку - на порозі, закамʼянівши, стояла Налурі.
Данелія раптом дзвінко розсміялася та забрала свої долоні з плечей чоловіка. Вихопила з його руки халат та нарешті прикрила оголене тіло.
Повільною ходою вона попрямувала до виходу і Налурі вимушена була відступити трохи в бік аби пропусти жінку. Проте, Данелія не збиралася так легко закінчувати абсурдну сцену, свідком якої щойно стала приголомшена Налурі. Порівнявшись з нею, Данелія прошепотіла хитро підморгнувши:
– Він неймовірний у ліжку, правда? - а тоді гучно гримнула за собою дверима.
Звук віддався в серці гострим болем, ніби її вдарили важким молотком десь під ребра. В шлунку зібрався клубок з нудоти і швидко покотився до горла. Налурі доклала неабияких зусиль аби його придушити. Від злості руки самі стислися в кулаки так, що аж кісточки побіліли.
Проте, вона не поспішала робити передчасних висновків. Жінка надто добре знала свого коханого, надто сильно йому довіряла, щоб вибухнути безпідставною ревністю. Але той, хто стояв навпроти, чи був він все ще ним?
Як тільки Лео зустрівся поглядом з тією, котру не памʼятав - в голові одразу відступив біль. Той, інший ніби знущався над ним справжнім - полегшено усміхнувся, а камінь в його руці запалав теплим вогнем. І Лео це дратувало не менше ніж оголена Данелія в його ліжку. 
– Чого тобі? - вигукнув різко, порушуючи тишу. - Також прийшла, щоб роздягатися тут? Що ж, вперед!
– Я прийшла, бо дуже скучила, Лео. - спокійно мовила Налурі, наскільки дозволяла її нікчемна спроба опанувати емоції. - Проте… бачу тобі вже склали компанію…
– Тебе це турбує? - вигнув брови чоловік, ніби дуже здивувався її докору. - Що я гарно провів час?
Насправді, просто намагався трохи познущатися над тим, іншим - така собі маленька помста за головний біль.
– Якби я розбирався в почуттях, то вирішив би, що ти ревнуєш. - додав він з їдкою посмішкою.
Але Налурі не відреагувала і не вибухнула злістю. Вона спокійно стояла собі та розглядала його очі, намагаючись віднайти в них свого Лео.
– Ревную, звісно, але… - мовила посміхаючись, пригадуючи минуле. - Але ти колись мені сказав, що радше помреш, ніж зрадиш і… я тобі повірила… завжди вірила.
Чоловік підозріло звузив очі. Він був вражений її спокоєм, але зовсім не хотів щоб йому знову промивали мізки на предмет спогадів.
– Щоб зраджувати, для початку потрібно бути комусь вірним! А мені не знайомі ці почуття.
– О, ні! Знайомі, Лео! Бо саме таким ти був. - Налурі здивувалася, як це вона непомітно для себе використала минулий час? Тому швидко виправилась. - Тобто є. Ти люблячий і вірний. Дуже вірний! Таким я тебе знаю і нізащо не стану сумніватися.
Тілом все ще розливалося тепло, але він все ще мав намір вколоти свого «божевільного сусіда» у власній голові, тож діяв скоріше інстинктивно, ніж розсудливо. Він підійшов до неї ближче. Надто близько, але так раптово, що Налурі неочікувано позадкувала, проте відчула, що далі немає куди. Спина вже впиралась об двері. 
– Ти ж за цим сюди прийшла, так? - Лео схопив її за плечі, але якось аж занадто грубо. Від його сили тіло жінки трохи здригнулося. - Хочеш мене, правда?
Вона так довго чекала його обіймів, що навіть не знала, як реагувати. Це ж був він навпроти - її Лео - тільки якийсь твердий, ніби тіло витесане з каменю. Не дочекавшись відповіді він впʼявся губами в шкіру біля шиї і Налурі відчула гострий біль, ніби від укусу. Вона зробила спробу відштовхнути його, але марно. Чоловік міцно стискав плечі своїми руками. В тих місцях залишаться синці, подумалось жінці.
– Хочу, але не так! - вигукнула вона не в змозі зупинити його грубий поцілунок в шию.
Нарешті Лео відсторонився і подивився їй в очі холодним поглядом.
– А як ти хочеш? - прошепотів не менш сухо. - Може, ось так?
Він знову нахилився до її обличчя, все ще притискаючи спиною до дверей, тільки цього разу губи потяглися до рота.
Налурі відчула ще один укус і гострий біль пронизав нижню губу. Присмак крові змішався з поцілунком, з очей потекли сльози. Вона пручалася і зрештою щосили відштовхнула його від себе всім тілом. 
– Припини! Мені боляче! - вигукнула крізь сльози і неочікувано для самої себе зацідила йому ляпаса долонею. 
Жінка одразу пошкодувала про свій вчинок. Вона приклала руку до грудей та важко дихаючи намагалася вгамувати ридання.
Лео був цілком собою задоволений. Той, інший в його голові лютував, а цього він і домагався - допекти йому у відповідь.
– Що? - розвів руками чоловік не приховуючи сміху. - Таким я вже тобі не подобаюся?
– Ти не такий, Лео! Не такий! - закричала Налурі крізь сльози, важко дихаючи та стискаючи руки в кулаки.
– То, може, залишиш нарешті в спокої «не такого»? - промовив Лео надто спокійно та врівноважено.
– З превеликим задоволенням! - вигукнула жінка і, не роздумуючи, швидко зникла за дверима, добряче гримнувши ними на останок.