Розділ 14-й. На Іносі.

Ближче до обіду повернулися Воїни. Налурі так ні разу й не вийшла з кімнати за весь цей час. І коли там зʼявився Танаім, аж підскочила від неочікуваності. Вона все ще сиділа над непритомним чоловіком. Побачивши брата подумала, що він зараз мав би бути де завгодно - з Айріс та сином, в житлі Цілителів - але точно не тут. Проте Танаім так легко не повірив, щоб друг раптом взяв та відмовився від ідеї йти у бій. Тож вирішив пересвідчитись - і не помилився.
– Налурі, ти ж розумієш, що твій вчинок - це одноразовий захід? - кинув він обурений погляд на сестру. - Чи ти зібралася присипляти його щоразу, коли він рватиметься до небезпеки?
Вона не знала, що відповісти, бо насправді над цим не думала. Тому просто кілька секунд мовчала, перш ніж сказати хоч щось.
– Як все пройшло? - її справді цікавив бій, вона хвилювалася за всіх і кожного, кого знала й не знала.
– Жахливо… але краще, ніж я сподівався. - зітхнув Танаім. - Даркони… вони й не збиралися цього разу захоплювати Земні Портали. Просто атакували нас моріоном та й по всьому!
– І? Багато… - вона хотіла запитати «загинуло», але згадала, що нова отрута спрямована на інше.
– Вісімнадцять на Сефірі та четверо з острова Рейвен. Їх вже ізолювали Цілителі. - він знову перевів погляд на непритомного Лео. - Нічого доброго ти не зробила, сестро… вважай, ми втратили його довіру. 
Налурі знала, що Танаім має рацію, але не шкодувала про вчинок. Особливо тепер, коли була хоч якась, хоч примарна можливість залізти до нього в голову та повернути спогади.
– Може, спробуєш? - кивнула вона головою на руки брата. 
Всередині зажевріла надія. Надія на Вищу Силу, на Світло Творця та Його Любов.
Танаім тільки втомлено підійшов ближче не сказавши нічого та взяв обидві долоні друга в свої руки.
Він заплющив очі та зосереджено намагався проникнути всередину. Це тривало недовго. Чоловік швидко здався і відступив.
– Нічого не вийде. - мовив аж якось занадто похмуро. - Схоже, він таки повинен бути при тямі.
– І ти нічого не бачив? - з останніми крихтами надії запитала Налурі.
Танаім лиш негативно похитав головою.
– Але чому? Я не розумію… - вона хапалася за брата, мов за рятівне коло, але розуміла - марно. 
– Свобода волі, Налурі… - спокійно пояснив Танаім. - Право вибору - це подарунок Творця, а не наша забаганка. Ніщо і ніхто, навіть Він Сам, не може змусити жодну людину прийняти Його Світло та Любов.
Всередині жінки зажевріла нова віра, що прийшла на зміну надії, яка щойно розбилася вщент. Вона ще сама до кінця не розуміла, що це, але вже знала, що не відступиться від задуманого. Якщо вибір повинен зробити Лео - він його зробить. Він кохає її - Налурі не сумнівалася. Вона твердо вирішила повернути його памʼять. 
– Ти знову підеш до Елама з Касією? - запитала у брата. 
– Так, і як тільки вдасться їм допомогти - відправлюся на Сефір. 
Вона зрозуміла до чого хилить Танаім, але все одно вражено подивилася в його очі до кінця не вірячи, що все це тепер знову лягає на його плечі.
– Більше двадцяти людей потребують моєї допомоги… - відповів він на її погляд. - Сподіваюсь, докладені зусилля не будуть марними…
– Але це… - вона не знала, як підібрати доречні слова. - Це дуже багато роботи і часу. 
Та продовжила фразу вже подумки: «Айріс… його знову не буде поруч…»
Танаім не відповів. Він кивнув головою та швидко покинув кімнату. А Налурі знову приступила до своїх спроб відшукати у випаленому полі хоч щось живе.
Ввечері до її помешкання боязко зазирнула Мерелін. Вона прийшла пересвідчитись чи опритомнів Лео, але той був без змін. Отже Яіра доведеться залишити з Максом ще на одну ніч. Налурі була дуже вдячна за її допомогу навіть в таких дрібницях, як просто потурбуватися про дитину - нагодувати, вкласти спати, відвести до Вчителя. Жінка цінувала їх дружбу не менше. Бо в свій час Налурі теж допомагала Мерелін, коли була така змога.
– Тільки не говори, що ти просиділа тут весь день?! - вигукнула здивовано Мерелін. - Не їла, не пила та, мабуть, і не спала!
Вона лиш сумно кивнула головою, не в змозі промовити й слова. Сила в її тілі не являлась чимось нескінченним. Потрібно було відпочити, але Налурі не знала скільки часу у неї ще є, доки він не прокинеться. 
– Може, принести тобі їжу сюди? - наполягала жінка, але у відповідь лише негативно похитали головою. - Гаразд, тоді побачимось зранку. Відпочивай! 
Як тільки за Мерелін закрилися двері Налурі знову взялася до справи. Але, опинившись серед поля, не встигла зробити й кількох кроків вперед, як уткнулася носом об скло. Точніше, об товсту скляну стіну, що сягала висотою прямісінько до неба. 
Там за склом хтось був. То стояв Лео, її Лео! Жінка аж відсахнулася і розплющила очі від здивування. На мить їй здалося, що він вже отямився і дивився на неї своїми очима, але ні - чоловік все ще мирно спав у ліжку. 
Налурі перевела подих та знову занурилася в свідомість коханого. Скляна стіна нікуди не зникла. Лео стояв по той бік такий, яким вона його памʼятала - ніжний погляд, лагідний вираз обличчя, очі сповнені щастя та усмішка - рідна, його щира усмішка. 
Вона торкнулася долонями скла - звичайне, тверде, трохи холодне, але неймовірно товсте.
Вона оглянула стіну і почала рухатися. Проте, куди б вона не побігла - стіна не закінчувалася. А коли нарешті зупинялася - Лео так і стояв навпроти, ніби ходила вона вздовж скляного циліндра колами.
«Отже, обійти тебе неможливо!» - подумала Налурі. - «Тільки розбити?»
Але й це виглядало дуже сумнівним планом. Чи змогла б вона пробитися крізь таке товсте скло? Жінка на кілька хвилин прикипіла очима до коханого та почала його розглядати. Але в зовнішньому вигляді нічого підозрілого не знайшла. На ньому не було синців, подряпин, травм. Звичайний одяг - білі сорочка та штани.
Вона нагадала собі, що це лише образ. Можливо таким його малює її власна голова і годі шукати зачіпок. Але раптом помітила, що Лео стискає в руці якийсь предмет. Він на мить пригорнув його до грудей ніби охороняючи та демонструючи наявність дорогоцінності. Але через товсте скло розгледіти, що то таке - було неможливо. 
Що ж, цього вона точно не могла уявити чи вигадати. Отже, той хто навпроти - справжній.
«Лео, ти тут? Ти мене чуєш?» - озвалася подумки Налурі, але їй не відповіли.
Він ніяк не відреагував, ні кивком, ні жестом, ніби дивився крізь неї, і жінка відчайдушно постукала по склу долонями. Звуку не було, реакції теж. Вона прийнялась бити кулаками, але ні чоловік, ні скло не реагували на її жалюгідні спроби пробитися, ніби не помічаючи присутності когось стороннього. Відчуття не було й у власних руках - вони не боліли навіть від найсильніших ударів.
Після кулаків до процесу підключилися ноги та коліна, але нічого не змінилося й тоді. Виснажена вона опустилася додолу та притулилася спиною до прохолодного скла. Лео так і залишився стояти непорушним.
Загалом він проспав майже півтори доби. Та вже на світанку дія аморелії почала поступово відступати. Чоловік трохи поворухнувся в ліжку і Налурі різко прокинулася. Виявляється, вона так і заснула у нього на грудях десь аж під ранок. Не відпустила його руки навіть тоді, коли той відкрив очі. 
Кілька хвилин Лео приходив в себе, не розуміючи де знаходиться та що відбувається. Повернув голову до вікна і різко сів у ліжку. Їй таки довелося розщепити переплетені пальці. 
– Котра година?! - вигукнув чоловік пронизуючи своїм холодним поглядом очі навпроти.
Але Налурі боялася відповісти. Вона здогадалася, що Лео подумав, ніби проспав всю ніч. Що буде, коли він довідається, який сьогодні день - краще не уявляти взагалі.
Але, здається, це неважливо, бо він й так зрозумів, що вже пропустив бій.
Жінка підвелася з ліжка, Лео теж скочив на ноги. Вона хотіла сказати, щось заспокійливе, підійшла ближче, але він раптово схопив її за плечі.
– Що ти зробила?! - закричав прямо в обличчя. - Ніколи більше так не роби! Ти мене зрозуміла?! 
Вона відчувала неймовірну силу його рук з якою він стискав її плечі, бачила його очі, наповнені люттю - дуже близько, але не злякалася. Не мала часу ні відповісти, ні хоч якось відреагувати, бо він відпустив її так само швидко, як і схопив - та покинув кімнату.
Налурі не мала навіть фізичних сил думати про те, що сталося. Вона страшенно хотіла спати після двох безсонних ночей. Провела під гарячим душем всього кілька хвилин і одразу забралася під ковдру.
Жінка знову стояла там, посеред сірого поля, перед стіною з товстого скла, але цього разу тримала в руках молот. Вона довго била ним по склу, а коли те пішло тріщинами і розсипалося на дрібненькі уламки - потягнулася до свого Лео та поцілувала його в губи довгим пристрасним цілунком. Як тільки чоловік відповів на її обійми та пригорнув до себе міцніше - Налурі усвідомила, що це лише сон. 
«Скоро прийде Мерелін, приведе Яіра… дуже хочеться їсти… треба встати та спуститися у велику залу…» - пролітали в голові думки одна наперебій з іншою. Але сон не відступав, Мерелін не зʼявлялася і жінка проспала аж до самісінького вечора.