Розділ 13-й. Сіре поле.

Щоб втілити свій план в життя Налурі мала ще цілий день, бо Воїни відправлялися у бій пізно ввечері після заходу сонця, але вже не знаходила собі місця, хвилюючись про те, що щось може піти не так. 
Ще вчора, одразу після невдалої розмови з Лео, вона поспішила до замку - до Мерелін, яка була її чи не останньою надією. В кімнаті окрім неї нікого не виявилося - жінка якраз замінювала постільну білизну на чисту, яка пахла лавандою і заповнювала цим запахом усе приміщення. Мерелін була однією з тих, на кому трималися чистота та порядок в усьому замку. Їй дуже подобалося, коли все навколо було красивим, свіжим, помитим та випраним.
– Привіт! Адріана немає? - запитала Налурі озираючись навколо. 
Жінка трохи здивувалася неочікуваній появі гості, але привіталася у відповідь з посмішкою.
– Вони на кухні з Максом та Яіром. Готують якесь вівсяне печиво з родзинками, дуже… 
Мерелін не закінчила, бо помітила, що Налурі опустилася на диван і закрила очі долонями.
– Що трапилося, Налурі? - жінка сіла поруч. 
– Я прийшла до тебе. Допоможи мені, будь ласка. 
– Гаразд, кажи… що сталося? - вона навіть трохи розхвилювалася. 
– Потрібна аморелія і… і я не знаю до кого ще звернутися. - зітхнула витираючи очі. - Не знаю чи є вона у Цілителів… але навіть якби була, не хочу щоб Емзар чи Ілая довідались, що я хочу зробити. Одним словом, ти можеш дістати мені аморелію, Мерелін?
– Еее… а що ти хочеш зробити, Налурі? - збентежено запитала та.
– Не дати Лео піти завтра у бій з дарконами!
– А він збирається битися без Сили? - здивувалася жінка. - Оце так відчайдушний!
– Так. І це краще, ніж звʼязати його мотузками чи силоміць посадити під замок. По крайній мірі, Танаім не схвалює цих варіантів. 
– Що ж… цілком його розумію… - зітхнула Мерелін та підвелася.
Вона підійшла до шафи та довго шукала щось у її глибинах. Дістала невеличку скриньку та обережно відкрила її, ніби всередині містився дорогоцінний скарб. Але то була лише маленька пляшечка з непрозорого скла. 
Налурі здивовано округлила очі. 
– Це вона? Та сама? - запитала не менш спантеличено.
– Я так і не повернула її Ланії. - зітхнула опускаючи очі Мерелін. - А за це мене могли тоді навіть вбити… 
– То ти й справді просила допомоги в неї?
Налурі накрила хвиля спогадів, але окрім відчуття байдужості інших емоцій вони не викликали. 
– Так, але тільки в цьому єдиному випадку… - почала виправдовуватися жінка. - В усьому іншому я ніколи не була заодно з ними, ти ж знаєш… 
– Знаю, це неважливо, Мерелін… це вже в минулому… - всміхнулася Налурі, даючи зрозуміти, що все гаразд, але підозріло звузила очі. - Вона хоч не зіпсувалася за десять років? 
– Такий концентрат не зіпсується і за сотню! Але ти ж знаєш, що на нас вона чинить лише легкий снодійний ефект, тому додавати треба буде побільше? 
Налурі кивнула у відповідь розглядаючи пляшечку і знову на мить про щось задумалась. Тиша затягнулася.
– Тож, як ти зібралася залити це йому в горлянку? - поцікавилася Мерелін опускаючись на диван біля гості.
– Він не захоче зі мною розмовляти… а тим більше сидіти за столом та розпивати напої. - важко зітхнула Налурі. - Це зробиш ти!
– Що? Я? - вражено вигукнула жінка.
– Мерелін, прошу тебе! - швидко почала благати Налурі, доки та не відмовилася.
– І як ти собі уявляєш все це організувати? 
– За обідом… або краще за вечерю! Так, щоб він нічого не запідозрив…
– Буде вже підозрілим, якщо я зʼявлюся в їдальні житла Воїнів і пропонуватиму йому щось випити. Я там ніколи не бувала без причини. - розвела руками Мерелін.
– Твоя правда, він повинен прийти на вечерю до замку! Я попрошу про допомогу Раміїла. - нарешті обличчя Налурі просяяло від самої думки, що план може вдатися. - Ти зможеш попросити Адріана дотягнути його до нашої кімнати? 
– Ох… ну і план… - важко зітхнула жінка. - Ти впевнена в тому, що робиш? 
– Ні, не впевнена… але кращого в мене немає. 
Вона вже підвелася та зібралася йти, коли Мерелін раптом мовила:
– Знаєш, це вже другому твоєму чоловікові я підливатиму аморелію! - і швидко додала вловивши неоднозначний погляд навпроти. - Пробач, невдалий жарт!
– Та ні, вдалий… - зітхнула Налурі. - І я б навіть розсміялася, якби…
– Якби всередині не було так паскудно… - закінчила замість неї фразу жінка. 
Вона лиш сумно кивнула на знак підтвердження.
– Він обов’язково тебе згадає, Налурі! Я в це вірю… 
– Дякую тобі, Мерелін…

Вночі Налурі довго не могла заснути обдумуючи всі кроки задля досягнення мети та наслідки провалу, а вже зранку, не гаючи ні хвилини часу, звʼязалася з Раміїлом і попросила за будь-яку ціну привести брата на вечерю до замку. Хлопець не уявляв, як повинен організувати подібний візит та довго розпитував, що вона зібралася робити? Але жінка не вдавалася в подробиці, тільки запевнила, що це дуже важливо і на вечері Лео обов’язково має бути у великій залі. Повторила не менше десяти разів, доки Раміїл не дав обіцянку, що зробить все можливе й неможливе аби виконати прохання.
День тягнувся як ніколи довго. Налурі не знаходила собі місця ніде, куди б не пішла. Вона ще раз обговорила деталі з Мерелін та Адріаном, якого довелося посвятити в план, бо тягти кудись непритомне тіло без пояснень він категорично відмовлявся.
– Налурі, якщо ми порушуємо закон, і збираємося комусь нашкодити, то тобі нічого не буде! - сказав Адріан. - А от мене без вагань виженуть на Землю! Я більше ніколи не побачу сина!
Звичайно, в цьому він помилявся. У свій час Маркус не помилував навіть рідну матір та сестру, тож не став би шкодувати і її, якби вона збиралася утнути щось подібне. Але звісно, вона не планувала нікого вбивати, тож переконати Адріана вдалося дуже швидко.
Ближче до обіду Налурі провідала Айріс та крихітного Саяна, що мирно спав собі в колисці біля її ліжка. Там вона зустріла Наель, яка допомагала доглядати за немовлям. Жінки поспілкувалися на різні теми, щиро посміялися і Налурі вдалося трохи відволіктися від навʼязливих думок «що буде, якщо план провалиться».
Пообідавши з сином, вона спочатку прогулялася з ним до озера, а тоді відвела в бібліотеку на черговий урок Кімрана, де сама намагалася прочитати хоча б кілька сторінок, але не змогла зосередитися ні на жодній книзі.
Ближче до вечора Мерелін запропонувала залишити Яіра з Максом в себе, бо якщо план вдасться і Лео таки опиниться непритомним в їх кімнаті, то сину цього бачити не варто.
Раміїл дотримав свого слова та прийшов з братом до замку, як і обіцяв. Налурі поки що не цікавило, яким чином йому вдалося це зробити, вона спостерігала здалеку, намагаючись залишатися непоміченою. 
Чоловіки сіли на самісінький край одного з шести столів і Раміїл почав неквапливо їсти. Лео нервово оглядався по боках, шукаючи когось очима. 
– Ну, і де він? - запитав нетерпляче.
– Зараз буде… не квапся так. - всміхнувся той. - Краще поїж щось.
Раміїл й сам озирнувся кілька разів не розуміючи, що він тут робить та чого чекати далі.
На поміч прийшла Мерелін. Вона принесла тацю з їжею та почала розставляти тарілки перед чоловіками. 
– Хлопці ви вчасно! - лагідно посміхнулася жінка. - Сьогодні у нас багато полуниці. 
Це була ідея Налурі. Брати найбільше любили полуницю, як і її син, тож кращого підкупу годі було знайти. 
Мерелін поставила перед ними дві склянки з соком.
– Теж полуничний? - підозріло запитав Раміїл.
Жінка стенула плечима.
– Адріан вигадав! - розсміялася вона дзвінко. - Але на смак просто неймовірно! Мені дуже подобається!
І демонстративно відпила з третьої склянки заплющуючи очі від насолоди. Раміїл скуштував сік та виявив, що він й справді смачний. 
Лео крутив склянку в руках та думав взагалі не про полуницю. Він думав лише про майбутній бій та про те, чому він тут сидить?
Мерелін тим часом відійшла трохи в бік та стала непомітно за ними спостерігати, вдаючи ніби розставляє їжу ще й на іншому столі - насправді просто поправляла посуд.
– То де Доріус, Раміїле? - Лео кинув холодний погляд на брата. - Ти навіщо мене сюди притягнув?
– Лео, послухай, він сказав, що це важливо! Пробач, та не міг би ти трохи зачекати, гаразд? Я теж хочу дізнатися, що відбувається! - зітхнув хлопець та зробив ще ковток напою. - Дуже смачно, доречі…
Чоловік ще раз пробігся очима по великій залі. До всього доброго йому зовсім не хотілося ненароком зустріти тут ще й і її - жінку, якої не памʼятав. Але, зрештою, не знайшовши серед облич людей того самого, він відпив трохи соку. А тоді ще і ще, не підозрюючи пастки. Коли склянка спорожніла, Лео схилив голову над столом ніби клював носом.
– Що з тобою? - здивувався Раміїл. - Зібрався лягти спати прямо тут?
А тоді він нарешті почав здогадуватися. Підозріло подивився в свою скляну та обережно поставив її на стіл.
Збоку підійшла Налурі. Мерелін жестом покликала Адріана, що теж спостерігав неподалік. Трійця обступила Лео закриваючи похилену голову від сторонніх очей.
Раміїл кинув вражений погляд на жінку не знаючи навіть що говорити. Слова застрягли в горлі не в змозі сформуватися в запитання.
– Пробач, не можу дозволити твоєму брату так по дурному загинути… - прошепотіла Налурі. 
– Може, допоможеш? - озвався зрештою Адріан до хлопця, що так і продовжував мовчки кліпати очима.
– Так, звісно! - Раміїл нарешті опанував себе та швидко підвівся з місця.
Разом з Адріаном вони підхопили Лео по-під руки та потягли до виходу.
Кілька жінок збоку кинули підозрілий погляд на Мерелін, але та лише махнула рукою.
– О, не зважайте! Просто перевтомився… - мовила вона всміхаючись. - Трішки відпочине і відправиться у бій разом з іншими! 
Налурі схопила її за передпліччя та потягла геть, намагаючись якомога швидше зникнути з великої зали вслід за чоловіками. Їй було абсолютно байдуже, що хтось там на них дивився. Більшість людей спокійно вечеряли навіть не звертаючи уваги на те, що відбувалося за їх спинами.
Доки Адріан та Раміїл тягли Лео по сходах вгору, Налурі зрештою поцікавилася:
– Як тобі вдалося вмовити його прийти?
– Це було легше, ніж я думав! Вигадав, що Доріус має до нас важливу розмову. - зітхнув хлопець. - Ніби як зʼявилася нова інформація перед відправленням… І чекатиме нас у замку.
– І він в це повірив? - вигукнула вона здивовано.
– Ну, щоб перевірити у нього не було ні матриці, ні часу… я прийшов в останній момент та зіграв на поспіху. Це було надто ризиковано, могло б і не спрацювати… 
– Доволі розумно… - пробурмотіла Налурі тихо. Хлопець здається не розчув.
– Але він мені наче як довіряє… - додав той. 
– Більше не буде… - розсміявся Адріан.
– Доречі, ви не боїтеся, що він вас обох вбʼє, коли отямиться? - запитала Мерелін.
«Я вже буду далеко на Іносі» - подумав Раміїл, але відповідати не став. Поки хотів залишити свої плани в таємниці. 
– Що ж, постараюся не потрапляти йому на очі якийсь час! - засміявся натомість важко зітхаючи. 
– Нехай тільки спробує! - Налурі теж посміхнулася.
Лео вклали у ліжко і всі четверо стояли кілька секунд в повній тиші дивлячись на непритомне тіло Воїна.
– Чому не сказала мені, яким буде ваш план? - запитав нарешті Раміїл.
– Я не могла бути впевнена в твоїх акторських здібностях! - всміхнулася Налурі. 
– Яких здібностях? - не зрозумів той.
«Ну звісно, про акторів тут не чули» - подумала вона та зітхнула.
– Твоя поведінка за столом не мала викликати підозру, особливо коли потрібно було змусити його випити аморелію… вийшло досить природно.
– То це ви аморелією його так?! - вражено вигукнув Раміїл. - Хіба від неї він не повинен був йти сам та позіхати у весь рот, а потім просто задрімати на кілька годин? 
Всі троє підозріло поглянули на Мерелін.
– Що? - здивувалася та. - Я гадала, що важко буде змусити його зробити хоча б ковток. Я не очікувала, що він випʼє всю склянку! Пробачте…
– Що ж… спатиме він тепер довго. - підсумував Раміїл. - Гаразд, мені пора йти. Передам хлопцям, що Лео просто передумав щодо бою! 
– Дякую, Раміїле! - вигукнула Налурі йому услід.
Мерелін з Адріаном також попрощалися і покинули кімнату. Вона залишилася наодинці з непритомним коханим у їх спільному ліжку.
Кілька довгих хвилин Налурі стояла, ніби приросла до підлоги, боячись поворухнутися, мовби це могло його розбудити чи сполохнути. Але чоловік міцно спав і вона не могла повірити, що все відбувається насправді. Ось він поруч - такий рідний, ніби й не було цих довгих тижнів розлуки. 
Зрештою Налурі забула про все на світі та просто вмостилася поруч бажаючи хоч на мить зупинити час. Вона притулилася ближче до його теплого тіла, та поклала голову на груди. Серце билося спокійно, дихання було рівним. А запах просто зводив з розуму! Потягнулася носом до шкіри в області шиї і голова пішла обертом - такий солодкий, пʼянкий, найрідніший. Тілом прокотилася хвиля вогню. Повернула голову на груди і прошепотіла:
– Сумую за тобою страшенно… 
Налурі знайшла його руку та притулила до себе, переплітаючи докупи їх пальці. Все, чого хотілося - заритися в нього глибше та заснути. Вона й не помітила, як з очей полилися рясні сльози. Вони стікали щоками, підборіддям і намочили тканину його чорного однострою, але жінці було байдуже. Вона не збиралася стримуватися і хотіла закарбувати цю мить в пам’яті.
– Кохаю тебе… - шепотіла самими губами та заплющила очі, міцніше притискаючи до себе їх переплетені руки.