Розділ 12-й. Той, хто живе в голові.

Радість від народження немовляти, що успадкувало Вищу Силу поступово змінилася іншими клопотами та страхом перед невідомістю. Насувався новий бій з дарконами. За кілька днів мали відкритися одразу два Земні Портали в різних кінцях світу Саулейри - і всі почали готуватися до нового виклику. Це не було чимось незвичним чи неочікуваним - таке траплялося й раніше. Налурійців турбував, скоріше, моріон і масштаби поразки у разі його застосування на полі бою.
Танаіма звісно неможливо було розірвати на кілька частин, тому у випадку кількох одночасних сутичок він був там, де портал відкривався на довший часовий період. Короткочасні портали він з легкістю міг утримувати й сам, але одного його ніколи не залишали. Ну, а в те місце, де Танаіма не було просто відправлялось більше Воїнів.
Цього разу схему підготовки обрали схожу. Один з порталі відкривався всього на шість хвилин серед густого лісу ближче до гір на материку Сефір. Воїни з усього континенту з легкістю його відбили б. 
Інший мав бути відкритим чотири години на острові Рейвен - найбільшому острові Саулейри. Але добре доступному для пересування - тут містилася велика кількість контрольованих внутрішніх порталів. Сюди ж і мав відправитися Танаім зі своїми братами по зброї, а паралельно до них - приєднатися ще кілька груп з інших куточків світу.
Тож, поки йшла підготовка та планування маршруту, він вирішив зробити те, на що наважувався вже кілька днів - скористатися порадою Айріс. 
Танаім хотів сам поспілкуватися з Еламом та Касією наодинці. Він не уявляв з чого почати процес зцілення, бо ніколи не застосовував свою Силу в подібному напрямку, але зрадів вже тому, що ні хлопець, ні дівчина не відштовхнули його. Вони не були агресивними чи лютими, навпаки - скоріше байдужими і відстороненими. Тож чоловік почав з найпростішого: з їх емоцій та почуттів, а також з найменшого прояву звичайної любові - до батьків, друзів і, звісно, один до одного.
Він на мить уявляв себе Цілителем, що володіє магією, обережно брав їх долоні в свої руки і поступово наповнював світлом та теплом. Пробирався в найглибші куточки серця, душі, свідомості та просто розмовляв про найзвичайнісінькі речі. 
Танаім знав, процес буде довгим, бо все залежатиме від того чи приймуть вони зцілення, чи дозволять Вищій Любові наповнити їх єство. Але він не збирався зупинятися на пів дорозі. Насправді, десь глибоко всередині себе він відчував, що рухається в правильному напрямку.
І якщо Елам з Касією хоча б не чинили опору та добре йшли на контакт, то з Лео було важче. Найкращий друг не хотів спілкуватися взагалі. Натомість він рвався у майбутній бій.
Переконувати його, що ця затія абсолютно безглузда та небезпечна - не мало ніякого сенсу.
Буквально напередодні Налурі випадково дізналася від Доріуса, що Лео зібрався йти разом з усіма. Чоловік намагався його переконати, але безуспішно. І, мабуть, дарма сподівався, що це вдасться зробити тій, яку він не памʼятав. 
Але спробувати було варто. Жінка вхопилася за привід зустрітися з коханим, бо після останньої розмови не знала як знову до нього підступитися. Звісно, вона не на жарт розхвилювалася. Тому перше, що зробила: підстерігла брата, якого практично не можна було зловити, на сходах житла Цілителів, коли він черговий раз прийшов до своїх «підопічних».
– Танаіме, будь ласка, не дозволяй Лео йти у бій! - майже благала вона.
– Я б з радістю, Налурі… - зітхнув той. - Але розмовляти з ним марно. Таке враження, що він не чує нікого й нічого.
– Але… ти мусиш щось зробити, прошу… 
– Що ти пропонуєш? - розвів руками чоловік. - Звʼязати його мотузкою? Чи посадити під замок, як отих двох? 
– Якщо це допоможе, то… - почала жінка.
– І чого ми добʼємося? - обірвав її Танаім. - Відштовхнемо його ще більше! Він може наробити дурниць в пориві емоцій!
– То нехай краще помре там, на полі бою?! - не стримуючись вигукнула Налурі.
Чоловік важко зітхнув та потер очі.
– Я пригляну за ним… обіцяю, що захищатиму…
– Гаразд, нехай… - махнула вона рукою. - Я щось вигадаю…
Танаім не встиг запитати, що зібралася робити сестра, бо вона дуже швидко пішла геть, не сказавши більше ні слова. Тож він, не витрачаючи часу на безглузді суперечки, поспішив до своїх важливіших справ.
Налурі направилася до житла Воїнів. Вона знала, що розмова не принесе результату, але хотіла принаймні спробувати. По дорозі звʼязалася з Раміїлом і хлопець повідомив, що бачив, як брат спускався до обіду в їдальню кілька хвилин тому.
Жінка дуже сподівалася, що він нікуди не зникне, поки вона прийде, тож поступово зірвалася на біг. А коли нарешті опинилася на сходах перед дверима - то кілька хвилин переводила подих, щоб не видати, як вона поспішала.
Лео сидів в кінці столу, де було найменше людей і найбільше вільного місця. Навпроти нього обідали Хасан з Нареком і… Данелія.
Налурі знову відчула, як хвиля обпікаючих ревнощів прокотилася тілом. Вона хотіла стиснути руки в кулаки і кинутися до обличчя жінки, але наказала собі вгамуватися. Після останнього такого пориву запʼястя боліло до самого ранку і заледве знову почало загоюватися. Тож Налурі зробила кілька глибоких видихів, щоб розслабитися (наскільки це було можливо) і перетнула залу їдальні так швидко, що присутні навіть не одразу помітили як вона впритул підійшла до Лео. З Хасаном та Нареком жінка ввічливо привіталася. 
– Лео, з тобою можна поговорити кілька хвилин? - запитала з посмішкою, кидаючи холодний погляд на Данелію.
Він не відповів, лиш відклав ложку і схрестив пальці на руках схилившись над тарілкою та стримуючи потік незрозумілих емоцій всередині тіла. Чоловік запідозрив, що вона прийшла його вмовляти, як і всі інші.
Хасан з Нареком тим часом розуміюче кивнули та підвелися. Забираючи свої тарілки зі склянками вони перемістилися за інший стіл. Данелія неохоче послідувала за ними під пильним поглядом Налурі, що не відривала від неї очей ні на секунду.
Вона сіла навпроти коханого і зустрілася з ним поглядом. Це діяло як заспокійливе - його очі, такі рідні і водночас такі далекі. Захотіла нахилитися вперед, дотягнутися до його губ. Вогонь прилинув до шкіри обличчя і Налурі відчула, що почервоніла.
Лео мовчав, він різко відвів погляд, як і тоді у великій залі - дивився кудись далеко поверх її голови.
– Чи не забагато твоя колишня приділяє тобі уваги? - почала зрештою Налурі, не взмозі втриматися від їдкого коментаря, що мучив її зсередини.
– Хто? - здивувався Лео так, ніби взагалі не розумів про кого вона говорить.
– Я про Данелію… - махнула головою трохи вбік.
– Вона не приділяє мені увагу. - твердо відповів чоловік.
– Що ж, нехай… - зітхнула жінка. - Я тут не для цього. 
– Для чого ж тоді? - але відповідь він знав, питання не мало сенсу.
– Я прийшла попросити тебе… - вона опустила очі. - Попросити тебе не йти у бій, Лео, благаю… це надто небезпечно…
Вона на мить замовкла вивчаючи його реакцію, але чоловік так само сидів непорушно, погляд блукав далеко, ніби він думав про щось абсолютно інше.
– Я знаю, що ти навряд чи дослухаєшся до моїх слів…
– Ти маєш рацію. - перебив він різко, але не голосно. - Не дослухаюся. Не марнуй часу.
Але вона не збиралася відступати. Вона знала, що йому говорили ці слова вже сотні разів з десяток інших людей, але все одно продовжила.
– Лео, коханий, отямся… навіть матриця, що містить ту ж просторово-часову матерію, не зчитує твою ДНК… як ти зібрався пройти через портал? Не боїшся, що тебе розірве на шматки? 
– Одягну захисний костюм. - відрізав він коротко. 
Налурі знала, що це один з варіантів. Колись такий запропонували Адріану, щоб він міг відправитися разом з нею, бо земляни не могли проходити через портали. Вона важко зітхнула.
– І? Що далі? Йти у бій проти дарконів без Внутрішньої Сили - це самогубство. Скільки хвилин ти протягнеш на полі бою? Хочеш померти, так?
– Ховатимуся за спиною твого брата… - криво посміхнувся Лео. - Він ніби як всемогутній…
– Тоді навіщо так геройствувати? - не розуміла Налурі. - Якщо зібрався ховатися? Ніби й справді хочеш померти…
Чоловік не відповів. Вона знову глибоко вдихнула.
– Але хіба ти з тих, хто ховається… - та прошепотіла собі під ніс схиливши голову. - Хоча, останнім часом робив це добре… 
Лео здається не розчув останню фразу. Він підвівся на ноги і глянув на неї вже зверху вниз. 
– Може, якщо я такий нікчемний, то й отруєна зброя на мене не подіє? - мовив тихо. - Ну, а щодо моріону, то мене вже ним не здивуєш…
«То ось в чому справа! Без внутрішньої сили він почуває себе нікчемним, неповноцінним!» - промайнула в голові думка. - «Він хоче довести собі та іншим, що все ще чогось вартий! Це звичайні самолюбство та гордість!»
Налурі підвела вражений погляд.
– Я благаю тебе… не варто цього перевіряти, Лео! Ні портал, ні отруєну зброю, ні навички бою без Сили, будь ласка…
Він на мить затримав очі на її перебинтованій правиці. 
– А ти не підеш у бій, бо руку зламала? - Лео і сам не знав навіщо намагався її вколоти. - Що ж, дуже зручно чи не так?
Єдине чого він хотів, щоб перестало пульсувати в голові щоразу, як ця жінка зʼявлялася перед ним і викликала всередині тіла бурю, пожежу та ще цілу купу емоцій, які йому не належали. Вони належали тому іншому, що міцно стискав камінь в своїй руці. І Лео всім серцем його ненавидів.
Налурі докір видався аж занадто їдким. Але не тому, що він не знав про її вагітність, а тому що вона не могла піти разом з ним. Вона знову не могла бути поруч, хоча дуже цього хотіла. І власна безпомічність неймовірно її дратувала.
Жінка щосили вдарила кулаком лівої руки по столу, що аж посуд задзвенів та різко скочила на ноги.
– Так, я не йду у бій, бо зламала руку, Лео! - закричала вона йому в обличчя, нахилившись так близько, наскільки дозволяв розділяючий їх стіл. - Саме тому я не йду у бій! Тому що зламала цю кляту руку!
А тоді опустилася на місце і схилила голову ховаючи очі повні сліз. Всі присутні в їдальні вже повернули голови в їх сторону та повідкривали роти перестаючи приймати їжу. Лео постояв мовчки ще з хвилину, а тоді розвернувся і пішов геть. 
Налурі було абсолютно байдуже, що на неї витріщалися. Вона витерла мокрі очі і теж вийшла з приміщення. Обдумуючи в голові наступний крок вона направилася до замку, бо вже мала план. Хитрий та підступний, але такий надійний, що годі було вигадати кращого.