Розділ 11-й. Нове життя.

Як тільки за подругою закрилися двері Айріс дістала з шафи плащ і накинула поверх нічної сорочки. Налурі довго не хотіла залишати її саму, але та наполягла, що почувається нормально. Вона збиралася піти до коханого, нікому про це не сказавши.
Айріс вийшла на вулицю і попрямувала в бік лісу. Місяць у небі неповний, але достатньо яскравий - трохи освітлював шлях, час від часу ховаючись за хмари. Тоді жінка вимушена була йти навпомацки, але впевнено рухалася вперед - дорогу до озера вона добре знала. І зрештою, дуже обережно піднявшись на камʼяні валуни, щоб бува не спіткнутися - пройшла між стіною та потоком прохолодної води й опинилася перед вузьким розколом входу до печери.
Танаім сидів, заплющивши очі, на білосніжній підлозі спершись спиною об камʼяний обідок колодязя.
Айріс зайшла тихо і ніжно торкнулася його руки опускаючись поруч. Чоловік не злякався, він відчув її присутність, проте подумав, що то видіння - що він задрімав. Тож, коли розплющив очі - навіть трохи здивувався.
– Танаіме, коханий… як ти почуваєшся? - прошепотіла жінка, цілуючи його у скроню.
– Як ти тут опинилася? - запитав він все ще літаючи думками далеко за межами цього місця.
– Налурі приходила. Розповіла мені все, що сталося…
– Я про те, як ти пройшла крізь темряву? 
– А, це… - стенула плечима Айріс. - Не знаю… але без страху та паніки. 
– Он як… - чоловік сумно опустив очі.
– Танаіме, ти можеш розповісти мені… гаразд? - мовила вона ніжно погладжуючи його долоню. - Ти сидиш тут вже хто зна скільки часу, ніби… ніби ховаєшся.
Айріс бачила, як йому важко і намагалася підібрати правильні слова, щоб втішити.
– Мабуть, так і є… мабуть, я дуже втомився за всі ці роки… що всі бачать у мені Всемогутнього! І чекають дива, а сьогодні… сьогодні це було просто жахливо, Айріс! 
Жінка глибоко зітхнула.
– Ти не можеш брати на себе відповідальність абсолютно за всі нещастя, Танаіме. Ти не всесильний… і ти все ще людина. Ти не повинен боятися помилитися тільки тому, що всі очікують від тебе правильних рішень. І ти маєш право на страх… це теж нормально! 
– Справді? - сумно всміхнувся він. - Бачила б ти їх очі сповнені надії… там, у великій залі. Цілий натовп дивився на мене так, ніби я сам Творець! Але я не Він… я не Він, Айріс…
– У свій час вони так дивилися на твою сестру, памʼятаєш? І їх можна зрозуміти… - Айріс зітхнула. - Це не черговий бій за Земний Портал. Це щось нове та невідоме. Вони налякані, бо такого ще ніколи не було, щоб сили Темряви ціленаправлено намагалися знищити нас з середини, в прямому сенсі цього слова! Вони бояться, що ми перебʼємо один одного, або не зможемо більше переміщатися через портали, або даркони залізуть в наші голови… страх невідомості, Танаіме.
– Так, але вони сподіваються, що я це виправлю! А я навіть близько не маю уявлення, чим можу допомогти… Якщо їм не допомогло це місце… - він розвів руками в сторони. - Джерело Його Вищої Сили… то що можу зробити я сам?
Не знаючи відповіді, Айріс почала його втішати - гладити плече, теплу щоку, розкуйовджене густе волосся.
– Я все ще бачу в тобі - тебе. - прошепотіла вона всміхаючись. - Простого хлопця, сміливого і мужнього, відчайдушного та навіть запального!
Танаім кинув погляд своїх яскраво-зелених очей, що світилися жовтуватим світлом в обличчя навпроти.
– Просто ти дивишся на мене через призму Любові! - всміхнувся він у відповідь.
– Так, я кохаю тебе… але не це дозволяє мені бачити, як дбайливо ти несеш Його Світло у світ. Це те, ким ти є, Танаіме. Як ти несеш Його Силу… як перед кожним боєм ідеш сюди і наповнюєшся нею - це тому, що ти саме такий.
– Я ніколи не просив її, Айріс. Я й уявити не міг, що вона стане частиною мене… до останнього моменту… тоді, коли ми прийшли сюди і потрапили в засідку, памʼятаєш? Навіть тоді я не одразу відчув, що це повинен бути саме я! Просто раптово усвідомив, прийняв як факт, як знання…
– Може ти й не хотів цього, але я завжди тебе знала таким… таким особливим… ти завжди хотів змінити світ! Ти завжди хотів очистити його від Темряви і ніколи себе не шкодував! Ти кидався напролом, не думаючи ні про власне життя, ні про наслідки… саме тому, Вища Сила обрала тебе… за те, ким ти є, Танаіме!
– І тим не менше, зараз я не здатен нічого зробити… я відчуваю безсилля, яке не відчував мабуть ніколи в житті… - він важко зітхнув та опустив голову.
– Може, просто цього разу, все залежить не від тебе? Може, вони самі повинні захотіти зцілитися і впустити в своє серце Світло та Любов? 
– Що ти маєш на увазі? - підвів погляд Танаім.
– Я маю на увазі, що ти - лише провідник, а не панацея. Запропонуй їм Його Любов, Його Світло, але не наполягай… дай їм право вибору! А Творець Сам усе зробить! Бо ти не Він, ти не можеш їх зцілити чи змусити прийняти це зцілення, але ти можеш показати їм дещо більше - ти можеш показати їм Його - бо ти носиш Його в собі! 
– Айріс, ти неймовірна… - чоловік дивився в очі коханої з неприхованим враженням. - Дякую тобі!
Вона посміхнулася і нахилилася ближче, щоб поцілувати.
– А тепер, може, повернемося додому? - важко зітхнула Айріс, ледве стримуючи в грудях крик. - Бо здається… здається у мене почалися перейми…

В ту ніч Айріс народила сина. Разом з Танаімом вони вийшли з лісу, але до замку не повернулися - одразу направилися до житла Цілителів, де їх вже чекали Емзар, Бетенос, Ілая та ще з пів десятка інших підготовлених людей. 
Хлопчика назвали Саяном. Він успадкував руде волосся Айріс та очі Танаіма. От тільки вони ще не були зеленими, вони яскраво світилися - і це неабияк як шокувало не тільки його батьків, а й усіх присутніх.
Це означало лише одне - Вища Сила не зупиниться на одній людині. Вона передаватиметься далі. Вона виростатиме з Величної Любові. І доля немовляти вже була визначеною заздалегідь. Слова Правителя Маркуса, про те, що лише рід Лайтвілдів здатен знищити сили темряви - знайшли своє неочікуване підтвердження. 
Айріс провела в житлі Цілителів близько тижня. Танаім весь час був поруч та підтримував кохану. А по поверненню до замку, коли новини про дитину рознеслися вже не тільки Долиною, а й всією Саулейрою, Маркус вирішив організувати святкування на його честь. До великої зали знову напхався натовп людей.