Розділ 10-й. Здатність любити.

– З ногою все гаразд. А от в запʼясті тріщина. - підсумував Бетенос закінчуючи огляд її кінцівок після того, як Налурі дошкутильгала нарешті до житла Цілителів.
Чоловік порився у шафі, дістав якусь баночку з темного скла та тугий бинт. Змастив запʼястя маззю, що мала різкий запах каштану, як здалося Налурі, і ще чогось невідомого, але дуже приємного. Потім наклав на руку повʼязку.
– Використовуй ліки двічі на день і тримай запʼястя в спокої. Тижнів через два - загоїться.
– І що, це все? - здивувалася Налурі. - Навіть гіпс не потрібен? 
– Тобі пощастило, тріщина зовсім незначна, тож ні, не потрібен. - всміхнувся Бетенос. - Але постарайся не перевантажувати руку.
– Мабуть, потрібно мати неабиякий талант, щоб поставити точний діагноз лише за допомогою пальпації. - не переставала дивуватися жінка. 
– Цілительство - це магія, Налурі. Не кожен володіє таким даром. Але ті, хто володіють, дійсно здатні відчувати кожну клітинку організму, кожен його процес самим лише дотиком. - замріяно мовив чоловік.
– На Землі про людський організм говорять як про мікрокосмос. - задумалась раптом вона.
– Так і є. Навіть кожна його клітина - це вже окремий Всесвіт. Всі вони сплетені між собою та повʼязані. Працюють злагоджено та в унісон. Мільйони, мільярди окремих світів створюють єдине ціле - гармонійне та неповторне. І коли виходить з ладу хоча б одна - може постраждати вся система. 
Цілитель на мить задумався та зітхнув.
– Шкода, що земляни схильні до самознищення… як навколо себе, так і всередині… тож, прошу тебе, не варто більше так необдумано травмуватися.
Налурі кивнула та подякувала. Вона взяла баночку з маззю і вимушена була швидко піти, бо раптом відчувала страшенний сором, ніби школярка, якій дорікав вчитель.
А тоді вирішила знайти Емзара в надії, що він скаже їй хоч щось втішне, але цього не сталося. 
Коли Налурі зайшла до однієї з кімнат на третьому поверсі, чоловік якраз схилився над посудиною, в якій кипіла червона рідина. Жінка навіть приблизно не хотіла знати, що воно таке було, бо тільки від одного запаху до горла підступила нудота: суміш заліза, солі і ще диму, так ніби те вариво вже почало підгорати. Але джерела вогню вона ніде не могла знайти.
Емзар відірвався від спостереження і звернув увагу на гостю та її перебинтовану руку. Він стримано привітався. 
– Привіт! Пробач, не хотіла тебе відволікати, але підкажи, будь ласка, чи можна мені користуватися цією маззю?
– Ти травмувала руку? - звузив підозріло очі він.
– Це була випадковість… - відвела погляд вбік, щоб знову не почервоніло обличчя. 
– Налурі, вона місцевої дії. - зітхнув Емзар. - Це не зашкодить дитині. 
Насправді, жінка добре знала відповідь, але не могла не вхопитися за привід відірвати його від справ і, можливо, вивести на розмову. Вона відчайдушно намагалася дізнатися, як допомогти Лео. 
– Пробач, просто… - зітхнула Налурі. - Через останні події голова вже перестала думати…
Вона опустилася в найближче крісло.
– Розумію… хочеш, дам тобі заспокійливе? - потурбувався Цілитель.
– Ні, не потрібно. - сумно мовила вона. - Мені б зараз дуже допомогли хоч якісь втішні новини. Хоч якась надія, що можна їх вилікувати.
– І я б сказав тобі, що це так… але це була б ганебна брехня… пробач.
Налурі попрощалася та пішла, ні на секунду не перестаючи перебирати в голові варіанти порятунку того, кого так палко кохала.

Допоміг випадок. Через кілька днів, що Налурі провела в цілковитій невідомості, сталося дещо, чого ніхто не очікував. Двоє з трьох врятованих полонених ніби збожеволіли та напали на своїх близьких. 
Касія намагалася серед ночі задушити власних батьків, а Елам накинувся з ножем на друга прямо в їдальні.
На щастя ніхто не постраждав, їх вдалося вчасно вгамувати. Але обох вимушено помістили під замок в окремих кімнатах без вікон в житлі Цілителів, попередньо винісши звідти всі меблі та залишивши тільки мʼякий матрас на підлозі. 
Те ж саме хотіли зробити й з Лео, на всякий випадок, але не було вагомих підстав. Чоловік поводив себе цілком нормально та ні з ким не вступав у конфлікти. Якщо не брати до уваги абсолютну байдужість до всього, що відбувалося навколо та відчужений вигляд - йому ніби страшенно не цікаво було існувати серед людей - можна сказати, що втрата пам’яті являлась своєрідним плюсом.
Після таких подій з Еламом та Касією багато розмовляли. Давали трохи заспокійливих, коли вони починали несамовито кричати та кидатися на відвідувачів, але розмовляти не припиняли. Приходили всі, хто мав час і кому було не лінь цим займатися.
І от, після довгих бесід, в яких намагалися вияснити мотиви та підстави їх вчинків, Хранителі Віри нарешті зрозуміли, що з ними зробив моріон.

Загальні збори призначили миттєво. У великій залі замку зібралося стільки народу, що яблуку було ніде впасти. Здається, що сюди натовклися люди не лише з усієї Долини, а ще й прибули з інших віддалених місць. Більшість з них були в чорних одностроях - Воїни, бо саме їх ця розмова стосувалася безпосередньо. 
На невеликому підвищенні, де стояв окремий стіл, за яким зазвичай обідали Лайтвілди, до людей вийшли ті, хто зрештою мав відповіді: Правитель Маркус, Хранителька Віри Аолеон, Цілитель Емзар та Наставник Доріус. Трохи збоку переминались з ноги на ногу Танаім, Кір, Раміїл та Налурі.
Вона виглядала у натовпі Лео, але ніяк не могла віднайти рідне обличчя. Айріс теж не було. Вона вже не мала сил куди небудь ходити, тож просто відпочивала в своїй кімнаті. З нею залишилася Наель - дружина Маркуса. Саме вона разом з Мерелін зараз дуже допомагали вагітній жінці. І Налурі часом картала себе за те, що в такий важливий момент її немає поруч з подругою.
Правитель Саулейри не робив довгих вступів і не збирався затримувати натовп. Він почав чітко, голосно та одразу з головного. 
– Отже, обставини наступні: даркони розробили нову отруту і успішно випробували її на наших Воїнах. - почав він. - Це суміш речовини моріону, яку вони добувають з каменів морморіону, що міститься в надрах Серайї та добре очищеної плазми тваринної крові. 
Натовп раптово зашепотів, але Маркус не збирався зупинятися. Він підвищив голос і всі одразу замовкли.
– Проникаючи в наш організм моріон пошкоджує тіло на найглибшому рівні. Він впливає на нашу ДНК і ті, хто мають внутрішню Силу - втрачають її. Також, вони втрачають здатність відчувати просторово-часову тканину, а це унеможливлює підключення до системи звʼязку - матриця перестає їх зчитувати.
Люди знову зашепотіли, цього разу якось більш здивованим тоном, як здалося Налурі. 
Слово взяла Аолеон і всі знову повернули голови вперед.
– Після останніх подій нам вдалося зрозуміти, яку саме ділянку геному пошкоджує отрута. Моріон вбиває здатність відчувати Любов. - цього разу ніхто не зашепотів. Настала німа тиша, тож жінка продовжила. - Саме здатність любити робить нас тими, ким ми є. Дозволяє нам відчувати Матерію Всесвіту та проходити крізь її Портали, підтримувати звʼязок один з одним. Саме із цієї Любові ми черпаємо нашу Внутрішню Силу.
Вона на мить замовкла обдумуючи, що скаже далі. Ніхто з присутніх так і не промовив й слова. Всі були занадто шоковані почутим.
– Втративши здатність любити вони втратили частину свого єства. - продовжила Аолеон маючи на увазі нещодавних врятованих полонених і в Налурі швидше забилося серце. - Вони перестали співчувати, співпереживати, бути милосердними, люблячими, перестали прагнути допомогти, зрозуміти, пробачити. Все, що робило їх людьми та брало свій початок з Любові - зникло, як і спроможність пізнати цю Любов. Натомість проявилися такі якості, як агресія, гнів, нетерпимість, байдужість, роздратування, ненависть. Розум втратив контроль над емоціями. А з самих емоцій залишилися лише найгірші…
Аолеон закінчила, але натовп мовчав ще кілька секунд. Ніхто не наважився нічого запитати, бо мабуть і питань в головах було безліч. А тоді до присутніх на підвищенні звернувся Самандар, що стояв зовсім близько.
– Тобто, тепер вони не зможуть проходити крізь Портали подібно землянам? 
Йому відповів Доріус.
– Цього ми не знаємо напевно, але й перевіряти надто ризиковано. - почав чоловік. - Особисто моє бачення таке, що даркони переслідують ціль знищити нас, зробивши подібними землянам. Щоб ми втратили усі наші переваги над ними, не змогли захищати Земні Портали, а зрештою ще й перебили один одного. Цілком логічний та очевидний план, як на мене.
– І як же це виправити? Їх можна зцілити? - запитав вже хтось інший з натовпу. - Чи існує протиотрута від того моріону?
– Ми працюємо над цим і шукаємо відповіді. - озвався Маркус. - Але немає сумніву, що в наступних сутичках даркони застосують нову отруту вже масово на полі бою. Тому ми прийняли рішення, що усіх поранених, кого вона торкнеться, буде одразу ізольовано від інших з ціллю безпеки, допоки ми не знайдемо способу їх вилікувати. 
– Але як можна вилікувати те, що мертве в середині? - озвалася в натовпі якась жінка.
Налурі не помітила хто то був, але питання так гостро вкололо її в серце, що в грудях раптом забракло повітря.
На поміч прийшла Аолеон, бо інші мовчали і не знали, що їй відповісти.
– Ваша правда! І це лише моя власна думка, але… - мовила обережно Аолеон. - Гадаю, що зцілити так глибоко пошкоджену ДНК і повернути їм здатність любити може лише Сам Творець - Його Вища Сила, Його Велична Любов. 
Шепіт знову прокотився залою, цього разу більш бадьорий та радісний. А тоді всі присутні перевели погляд на Танаіма, навіть ті, хто стояв на підвищенні. 
Хлопець не очікував аж такої уваги до своєї персони і навіть трохи збентежився. 
– Що?! - нервово вигукнув він посміхаючись. - Я не Він! Не плекайте зайвих надій, будь ласка… 
– Але спробувати варто… - тихо мовив Емзар. - Відвести їх до джерела…
– Гаразд, ми можемо спробувати… - зітхнув Танаім. - Це найменше, що я можу зробити…
Хвиля радісного шепоту знову прокотилася залою і всі присутні посміхаючись почали по потроху розходитися.
А ближче до вечора Доріус таки спробував здійснити задумане. Елама з Касією під пильною охороною повели до озера. Те ж саме запропонували й Лео, але той навідріз відмовився, мовляв немає причин йому лізти в якусь темну незрозумілу печеру. Те, що він вже колись там бував - чоловік, звісно, не памʼятав. Лео майже благав усіх, хто без упину його вмовляв - залишити його в спокої і зрештою добився свого. Він не хотів нікого бачити, ні з ким розмовляти і просто закрився в своїй кімнаті. Тож вибору, окрім як дати чоловікові можливість побути наодинці - не залишилося. Налурі поки не наважилася попадатися йому на очі. Не тому, що боялася за своє життя. Вона сумнівалася, що Лео зможе напасти на неї або що. Проте, сама думка, що доведеться завдати йому болю, навіть якщо доведеться все-таки захищатися - являлася нестерпною. Тож, разом з усіма вона пішла до озера.
Танаім вже чекав Елама з Касією біля ущелини і навіть допоміг їм здолати темряву. Це було не просто та зайняло чимало часу, бо вони рухалися по пів кроку, раз за разом то завмираючи від страху, то викрикуючи і пручаючись. Хлопець ледве стримував їх, щоб ті не кинулись назад до виходу. Він говорив лагідно, заспокоював і обіцяв що все швидко закінчиться.
Сам він думав про те, що це більше схоже на якийсь невдалий жарт і сміх крізь сльози був би зараз цілком доречним. Але сили думати про те, навіщо його змусили робити ці безглузді речі, а він в свою чергу змушує ще когось - вже не залишалося.
Нарешті всі троє побачили світло і Танаіму стало легше тягти їх вперед. Ну, а коли вони опинилися біля колодязя, то взагалі розслабилися та полегшено зітхнули. 
От тільки це ніяк не допомогло. Хлопець не мав ані найменшого уявлення, що він повинен з ними тут робити, а ті двоє не знали навіщо їх сюди привели.
Вони ходили колами здивовано розглядаючи гладенькі стіни приміщення, що світилися мовби з середини і не промовили ні слова. Підходили до колодязя, торкалися його, заглядали до середини - і теж нічого не бачили, не відчували, ніяк не реагували. 
По крайній мірі вони трохи заспокоїлися, але на тому мабуть все. Через деякий час трійця повернулася назад і Елама з Касією знову посадили під замок у житлі Цілителів. Відпускати їх додому до рідних ніхто не наважився.
Розчарований Танаім повернувся до печери та більше звідти не виходив. Тож Налурі, не менш розбита за брата, подалася назад до замку. 
Лиш на секунду вона затрималася над озером, кинувши погляд на камʼяні пласкі валуни на одному з його берегів, там де був водоспад.
«Тут ти вперше зізнався мені в коханні… а я й не зрозуміла одразу» - пригадала жінка всміхаючись.