Розділ 9-й. Розбите скло.

Прокинулась Налурі від того, що син прокрався до неї в постіль і зарився в обійми. Вона міцно пригорнула його тепле та маленьке тільце до себе і проспала так ще кілька годин, доки у вікна не заглянуло ранкове сонце.
Після сніданку жінка відвела Яіра до Вчителя Кімрана, а сама не вагаючись ні секунди поспішила до житла Цілителів. Насправді, вона не мала ні найменшого уявлення, що говоритиме йому, проте не сумнівалася, що понад усе на світі хоче просто побачити свого чоловіка. 
Але побачивши натомість пусту палату Налурі кілька секунд не могла зрушити з місця. За спиною у дверях привіталася Ілая. Дівчина тримала в руках тацю з безліччю маленьких скляних пляшечок. 
– Де Лео? - відповіла Налурі питанням на її вітання.
– Тримати їх тут вже не було потреби, тож… - зітхнула Ілая. - Бетенос відпустив усіх трьох додому. 
«Але він не прийшов додому…» - подумала Налурі. - «Ну звісно, він же не памʼятає, що його дім тепер зі мною…»
– Може, він пішов до житла Воїнів? - запитала жінка скоріше саму себе, бо відповідь була очевидною.
Але Цілителька все одно відповіла:
– Так. З ними був Раміїл.
– Лео… він що небудь говорив, коли йшов? - Налурі не мала більше варіантів, окрім як розпитувати Ілаю. Вона хапалася за будь-які соломинки. 
Дівчина поставила свою тацю на столик біля однієї з кушеток і запропонувала жінці сісти. Та погодилася і опустилася в найближче крісло, очікуючи хоч якихось новин. Вона сподівалася, що вони будуть втішні. 
– Налурі, вони троє в шоковому стані. - почала Ілая. - Практично не розмовляли, не їли, не спали… ми всю ніч намагалися зрозуміти, що з ними відбувається, але… 
Цілителька кілька секунд мовчки зважувала слова.
– А потім мені вдалося трішки розговорити Касію. І вона розповіла, що дія отрути, якою їх мучили схожа на те, ніби вогнем випалюють тіло з середини. Робили з ними це без упину, близько двох діб. Практично спалювали живцем, а жодного сліду не залишилося… 
Налурі з жахом подивилася в обличчя навпроти. Вона й уявити не могла, наскільки слова Лео про «пекельні пригоди» були близькі до істини. У грудях важко забилося серце. 
– Тобто, уяви на хвилину, що вони пережили! - вигукнула дівчина. - Потрібен час, щоб оговтатися від такого… підтримка рідних та близьких зараз надзвичайно важлива.
Налурі мовчала ніби набрала до рота води.
«Що ж робити, коли він не хоче підтримки… коли не памʼятає мене…» - блукала в голові думка.
– Але й це не найгірше… - сумно зітхнула Ілая.
– Є ще щось? - здивувалася вона, не уявляючи, які б новини могли її зараз вразити ще більше, але помилилася.
– Як я зрозуміла, у них трьох даркони відібрали матриці? 
Налурі кивнула на знак підтвердження, пригадуючи уламки пристрою в підземеллі, але не до кінця розуміла, як це повʼязано з отрутою.
– Сьогодні зранку приходили Хранителі Віри, щоб видати нові, але… вони на них не реагують. - продовжила Ілая.
– Тобто? Що це означає? - не могла зрозуміти суті сказаних слів Налурі.
– Тобто голографічний екран не зчитує їх ДНК. А це може означати лише те, що та отрута, чим би вона не була, пошкодила їх тіло на найглибшому рівні. - підсумувала дівчина та опустила очі. 
Налурі різко підвелася зі свого стільця. Вона не була готова почути таку інформацію. Їй стало не по собі. 
– Де Емзар? З ним можна поговорити? 
– Він на третьому поверсі… можна звісно, але немає сенсу. - розвела руками Ілая. - Емзар всю ніч просидів за дослідами й досі працює… поки безрезультатно.
Налурі вже обернулася щоб піти. Їй раптом захотілося вибігти на вулицю та подихати на повні груди, бо на мить здалося, що в легенях бракує повітря.
– Це ще не все, Налурі. - Ілая теж підвелася.
– Ну ж бо, добий мене… - вражено мовила жінка.
– Всі троє, здається, втратили Внутрішню Силу.
Вона не відповіла, просто різко пішла геть не прощаючись.
Це було вже занадто для її розуміння. Пошкоджена ДНК, втрата Сили, втрата пам’яті. Емзар мав рацію, коли говорив, що наслідки можуть бути масштабніші, ніж вони собі уявляють - подумалось Налурі. А от даркони навпаки - вони чітко знали, що роблять і якого ефекту слід очікувати від моріону.
Жінка подумала про те, що слуги темряви переслідують ціль - знищити налурійців, але цілком витонченим методом. Пошкоджуючи ДНК - вони перетворюють їх не на кого іншого, як на землян! Але для чого? Щоб мати змогу проникати в свідомість? Щоб налурійці не спроможні були захищати Земні Портали? А може - і те, і інше? Хто повинен розібрати цей заплутаний клубок? Де Аолеон, коли вона так потрібна? Що робить Доріус зі своєю розвідкою? Чому Емзар не може знайти протиотрути? 
Але одне єдине питання хвилювало Налурі більше, ніж доля цілого Всесвіту: чи зможе вона повернути свого коханого?
І поки думки в голові збивалися в суцільну кашу - жінка не помітила, як дійшла до житла Воїнів. Проте, де шукати Лео не мала уявлення. Тому, не довго думаючи, вона звʼязалася з Раміїлом. 
Він вийшов на зустріч вже через кілька хвилин і вигляд мав похмуріший, ніж найпохмуріший день.
– Я розповів батькам про те, що сталося… - мовив хлопець, коли вони підіймалися сходами. - Про все розповів…
– І як? - запитала Налурі вимушено, усвідомлюючи, що результату розмова, скоріше за все, не принесла.
– Ніяк… Лео не дуже хотів з ними розмовляти. - зітхнув Раміїл. - А коли вони запропонували прийти з візитом, взагалі відмовився. Запевнив, що з ним все добре і допомога не потрібна. 
Налурі не здивувалася і промовчала. Чогось подібного варто було очікувати. От тільки легше від цього не стало.
– Тож, можливо, що вони зовсім скоро звʼяжуться з тобою… - продовжив хлопець. - Всі шоковані тим, що з ними трьома сталося і… і ніхто не знає, що робити аби це виправити!
– Так, я розмовляла з Ілаєю… - мовила жінка. - Страшно уявити, що буде, якщо даркони застосують нову зброю масово на полі бою.
Отже, «найсвітліші уми» Саулейри все таки працюють над вирішенням проблеми, подумалось Налурі. Це додало їй трохи надії всередині і жінка на мить відчула себе спокійніше. 
Вони зупинилися на другому поверсі перед дверима кімнати в кінці довгого коридору. 
Спочатку Налурі трохи вагалася, але їй знадобилося менше хвилини, щоб взяти себе в руки і відкрити їх без остраху.
Проте, кімната виявилася пустою. Аж занадто. Акуратно застелене ліжко та штори на вікнах, що закривали світло сонця. Але це мабуть все, що кидалося в око. Пустий стіл, пусті полиці стелажа і шафа з одягом теж пустувала - жінка помітила, бо дверцята її були розчинені навстіж. 
– Ну, і де ж він? - запитала з нотками явних претензій, ніби її обвели навколо пальця.
– Зовсім недавно був тут… - мовив збентежено Раміїл. - Хоча, здається, він говорив щось про речі… що хоче забрати якісь речі… я не знаю, Налурі, пробач. 
Проте вона знала. Точно знала куди він подався. Але дорікати не стала, хлопець надто заклопотаний всім навколо. Десь там, кохана дівчина та найкращий друг були зламані та розбиті вщент, а він вимушений був підтримувати обох. 
«Але Касія з Еламом не втратили памʼять…» - важко зітхнула Налурі залишивши думки при собі.
– Він пішов до замку. Мабуть, ми розминулися. - мовила жінка і не прощаючись побігла коридором назад та сходами вниз. 
Раміїл мав рацію. Не встигла вона вийти з житла Воїнів, як в кишені штанів завібрувала матриця. Це були батьки Лео - Версавія та Атей. Але розмова не тривала довго. Поки Налурі поспішала до замку - вислухала сотню подяк за порятунок життя їх сина та не менше співчуття з приводу того, що сталося. Вони не уявляли чим допомогти, як зарадити і могли підтримати лише словесно. Але жінка не очікувала на допомогу, бо зарадити в цій ситуації не міг мабуть ніхто. Тож вона подякувала за підтримку й не помітила, як швидко дійшла додому.
А біля дверей їх помешкання чекав Лео. Він стояв непорушно, не наважуючись зайти до середини. Вона ще здалеку помітила, як він зважує щось в голові, але так зраділа його присутності, що обличчя само розпливлося в посмішці. Жінка дуже обережно підійшла ближче, ніби боялася його злякати.
– Привіт! Як ти дізнався, де знаходиться наша кімната? - мовила з посмішкою.
– Запитав у людей, мені показали дорогу. - відповів той уникаючи погляду.
«Ну, звісно» - подумала Налурі та обережно відкрила двері.
– Заходь.
Лео зробив кілька кроків до середини і завмер на місці, ніби не мав уявлення де знаходиться та що повинен робити. 
– Я хотів… - мовив зрештою твердо. - Забрати свої речі. 
Чоловік зняв з плеча якусь торбину, що нагадувала скоріше мішок з довгим ременем.
В Налурі стисло у грудях. Ну, а чого вона, власне, очікувала? Звісно, він прийшов по речі. Прийшов, щоб знову піти. 
– Це обов’язково робити? Перебиратися в інше місце? - мовила з крихтою надії. - Ти можеш жити тут.
– Ні, не можу. - відповів занадто різко.
І знову в голові зависла ця фраза - «мені не можна», але зараз він намагався над нею не думати. 
– Це наш з тобою дім, Лео. Ми оселилися в замку, ще до народження сина. У нього тут своя кімната…
Вона знала, що слова її пусті. Знала, що він не змінить рішення, але все одно пробивалась, ніби крізь глуху стіну, роблячи безглузді спроби зламати бетон.
Він слухав та мовчав. Вигляд мав байдужий і дивився в нікуди, мовби просто терпляче чекав, доки йому віддадуть те, по що прийшов. 
– Гаразд. - не витримала тиші Налурі. - Ось тут твій одяг.
Вона відкрила шафу і непомітно змахнула долонею кілька сльозинок, що зібралися в очах. Він звісно ж не пам’ятав, що де знаходиться, тож жінці довелося все показати і це було нестерпно боляче - відпускати його.
– Ще трохи речей є у ванній. - пройшла до іншого приміщення та відкрила шафки там, а тоді повернулася назад. - В ось цій от тумбочці твоє особисте - якісь книги і…
Далі вона не змогла. Відійшла в сторону та притисла руки до грудей, щоб придушити ридання, що от-от мали вирватися назовні. Непомітно, щоб Лео не побачив. Але схоже, він не спостерігав. 
Чоловік закинув в свою безрозмірну торбину кілька речей із шафи, порився на полицях у ванній кімнаті. А тоді так само мовчки присів навпочіпки біля тумбочки, уважно розглядаючи та перебираючи її вміст.
– Я кохаю тебе, Лео! - озвалася раптом Налурі, вигукуючи фразу, бо сльози вже полилися з очей градом. - Не йди, будь ласка! Не залишай мене саму! 
– Мені не можна. - мовив він не відриваючись від заняття.
– Що? Чому? Як це взагалі розуміти? - сипала питаннями жінка, а груди наповнював відчай.
Він важко зітхнув, але не відповів. Натомість запхав кілька книг до торбини. В голові важко запульсувала кров, ніби хтось натиснув на скроні.
– Ти теж мене кохаєш, я знаю! - продовжувала кричати крізь сльози Налурі. - Ти кохаєш мене так, як ніколи нікого не кохав у житті! Ти сам мені про це говорив… щодня… протягом десяти років… більше трьох з половиною тисяч разів, Лео! Ти говорив, що кохаєш мене… 
Нарешті він підвівся та подивився їй в очі. Камінь, який тримали в руці в його голові,  раптом засяяв маленьким вогником, але не таким, що обпікає, а скоріше зігріваючим теплом. Він не вловив звʼязку між вогнем та жінкою навпроти і не надав цьому відчуттю особливого значення.
Тепер Налурі могла бачити його блакитні очі. Такі рідні, але такі далекі. Холодний погляд наповнював її тіло таким же холодом. Жінка важко зітхнула.
– Навіть того дня, перед твоїм викраденням, перед втратою памʼяті - останнє, що ти сказав мені, було: «Кохаю тебе…»!
– Я не пам’ятаю, пробач… - мовив натомість Лео впевнено, але вже мʼякше.
– Цього теж не памʼятаєш? - Налурі виставила вперед руку, показуючи свою обручку з переплетінням дорогоцінних металів та каменем у формі двох сердець.
«Ну звісно, що ні… дурне питання!» - промайнула в голові думка, але вона не збиралася так легко здаватися.
– Майстерна робота, проте… - він негативно похитав головою.
– Це твоя робота… твоя! Коли ти мені її подарував, ми вперше поцілувалися! Це був наш перший поцілунок, Лео! - жінка вдалася до спогадів. - А тоді ви відправилися у бій з дарконами на цілий тиждень! Тобто не сам бій, звісно… до острова Терри була складна дорога і вся операція зайняла стільки часу, але… але це не важливо…
Вона на мить замовкла та важко зітхнула. Чоловік мовчав.
– Ти повернувся і я вперше зізналася тобі в коханні! Ти сам сказав, що робив цей перстень у ті ночі, коли думав про мене… не пригадуєш? Нічого?
Лео не відповів. Йому було надзвичайно важко ловити пронизливий погляд її очей. Камінь в руці того, іншого, в його голові - запалав сильніше, проте разом з цим відчуттям прийшло бажання втекти. Тож він просто відвернувся, знову схилився над тумбою та закинув до торбини решту речей.
Налурі скористалася моментом та відкрила шухляду столу, звідки дістала красиво оздоблену деревʼяну шкатулку. У ній не було дорогоцінностей, там лежав старий сірий плеєр - річ, що вартувала значно більше - спогадів. Тож, коли Лео знову підвівся вона показала його чоловіку.  
– Знаєш, що це? - запитала все ще важко дихаючи від сліз, що заливали обличчя.
– Уявлення немаю. - він намагався не дивитися їй в очі, відводив погляд і лиш крадькома поглядав на дивну річ в руці жінки.
– Він не працює вже багато років! Бо тих павербанків, що ти купив на Землі за коштовне каміння, вистачило не надовго. А більше я тебе не відпустила. Не хотіла, що б ти ризикував…
Лео не зрозумів жодного слова, про що вона говорила, тож просто спантеличено мовчав.
– Це був твій подарунок на моє повноліття, щоб я могла слухати музику за якою так сумувала. І там, на березі озера, я вперше відчула, що ти мені не байдужий. Я так злякалася своїх власних почуттів, так боялася бути з тобою… але це було… було схоже на іскру вогню… вона загорілася в моєму серці і… більше ніколи не гасла… 
Налурі нарешті замовкла. Голос зірвався і вона схопилася за груди важко дихаючи. Спогади. Такі щасливі, радісні й теплі. От тільки зараз, в цю мить, вони розрізали душу гострим лезом на маленькі шматки! 
– Я всього цього не пам’ятаю, пробач. - мовив спокійним, буденним тоном Лео та вже збирався йти. 
Він обернувся і попрямував до дверей. Йому захотілося якомога швидше покинути це місце.
Налурі кинулася вперед, міцно обійняла його тіло ззаду та притулилася мокрою від сліз щокою до спини. Тіло було напруженим, майже камʼяним, але таким рідним, що неможливо було відірватися.
– Ти кохаєш мене, я знаю! Моїх спогадів вистачить на нас обох… тільки залишся, будь ласка! Ми все пригадаємо разом… обіцяю.
Лео не ворухнувся. Він завмер, мов статуя і майже не дихав. В голові штрикнуло сильним болем, ніби у мозок хтось раптом всадив з десяток голок. Тож він її відштовхнув. Насправді, просто розщепив обійми своїми руками, не боляче, не різко. Але Налурі цей жест здався сильнішим за удар під ребра.
– Мушу йти. - озвався чоловік. 
Біль в голові стих. А той, хто тримав камінь в своїй руці полегшено зітхнув. Хоча, ця дивна річ й далі продовжувала світитися теплим вогнем. Лео вперше зловив себе на думці, що в середині нього живе мовби дві особи - але чомусь цей факт не викликав здивування. Скоріше, просте усвідомлення - коли знаєш, що ти божевільний, але продовжуєш з цим жити.
Він хотів закрити за собою двері різко та з гуркотом, бо до всього, що тут сталося додалося ще й неймовірне відчуття роздратування. Але зробив це тихо й спокійно. Швидко опановуючи приступ злості він подався геть. Злився чоловік виключно на себе.