Розділ 8-й. Вибір піти назавжди.

Перше, що було зроблено по прибуттю - врятованих полонених відвели до житла Цілителів. І доки вони ретельно проводили огляд, Доріус віддав пляшечку невідомої рідини Емзару попутно розповідаючи все, що вдалося дізнатися на Тенетісі та Серайї.
Полудневе сонце заглядало у вікна. Налурі вирішила, хай би там що, дочекатися відповідей чи будь якої іншої інформації. Вона не зробила й кроку, так і залишилася стояти в коридорі біля дверей палат, де розмістили Лео, Елама та Касію. Танаім, Доріус та Кір склали їй компанію. Раміїл ходив з палати в палату не знаходячи собі місця, доки його попросили не заважати. Він хвилювався за брата, дівчину, яку кохав і ще за найкращого друга.
Десь через годину до присутніх, що стовбичили в коридорі нарешті вийшли Цілителі Бетенос та Ілая.
– Фізично з ними все гаразд. - почав Бетенос. - Ніяких видимих зовнішніх травм немає. Та й внутрішніх теж…
– І що могло стати причиною втрати пам’яті у Лео - не зрозуміло. - підхопила Ілая.
– Проте, вони дуже розбиті морально. Налякані й тривожні. - зітхнув Цілитель. - Особливо Елам з Касією. Вони практично не розмовляють. Тож, гадаю буде краще залишити їх всіх тут до завтра. Поспостерігати не завадить. 
– Лео трохи в кращому моральному стані. Але й з нього я не змогла витягти нічого конкретного про те, що там відбувалося. - підсумувала Ілая.
Вони повернулися до своїх справ, а Налурі продовжила чекати, не наважуючись зайти до коханого. Вона й гадки не мала про що з ним розмовляти і як взагалі підступитися. 
Ще через годину зʼявився Емзар зі своїм точним заключенням щодо невідомої рідини.
– Це зовсім не отрута. - всміхнувся чоловік. - Це звичайна плазма крові. 
Але такий висновок здивував присутніх не менше. Вони навіть не одразу зрозуміли, про що той говорить.
– Тобто? Людської крові? - не повірив Доріус.
В Налурі так скрутило в шлунку, що вона мало не виблювала на підлогу, пригадуючи десятки величезних казанів доверху наповнених тією жовтуватою рідиною. 
– Ні, тваринної. - мовив Емзар. - Але сумніву немає - це добре очищена плазма. Очищена навіть краще, ніж людська, яка використовується в медицині на Землі.
– Гадаєте вони дістають її від тварин на Серайї? - озвався з явною відразою Кір. 
– Цілком можливо. Та й в будь якому іншому світі теж могли б. - сумно зітхнув Доріус. - Але схоже, що працюють вони тихо й непомітно. Інакше ми б уже давно дізналися.
Інші подумали про те ж саме: така кількість плазми крові свідчила лише про величезну кількість вбитих тварин. А це рано чи пізно випливло б на поверхню, бо самі налурійці не використовували жодних представників фауни в жодних своїх цілях.
– І що вони з нею роблять? - ніяк не міг зрозуміти Танаім. - Тобто, це ж не отрута… який сенс нашпиговувати нею зброю?
– Лео говорив, що їх накачували чорною гидотою… - мовила Налурі.
– Що ж… - Емзар зробив паузу. - Якщо скласти до купи всі ті факти, свідками яких ви стали, то гадаю, що отрутою являється якраз таки речовина моріон. І вони змішують її з плазмою.
– То ось, чому вони доставляють дротики на Серайю, а не моріон на Тенетіс. - озвався Кір. - Бо камені морморіону розпадаються на пил, якщо винести їх з печер на поверхню.
– Гадаю, що так. Це може бути реакція речовини на світло. - задумався на секунду Емзар.
Налурі пригадала, як даркони добували каміння майже в темряві.
– І, можливо, зʼєднавши моріон з плазмою крові, він стає стійким до зовнішнього впливу та краще проникає в організм. - підсумував він.
– Але це не дає нам ніякого результату, вірно? - мовив Доріус. - Без зразка моріону ми не визначимо властивостей цієї нової отрути і як вона вливає на нас, так?
Емзар ще раз важко зітхнув, киваючи у відповідь тим самим підтверджуючи слова чоловіка.
– Маркус говорив, що про морморіон нічого не відомо, бо його ніхто ніколи не досліджував. - озвався Танаім. - Що ж, тепер зрозуміло чому…
– Гаразд, якщо каменів молхуду нам не дістати, тоді необхідно за будь-яку ціну дістати ті дротики і провести аналіз моріону, морморіону чи щоб воно там таке не було! - вигукнув Доріус.
– Хочеш організувати ще один похід в підземелля? - всміхнувся Танаім.
– У нас немає вибору. Не можна чекати, доки вони викрадуть ще когось, або застосують зброю на полі бою. - підхопив Кір.
– Гаразд, я за будь-яке заворушення. Йдемо на пролом! - розвів руками Танаім. - Тільки збирайте цього разу більше людей, будь ласка. 
– Доречі, вам не здається це дивним? - втрутилася в розмову Налурі роздумуючи над словами Кіра. - Викрадення… навіщо така складна гра? А тоді нас ще й так легко відпустили… вони дійсно могли б застосувати нову отруту безпосередньо на полі бою, хіба ні?
– А що, як даркони самі не знають, як вона діє? - озвався раптом Емзар. - Що, як це був свого роду експеримент, щоб визначити ефект?
– Забравши памʼять лише в одного Воїна? - здивувалася Налурі. - Якось занадто нелогічно…
– Але в нас немає моріону, щоб сказати напевно про його вплив. Раптом він буде масштабнішим, ніж нам здається… - зітхнув Емзар. - І, скажімо, втрата памʼяті - це лише початок… 
Жінка не помітила, як раптово затремтіло її тіло від останніх його слів. А що, як… процес незворотний?
– Може, це вам допоможе! - вигукнув за спиною Лео.
Всі різко повернули голови в його сторону, а Налурі мало не підскочила від рідного голосу, що був водночас і схожим, і не схожим на той, який вона знала. Чоловік стояв у дверях палати та, напевно, частково чув розмову. В протягнутій руці він тримав два металеві дротики. Що в середині них - сумніву не було.
– Лео, як ти зумів їх дістати? - до нього підійшов здивований Кір та обережно передав дротики Емзару. 
– Прихопив на згадку про пекельні пригоди, доки ті виродки тягли мене до виходу. - всміхнувся Лео. - До вас… 
Ніхто йому не відповів. Всі були надто вражені таким везінням. Тож Лео, помітивши здивовані очі навпроти, лише стенув плечима.
– Зрештою, було б добре дізнатися, що ж саме пошкодило мені мозок. - він постукав пальцем собі по скроні та повернувся до палати. 
У наступну хвилину сталося дві речі.
Емзар зрадів, як дитина, що знайшла скарб та дуже швидко зник, кинувши на прощання, що займеться дослідженнями прямо в цю ж секунду.
По коридору біг Яір і врізався прямо в Налурі з криками: Мамо, де тато?! 
Ззаду поспішала схвильована Мерелін.
– Пробач, я не змогла його втримати. - зітхнула вона. - Почув на кухні, як хтось говорив, що ви вже повернулися.
Налурі стисло в грудях від поганого передчуття. Вона обійняла сина та змусила важкий клубок, що застряг в горлі, спуститися нижче. Зараз точно не час лити сльози. 
Танаім стис плече сестри, підтримуючи її в цю хвилину.
– Нехай іде… гірше вже точно не буде.
Але він помилився. Доки інші залишалися в коридорі, Налурі відкрила двері палати, де на кушетці лежав Лео. Скляним поглядом він просто розглядав стелю, а тоді якось різко сів, як тільки почув кроки. Дитина підбігла до батька та обійняла за пояс наскільки вистачало зросту дотягнутися до високого ліжка. 
Чоловік не відреагував, не відповів на обійми і, здалося - просто закамʼянів. Налурі побоялася, що він відштовхне сина. Тож, обережно підійшла та сіла на кушетку навпроти нього.
– Забери його... - прошепотів Лео самими губами та кинув на жінку холодний погляд очей. 
Вона зреагувала миттєво. Присіла навпочіпки біля дитини та розімкнула обійми його малих рученят.
– Яіре, татко занедужав… - мовила тихо. - Давай залишимо його в спокої, щоб трішки відпочив, гаразд? 
Син кивнув і сумно опустив голову.
– Ходімо.
Виходячи, вони вдвох ще раз обернулися, щоб поглянути на Лео, але той навіть не дивився в їх сторону.
– Ну, як? - поцікавився Раміїл, коли за Налурі закрилися двері палати.
– Ніяк… - зітхнула та.
Ніхто з присутніх не знав, що сказати, чим зарадити та взагалі, як допомогти. Тому потроху вони стали розходитися.
Танаім, відколи повернувся, ще не бачив Айріс і сестра розуміюче кивнула на прощання. Вона й сама планувала провідати подругу, якій зараз потрібна була підтримка не менше ніж їй самій.
– Гаразд, відведу його до Кімрана. - мовила Мерелін протягнувши руку дитині. - Тримайся…
Жінка кинула співчутливий погляд та забрала Яіра з собою.
– Дякую тобі… дуже... - кивнула Налурі і коли вони віддалялися зауважила, що син непомітно витирає долонею очі.
«А він сильніший, ніж мені здавалося» - промайнула в голові думка.
Вона залишилася одна в пустому коридорі. Плакати зовсім не хотілося. Сповзла по стіні та опустилася на підлогу, ховаючи голову в коліна. Хотілося закричати від злості та ще добряче вдарити об щось кулаками. Але навколо були тільки стіни, тож побоялася зламати руки. 
Скільки минуло часу відколи Налурі отак просиділа під дверима - вона й сама не знала. А тоді просто підвелася і зайшла (ні, скоріше влетіла) в його палату. 
Лео не спав. Йому не хотілося абсолютно нічого. Ніби з нього висмоктали життя, емоції та всі думки заразом. Залишивши натомість порожнечу, байдужість та ще якесь незрозуміле відчуття роздратування.
– Тобі не можна тут бути. - озвався чоловік не дивлячись їй в очі.
– Це ще чому? - не зрозуміла Налурі.
Вона вже збиралася з духом якось почати розмову, але не очікувала, що її випередять. 
– Бо я не хочу з тобою розмовляти…
– Я можу хоча б… побути поруч, Лео? - майже благаючи мовила жінка. 
– Ні, залиш мене в спокої. - твердо, але не злісно мовив він.
І коли за нею закрилися двері палати Лео на мить задумався: чому?
Чому він сказав: «тобі не можна тут бути», а не до прикладу, «я не хочу, щоб ти тут була»?
Відповіді не знайшлося. Вона містилася в руці того, хто тримав камінь в його голові. Проте, Лео ніяк не міг до нього добратися. І знав, скоріше як факт - йому не можна бути поруч з цією жінкою. Чи потрібна була йому відповідь: «чому?» - він до кінця ще не впевнився.