Розділ 7-й. Памʼять про тебе.

Сховок - місце, куди можна було потрапити коли завгодно та звідки завгодно - своєрідне укриття від будь якої небезпеки. Налурі памʼятала його добре. А згодом дізналася, що у світі, який носив назву Енвер - багато таких місць: сховків, зелених оазисів та джерел.
Вона не побачила, хто з групи запалив сферу світла в печері, але одразу впізнала навіть найменші розколи у високому склепінні. Вгорі сяяли зорі - отже на Енвері була ніч. 
Трійці врятованих полонених допомогли вмоститися на камʼяній підлозі біля однієї зі стін. Доріус приніс спальні мішки, що так і лежали в отворі, закритому каменем, вже хто зна скільки часу. Раміїл турботливо роздав воду та запропонував їм трохи їжі. І якщо Елам з Касією хоча б пили, то Лео відмовився взагалі від усього. Він загорнувся в тканину та поклав голову на коліна поринувши в думки.
Налурі вже не могла стримуватися, понад усе на світі вона бажала знову пригорнути його до себе. Тож не вагаючись більше й секунди, підійшла та сіла навпочіпки біля чоловіка.
– Лео… коханий… як ти почуваєшся? - мовила лагідно та вчепилася обома руками в його долоню. 
Спочатку він все ж підвів на неї погляд своїх затуманених очей, а тоді якось різко забрав свою руку.
– Ти хто? - здивовано запитав чоловік.
Налурі знала, що Лео мав гарне почуття гумору і завжди змушував її заливатися сміхом, навіть тоді, коли й на посмішку не вистачало сил. Але чомусь саме зараз гостро усвідомила - він не жартує.
– Це ж я… Налурі… - мовила вона якомога ніжніше, але знову торкатися не наважилася. - Ти мене не впізнаєш?
Чоловік негативно похитав головою і вона підвелася на ноги. Що думати, що сказати - не мала ані найменшого уявлення. Всі думки раптом зникли з голови - випарувалися ніби калюжа на сонці. Так і залишилася стояти не рухаючись, доки через кілька секунд до них не підійшов Танаім. 
Схоже, що він краєм вуха частково почув розмову. 
– Друже, з тобою все гаразд? - мовив хлопець. - Ти що, не впізнаєш свою дружину?
– Свою… кого? - звузив очі Лео і уважно подивився в обличчя навпроти. - Доречі, що це в тебе з очима, Танаіме? 
– Тобто? - щиро здивувався той з неприхованою посмішкою. - Ти питаєш, що в мене з очима? Серйозно?
Лео не відповів, бо не міг зрозуміти чим його питання здивувало співбесідника. Тоді як Танаім не розумів: насміхаються над ним чи ні.
– Доріусе! Здається, у нас проблема! - покликав хлопець. 
Проте, чоловік стояв занадто близько і схоже, обмірковував щось в голові.
– Так, я вже зрозумів… - він опустився навколішки біля Лео і приклав долоню до його чола, оглянув голову.
Той ніяк не відреагував, лиш скорчив незадоволену гримасу, мовляв навіщо його торкатися, мов хворого?
– Лео, а підкажи, будь ласка, що взагалі ти пам’ятаєш з останніх подій? - почав обережно Доріус.
Решта групи, здається, вже перестали займатися своїми справами і оточили їх спостерігаючи спантеличено та зацікавлено водночас. Всі, окрім Елама з Касією. Ті двоє, загорнувшись в теплі спальні мішки, готувалися провалитися в сон. 
Лео відповів не одразу, кілька хвилин він зосереджено над чимось роздумував і доки всі терпляче чекали, нарешті заговорив.
– Памʼятаю, як ти давав нам завдання… 
– Яке ще завдання? - не зрозумів Доріус.
– Привести з Землі доньку Радеміра та Анни, а тоді… - він важко зітхнув. - А тоді я вже лежу в підземеллі і даркони накачують мене якоюсь чорною гидотою. 
Всі одночасно та збентежено переглянулися між собою. А в Налурі важко стисло у грудях. Так, наче з легень викачали все повітря. В животі скрутило чи то від нудоти чи то від того ж самого болю, що й в серці.
Вони мовчали, тож Лео говорив собі далі.
– Потім зʼявилися ви… тож я подумав, що мабуть та операція пішла не за планом і нас викрали даркони. Але не міг зрозуміти відколи це їх цікавить викрадення… - він замовк на пів слові та уважно подивився в очі наставнику. - То те завдання, зрештою, ми виконали чи як?
– Так, Лео, все гаразд… - Доріус важко зітхнув. - Ви виконали завдання і привели з Землі доньку Радеміра та Анни. Ось вона - Налурі.
Чоловік показав рукою на жінку, в очах якої вже зібралися сльози.
– Он як! Це добре… - тільки й зміг вимовити він знову відводячи погляд, ніби взагалі не хотів дивитися в її бік.
– От тільки це було… років так з десять тому!
– Справді? - здивовано примружив очі Лео. - Що ж… це…
Він не знав, що відповісти. Натомість знову відвів погляд і сховав голову в коліна, намагаючись зосередитися на чомусь іншому в своїй голові. На чомусь важливішому, от тільки не зміг його там знайти. 
– Ти хоча б щось іще пам’ятаєш за ці десять років? - озвався не менш шокований за інших Танаім. - Хоч щось…?
Лео не знав чи може говорити присутнім те, що відчуває, але схоже перед ним стояли друзі, а не вороги. Тож він на кілька секунд задумався над тим, що означає це слово - друг, а тоді зрештою мовив.
– Памʼятаю, як хтось тримає камінь у руці… - чоловік заплющив очі хапаючись за картинку перед очима, що весь час вислизала, мов пісок крізь пальці. - Тримає дуже міцно, боячись відпустити… в моїй голові.
– Камінь? Який ще камінь? - подав голос збентежений Раміїл, що до певного моменту не міг вимовити й слова, так вразив його стан брата. 
Тепер хлопець, скоріше за все, картатиме себе ще й за цю ситуацію.
– Може той, яким йому відбили мізки? - озвався раптом Кір. 
– Череп ніби цілий… - Доріус ще раз оглянув голову Лео і цього разу той таки відштовхнув його руку.
– Мене не били. - мовив він різко. - Тільки отрута була…
«Що це за отрута така, що забирає памʼять?» - подумала Налурі і сльози потекли з очей. Вона швидко витерла їх руками і наказала собі вгамуватися. 
Доріус підвівся та вирішив дещо перевірити. Всі інші так і залишилися стояти над Лео і це було йому не довподоби. Під пильними поглядами він намагався зосередитися на думках та знайти в них щось важливе, потрібне, щось нормальне, але там було пусто. Ніби й думати він зовсім не мав про що. 
Через хвилину чоловік повернувся.
– Елам з Касією все памʼятають. - розвів руками Доріус. - Вони не дуже говіркі, але… спогади схоже на місці.
Налурі важко зітхнула та опустилася на камʼяну підлогу біля протилежної стіни. Вона загорнулася в теплу тканину спального мішка, щоб припинилося тремтіння, але згодом усвідомила, що тіло тремтить не від холоду.
– Може, Цілителі йому допоможуть… - озвався якось невпевнено Самандар, ніби не знав якими словами закінчити цю фразу.
А тоді всі по трохи повернулися до своїх справ, нарешті залишаючи Лео в спокої. Хтось мостився до сну, хтось пив воду або їв. Кір моніторив карти на планшеті. Ті двоє Воїнів, імен яких Налурі ніяк не могла пригадати, схоже спілкувалися з рідними по матриці, розповідаючи останні події. Раміїл намагався ще раз поговорити з Касією та Еламом, але вони мовчали, мов онімілі, а тоді взагалі заснули. Зовсім скоро заснув і Лео.
Проспали вони довго, не менше восьми годин.
І за весь цей час Налурі не могла зімкнути очей. Вона змусила себе запхати до рота жменю сухофруктів, бо вже не знала від чого нудота була сильнішою - від голоду чи стресу - стало набагато краще. 
Лео прокинувся першим і жадібно почав пити воду. Їй раптом захотілося його присутності - просто бути ближче, слухати його голос, просто торкатися. Тож, набравшись сміливості, Налурі підійшла та сіла поруч настільки близько, наскільки могла. Чоловік на це ніяк не відреагував. Він був мовби байдужим до всього, що відбувалося навколо.
– Знаєш, я страшенно хвилювалася… - почала говорити сама до себе, не очікуючи відповіді. - Те передчуття, що щось станеться, таки не підвело… і я дуже шкодую, що не була поруч…
Він мовчав, зважуючи чи потрібно взагалі відповідати. В голові не знайшлося жодного підходящого слова.
– Налурі? Імʼя, як назва нашого народу? - мовив зрештою перше, що спало на думку.
Що ж, такого питання жінка точно не очікувала. 
– Ти памʼятаєш, що Доріус давав вам завдання, але не знаєш, як звали доньку Радеміра та Анни?
– Ні, її імені я не запамʼятав. - відповів недбало, ніби така інформація була зовсім неважливою.
– А те, що вона мала отримати Вищу Силу згідно Пророцтва? Теж не памʼятаєш?
– То ось чому ми це зробили. Може, Доріус не вдавався в деталі… - він на мить задумався. - І що ж, Силу ти зрештою отримала? 
– Ні, вона дісталась Танаіму. - лагідно всміхнулася Налурі. - Саме тому в нього такі очі. 
Лео здивовано подивився на неї, недовірливо примружуючи очі. А тоді занадто різко відвів погляд, ніби не хотів більше в них дивитися. 
– Саме так, він теж їх син. - пояснила жінка. - І мій рідний брат…
– Он як! Це я дійсно багато подій пропустив! - вигукнув Лео, але без емоційного забарвлення, скоріше - як факт.
– Не те слово! Дуже багато… - засміялася раптом Налурі, а тоді сумно опустила голову. - І ще в тебе є син… в нас з тобою…
Вона непомітно поклала руку собі на живіт та вже збиралася зізнатися про ще одну таємницю, але раптом передумала. Щось в середині неї не дало змоги вимовити більше й слова. І від цього на серці стало невимовно гірко, ніби отруту залили тепер вже в її власне тіло.
Лео теж мовчав. Новина, що в нього є син трохи сколихнула думки, але не викликала ніяких емоцій - і це не здалося йому дивним. Хоча, насправді, він не знав чи повинні бути взагалі якісь почуття всередині. Тож, не знайшовши слів, щоб сформувати підходящу відповідь, чоловік повернувся до роздумів. Порився в голові, але окрім порожнечі та байдужості, нічого більше не відчував.
Налурі посиділа мовчки ще хвилину, а тоді повернулася на своє місце і зарившись в спальний мішок нарешті заснула.
Проте, сон був коротким та тривожним. Вона здригнулася від жахіття, що раптом побачила: жінка бігла через ліс, вигукувала імʼя коханого та невпинно шукала серед суцільних заростей. Гілки дерев боляче били по обличчю, колючі кущі дряпали ноги. А потім вона побачила його тіло, роздерте на шматки і відкрила очі. Сон здався таким реальним, що їй знадобилося кілька довгих хвилин аби усвідомити де вона знаходиться та що, зрештою, відбувається. Важко дихаючи Налурі зібрала до купи всі думки та остаточно прокинулася.
Через кілька годин прокинулися й Елам з Касією. Група вирішила, що пора повертатися додому. 
Кір переглянув карти і було обрано найкоротший шлях. На власний ризик вони знову стрибнули на Серайю та пройшли кілька кілометрів над глибокою ущелиною. Налурі раділа тому, що цього разу хоча б не довелося пливти через Телоніус.
Потім спустилися вузькою крутою стежиною до зовсім крихітного озерця і наступний портал привів їх вже на Саулейру - на півострів Раух, що являвся частиною материку Кейвер - прямісінько до самого узбережжя моря.
Друзі вирішили більше нікуди не рухатися. Хвилин через сорок мав відкритися шлях до їх Долини. Скориставшись моментом очікування Налурі зняла з себе взуття та занурила босі ноги у теплі хвилі, що раз за разом накочували на берег сірою пінистою водою. 
Вона пригадала, як на четверту річницю їх спільного з Лео життя вони вирушили до моря на цілий тиждень. Подорожували по Саулейрі вони й раніше. Час від часу, коли була можливість, відвідували різні красиві місця та батьків Лео на Іносі. Але саме та подорож виявилася особливою.
Повернувшись після чергового важкого бою з дарконами, в якому загинуло двоє Воїнів та ще трьох було важко поранено (найбільша втрата відколи Танаім отримав Вищу Силу), Налурі раптом відчула незвичні симптоми і дізналася, що вагітна. Жінка вже збиралася повідомити коханого, як раптом він її випередив і запропонував вирушити до моря.
Вечорами вони розводили невеличке вогнище на пляжі, довго дивилися на яскраві зорі і смажили якісь дивні на смак горіхи - такі жирні, що нагадували скоріше вершкове масло. В один з цих вечорів вона нарешті сказала чоловіку про дитину. 
Лео не тямив себе від щастя. Він невміло приховав сльози, якими наповнилися очі та міцно стис її в обіймах. А вже на ранок приніс з тропічного лісу цілу торбинку ягід, що смакували ніби мʼятні цукерки. Ті ягоди добре вгамовували нудоту і Налурі пообіцяла, що назбирає та візьме з собою додому не менше мішка. 
Спогади викликали усмішку. Раптом до неї підійшов Танаім і жінка здригнулася від неочікуваності. Зараз вона понад усе хотіла, щоб підійшов хтось інший. Але той, на кого чекала, сидів далеко позаду на піску і таким же скляним, холодним поглядом дивився кудись далеко в обрій. 
– Як почуваєшся? - поцікавився брат. 
Він знав, що питання цілком недоречне, бо як іще вона могла почуватися, окрім як - жахливо! Але все одно вирішив, що підтримка не буде зайвою.
– Він не памʼятає жодного дня, проведеного зі мною… - зітхнула у відповідь. - Тобто, все, що було до нашого знайомства збереглося! А далі… нічого. Це так несправедливо…
– Може, Цілителі зможуть це виправити? - якось невпевнено мовив той, сам сумніваючись в своїх словах.
– Хіба амнезію можна вилікувати якимись препаратами? 
– У нас є зразок отрути, тож якщо вони визначать, що воно таке… - вже з більшою надією сказав Танаім. - Будемо знати з чим маємо справу. 
Налурі не відповіла, вона сумнівалася тепер взагалі в усьому. Думки блукали то в минулому, приносячи з собою спогади їх з Лео найцінніших моментів, то переносили далеко в майбутнє - в якому він більше ніколи її не згадає. Це майбутнє видавалося суцільним кошмаром. І жінка знову зробила неабияке зусилля над собою, щоб не впасти додолу та не розридатися, мов божевільна.
Час сплив швидко. Зелений портал відкрився там, де і повинен був, в розколі невеликої скелі, що нависала прямісінько над морем і сягала своїм камʼяним виступом берега.
Через кілька хвилин всі вони вже опинилися дома на узліссі - у своїй рідній та спокійній Долині.