Розділ 6-й. Ціною власного життя.

Все як і розповідав Самандар: по двоє-троє вони виходили з порталу і розходилися лісом в різні сторони. Кожен в руках ніс невеликий мішок. Самандар вже знав, за ким з них треба рухатися, щоб простежити. Бо ще в трьох локаціях також сиділи Воїни і важливо було залишитися непоміченим. Він махнув рукою, щоб решта групи йшли за ним, але Налурі побачила дещо підозріле. Один даркон був сам, він вийшов з порталу останнім і не мав мішка.
Жінка вирішила, що діяти буде теж самостійно та рішуче. Бо на кону стояло те, заради чого без сумніву віддала б і власне життя. Тож, не привертаючи особливої уваги, вона залишила під деревом свій спис та не сказавши нікому ні слова рушила за самотнім драконом. Останнє, що почула, як за спиною зітхнув Танаім.
– Ти куди? - процідив він якомога тихіше крізь зуби. 
Вона не знала чи послідував за нею брат чи ні - та й думати про це не мала часу. В голові відлунювало серцебиття і билося воно у ритмі одного єдиного слова - імені того, кого вона збиралася повернути собі за будь-яку ціну. І ціна ця могла бути занадто високою.
Бо тепер Налурі ризикувала ще більше, ніж на Тенетісі - вона йшла у відкриту та без зброї, що, як їй здалося, зараз лише заважатиме. Робила повільні обережні кроки і не знала, що її чекає далі. Раптом вона знову пригадала про маленьке життя всередині себе - на мить стало невимовно прикро та боляче в грудях. Жінка приклала долоню до свого живота.
«Пробач мене, прошу… але я повинна знайти твого татка. Тримайся, гаразд?» - мовила подумки і рушила далі.
Даркон не зупинявся та не оглядався. Він зовсім скоро зійшов зі стежки і почав рухатися швидше у бік якихось суцільних заростей темно-коричневого чагарнику.
Налурі здалося, що він от-от зникне. Тож не довго думаючи, вона кинулася вперед і мало не застрибнула істоті на спину - в наступну секунду вони обоє провалилися вниз. Так раптово, так різко, ніби падаєш у відкриту шахту ліфта. Земля під ногами наче й справді зникла. Вони летіли, котилися, хапалися то за  одяг, то за кінцівки один одного. Руки, ноги - все сплелося між собою. Істота, застукана зненацька, теж пручалася і боляче впивалася пазурами в її шкіру. 
Але так тривало не довго. Жолоб, по якому вони рухалися виявився досить гладеньким, як труба на водних гірках - і не зовсім довгим. Зрештою, приземлившись на запилюжену камʼяну підлогу напівтемної печери, Налурі трохи вдарилася плечем, але вцілому не постраждала - навіть спину не подряпала.
Даркон, що навалився зверху, в ту ж секунду вихопив з-за пояса гострий кинджал і замахнувся прямо їй в голову. Жінка скористалася внутрішньою силою. Істоту відкинуло в протилежну стіну, але навіть не оглушило. Він знову скочив на ноги та посунув вперед - на неї з ножем - цього разу Налурі не змогла б ухилитися, бо прохід до печери був зовсім вузьким. 
Вона вже подумки попрощалася з власним життям, ще раз попросила пробачення у немовляти - як неочікувано зверху по жолобу донісся шум, а тоді зʼявився Танаім. Він відштовхнув сестру в сторону і через секунду даркон вже перетворився на купку попелу від потоку яскравого світла з його долонь.
Але подякувати Налурі не встигла. Хлопець страшенно лютував і вибухнув так швидко, що годі було мовити й слово. Він боляче схопив її за плечі та навіть добряче струснув кілька разів.
– Про що ти тільки думала?! Зовсім з глузду зʼїхала?! - кричав прямо в обличчя. - Він же міг перерізати тобі горлянку ще в польоті! 
Але вона його не слухала. Жінка дивилася круглими шокованими очима кудись в бік, прямо на камʼяну підлогу невеличкої печери.
– Танаіме… вони тут… - мовила нарешті зовсім тихо, важко зітхаючи. 
Хлопець обернувся, щоб прослідкувати за її поглядом і теж на секунду завмер. Біля стіни лежала розтрощена матриця. Тобто те, що від неї залишилося. Важко визначити, кому вона могла належати, але сумніву не було - крихітні уламки - не що інше, як пристрій для звʼязку.
Налурі мало не заплакала, сама не розуміючи чому. Адже він десь зовсім близько, зовсім поруч. Чому ж тоді до горла підібрався клубок зі сліз? Може, вона боялася знайти його в такому ж стані, що й цей розбитий прилад? Витерла мокрі очі долонею і швидко опанувала емоції. Тільки не тепер.
Через кілька секунд зверху знову донісся шурхіт. Налурі здригнулася від страху, що це можуть бути даркони, але по жолобу спускалися свої. Звісно, вони пішли слідом за Танаімом, звісно не покинули б і її саму, але дорікати за витівку ніхто не став. Тому жінка полегшено зітхнула. 
Коли останніми спустилися Самандар з Доріусом - місця стало зовсім мало. По черзі вони протислися в округлий невеликий отвір та рушили вперед темним тунелем, що вів їх все глибше і глибше вниз. З кожним кроком стеля ставала вищою, а тунель просторішим. Далі було кілька відгалужень дороги і група вирішила піти тим шляхом в кінці якого проглядалося тмяне світло. По наближенню вони зрозуміли що де-не-де на камʼяних стінах висять смолоскипи з крихітними вогниками всередині. Вони давали зовсім мало світла - достатньо щоб рухатися, але не достатньо щоб розгледіти хоча б щось далі, ніж на кілька метрів вперед. Напівтемрява важко тисла на очі. 
Але гірше за це був лише звук, що з кожним їх кроком ставав сильнішим і боляче відлунював в голові та вухах. Не що інше, як удари молота по камінню - здогадалася Налурі. Зовсім скоро вони підтвердили те, що чули. 
Тунель робив невеликий поворот убік, а за рогом печера розширювалася на багато метрів в ширину і в довжину - величезних розмірів підземелля розкинулося перед очима. Воно було високим та несиметричним, мало гострі камʼяні виступи безладної форми, а що найголовніше - тут працювали даркони.
Не менше сотні істот били кірками по стінах печери, відколювали від них великі та малі камені і складали все це добро у невеликі візки. Високо по периметру висіли смолоскипи, але світла від вогню було так мало, що даркони працювали майже в суцільній темряві. 
За роботою та шумом істоти ще не встигли помітити непроханих гостей, тож Танаім, що рухався першим - зупинився і сховався назад за рогом.
– Будемо йти на пролом? - звернувся він до друзів очікуючи підтвердження своїх намірів.
– Може, цього разу підключимо дипломатію? - озвався зітхаючи Доріус. - Якщо наші тут, важливо витягти їх живими. 
– Ти тільки не гарячкуй, добре? - хитро всміхнувся Кір. 
– Тоді тримайтеся позаду. - мовив він і розвів руки в сторони наповнюючи долоні енергією.
В печері одразу стало набагато світліше.
Даркони помітили не так гостей, як різко відреагували на світло. Всі до одного вони повернули голови (а разом з ними й свої чорнющі очі) в бік новоприбулих та міцніше стисли кірки в кігтистих лапах. Заразом, ніби по інерції, схопилися за свої кинджали. 
– Спокійно, хлопці! - вигукнув якомога голосніше Танаім. - Може, нам з вами варто поговорити, для початку? 
Питання було риторичним, ніхто йому не відповів. Але й даркони нападати не поспішали. Вони ніби завмерли кожен на своєму місці та прикипіли поглядом до рук чоловіка.
– Ви знаєте, чому ми прийшли! - впевнено продовжив Танаім. - Поверніть тих, кого забрали і я обіцяю, що великодушно збережу вам життя! Сьогодні. 
Кілька істот переглянулися між собою. Хтось з дарконів шепнув щось іншому і той відскочив в сторону зникаючи в невеликому стінному отворі у дальньому кінці печери.
Через хвилину з того ж таки отвору зʼявилася ще одна істота. Даркон був вбраний вже краще, ніж решта. Довгий темно-синій плащ, вишитий яскраво-зеленими візерунками та завитками, повністю закривав руки й ноги. На голові він мав трохи липкого волосся - масного, ніби «корова язиком прилизала». Ну, а пика більше нагадувала щурячу морду. 
– Танаіме! Мій всемогутній хлопчику! - вигукнула істота низьким басом. - Чи величають тебе вже Творцем на Саулейрі? Чи будують тобі храми? Чи моляться на твій образ? Розкажи мені, не соромся…
– Це ще що за чорт? - запитала пошепки Налурі в Кіра. 
– Зоран… чорт ще той. - почула вона у відповідь шепіт чоловіка.
Всі вони тупцювали за спиною її брата і нетерпляче виглядали з-за його пліч. 
– Зоране, якби я хотів побазікати, то запросив би тебе в гості. - з насмішкою відповів Танаім. - Просто поверни наших людей і на цьому закінчимо. 
– Тобто, ти вважаєш, що маєш право ставити умови ТУТ? - майже співав даркон не приховуючи роздратування та єхидної посмішки. - Більше сотні нас - проти вісьмох вас… Чи не забагато в тобі відваги, хлопче? А може - дурості? 
– І тим не менше, ми ще живі… а ти й досі стоїш базікаєш. - наполягав він та уважно обвів очима підземелля, ніби вивчав, що ж тут зрештою відбувається. - То чого ти боїшся? Що я зітру тут все в порох? Чи дізнаюся чим ви насправді займаєтеся? 
Істота криво всміхнулася, але помітно напружилася - Танаім зауважив, що на правильному шляху і відповідь лежить десь на поверхні.
– До речі, відколи це дарконів цікавить видобуток корисних копалин? Чи ви вирішили зводити нове житло під землею? 
Краєм ока Налурі помітила, що Кір скористався моментом. І доки вони перемовлялися - дістав з кишені хустинку, нахилився та обережно загорнув в неї кілька зразків каміння молхуду, морморіону - чи що воно там таке було. Жінка відмітила не аби яку кмітливість свого друга.
Здалося, що слова Танаіма таки зачепили Зорана, бо він кивнув двом своїм прихвостням, що стояли позаду і ті одразу ж кудись зникли по той бік отвору в стіні. 
– Тоді нехай… але натягни рукавички на руки, Танаіме! Бо один невірний рух і я таки відріжу голови твоїм друзям! - вишкірився даркон гострими зубами.
– Я вже дав обіцянку твоїм рабам, що збережу їм життя! - хитро посміхнувся хлопець. - Не хвилюйся… я звик дотримуватися обіцянок.
Ще через хвилину з отвору у стіні вивели трьох Воїнів у чорних одностроях - і в Налурі мало не вискочило серце з грудей. 
«Він живий! Він живий!» - пронеслося в голові блискавкою. 
До горла кожного полоненого приставили по кинджалу та міцно тримали за руки. Але схоже, що в цьому не було особливої потреби - вони не пручалися і точно не змогли б утекти, бо й так ледве стояли на ногах і варто було їх відпусти - трійця могла там же й повалитися додолу. 
Видимих зовнішніх пошкоджень, травм, синців не було, але вигляд все одно мали жахливий. Особливо погляд очей - затуманений, далекий та зовсім неживий.
«Що ж вони з ними робили?» - промайнула в голові у Налурі страшна думка.
Лео, Елама та Касію підвели ближче до їх друзів, не відпускаючи леза ножів ні на міліметр від їх ший. Схоже й рухатися їм було досить важко. Тому на зустріч вийшли Доріус з Самандаром, а також Раміїл. Втрьох вони мовчки забрали своїх Воїнів з мертвотно-блідих лап дарконів та успішно сховалися за спиною Танаіма.
Налурі встигла лише легенько торкнутися передпліччя Лео, але той не відреагував. Вона знову зосередилася на дарконах і братові.
Танаім помітно напружився. Хлопець подивився на хитрий оскал Зорана і мало не вибухнув від люті. Долоні яскравіше наповнилися світлом.
Тож жінка не довго думаючи міцно стисла його плече.
– Танаіме, не треба. - мовила Налурі і махнула рукою в бік трьох виснажених Воїнів. - Вони не зможуть зараз відбиватися. Давай краще заберемося звідси якомога швидше. 
Хлопець трохи розслабився і замість того, щоб вивільнити потік світлової енергії вперед на дарконів, зробив з неї щит - закриваючи себе та всіх своїх друзів стіною світла.
Зоран тим часом голосно зайшовся реготом. 
– Поверни за рогом наліво, всемогутній хлопчику! - істота продовжувала пронизливо сміятися їм у слід. - Не доведеться дертися на поверхню жолобом!
– Ходімо, тут є інший шлях. - озвався раптом Кір, коли вони відійшли достатньо далеко, щоб підземелля зникло з поля зору. 
Танаім не забирав щит ні на секунду, він не довіряв дарконам та навіть трохи піддався параної. Йому здавалося, що вони в будь яку секунду кинуться навздогін довгим тунелем. Проте цього не сталося - і хлопця такий поворот подій неабияк здивував. 
«То це все? Так просто?» - точно так само подумала й Налурі, коли вони нарешті опинилися ззовні у легких сутінках під рожевим небом Серайї. 
Шлях, яким вийшли їх група - знову привів до річки, тільки набагато вище за течією. Тут була скеля з якої падала та шуміла вода і величезний розкол збоку. З нього вони по черзі вистрибнули на мокрі камені. А полонених довелося все ще підтримувати за руки, щоб ті бува не попадали у воду.
Перше, що зробила Налурі опинившись на вулиці - кинулася до коханого чоловіка і обійняла його так міцно, як тільки могла. Проте вже через секунду вимушена була відсторонитися. Його тіло було твердим, мов камінь. Він ніяк не відреагував на її дотики, а погляд блукав десь далеко - навіть не зупиняючись на її обличчі.
Тож, жінка зробила кілька кроків назад цілковито розгублена та збита з пантелику. Вона залишила його з Раміїлом, що продовжував підтримувати брата. Сама ж не наважилася торкнутися ще раз - лиш спостерігала скоса за його рухами, очима, виразом обличчя.
В голові пробігли якісь дивні підозрілі думки і слова самі зірвалися з вуст.
– Вам не здається, що вони занадто легко нас відпустили? - запитала вона не в когось конкретно, а скоріше звернулася до всієї групи. - І занадто легко віддали полонених?
– Подумаємо про це потім. - мовив Доріус. - Тут не можна залишатися. Ходімо. 
– Може, це відповідь на твоє питання? - озвався раптом Кір.
Він тримав в руці відкриту хустинку і камені, що лежали на долоні спочатку розсипались в порох, як тільки він її розгорнув, а через кілька секунд взагалі випарувалися сірим димом. Всі гуртом, мов зачаровані, спостерігали за цим процесом.
– Це така реакція моріону на повітря? На світло? - здивовано запитав Самандар. - Побоялися, що Танаім усе їм там випалить?
Проте Налурі сумнівалася, що причина тільки в цьому. Її не давало спокою щось іще, але вона до кінця не розуміла, що саме.
– Немає часу гадати. - наполягав Доріус. - Рушаємо у Сховок. 
– У Сховок? - перепитав Самандар.
– Вони не зможуть і кількох кілометрів пройти. - вказав він рукою на виснажену трійцю. - А якщо нас переслідуватимуть? Їм би трохи відпочити для початку, перш ніж рушати далі.
– Гаразд, тоді ходімо. - погодився чоловік і першим направився у бік лісу. 
По дорозі він звʼязався з рештою своєї групи, що сиділи у засідках ще в трьох локаціях по периметру річки та лісу, і запропонував їм повернутися додому. Чоловік пояснив, що полонених врятовано і стежити за дарконами наразі вже немає потреби. Ті двоє Воїнів, що приєдналися до них, коли зʼявилися даркони, вирішили залишитися і також відправитися у Сховок, на випадок якщо раптом знадобиться допомога. Тоді Самандар скористався своїм трансфером біля найближчого стовбура височенного дерева та відкрив портал.