Розділ 5-й. Молхуд.

Перше, що помітила Налурі, коли вони опинилися по той бік - розрізану тканину дарконячого одягу на своєму плечі. Її охопив жах - і жінка забилась в істериці. Вона в паніці почала скидати з себе лахміття та несамовито кричати.
– Він поранив мене?! Поглянь! Він мене не поранив?! - і мало не звалилася з ніг, коли заплуталася у широких штанях.
На поміч прийшов Доріус, що встиг схопити її за плечі та втримати на місці. 
– Тихо… тихо… заспокойся. - мовив чоловік якомога лагідніше. - Все гаразд…
Але вона ніби не чула його слів. Гарячково оглядала шкіру своїх рук, пліч, торкалася шиї, вух і голови - намагаючись знайти хоч якісь сліди - подряпини або кров.
– Немає? Нічого немає?! - кричала задихаючись та не помічаючи більше нічого навколо.
Дарконячий одяг вже давно безладно валявся на землі, а вона так і стояла в своїй простій футболці та бриджах. 
Деякі здивовано переглянулися між собою, але Доріус продовжив заспокоювати жінку.
– Налурі, поглянь на мене. - він міцніше стиснув її плечі. - Нічого немає. Ти не поранена.
Тоді вона важко зітхнула і нарешті опустилася додолу намагаючись опанувати емоції. Налурі поклала голову собі на коліна та трохи тремтіла. Але Доріус раптом залишив її. Він різко кинувся кудись в сторону - і вона не звернула на це уваги, досі охоплена власними думками. 
– Що з тобою? - втрутився Кір. - Їх отрута ж не діє на тебе? Хіба не так?
Але вона йому не відповіла, бо думала в ту мить не про себе. Жінка боялася за дитину, що була всередині неї. Ще зовсім крихітну, може не більшу за рисове зернятко - але все таки живу. І хто знає, як отрута могла подіяти на неї. Недаремно Емзар намагався попередити, що йти у бій з дарконами в такому положенні - надто небезпечно. Вона нарешті усвідомила якою дурною була. Як нерозумно ризикувала. І заради чого? Що вона дізналася такого, що варто було життя її немовляти?
Танаім також сидів на землі навпроти сестри, але не в змозі був вимовити й слова. Його очі досі палали яскравим світлом, руки тремтіли й він важко дихав. Раміїл подав хлопцю води і той почав жадібно пити. Тоді запропонував воду й Налурі.
І коли жінка нарешті опанувала емоції та прийшла в себе, то зрозуміла, що відбувається ще щось. Те, чого вона не помітила за власною істерикою.
Зовсім поруч горілиць лежала Олімпія, над якою схилилися Хасан, Нарек та Доріус. Останній кинджал, від якого вона сама ухилилася - потрапив дівчині у живіт, що в ту мить, стояла напевно позаду.
Налурі стало жахливо соромно. Вона підвелася і підійшла ближче. Чоловіки вже встигли витягти отруєний ніж з її тіла та навіть нанести товстим шаром цілющий крем, від якого глибока рана перетворилася на поверхневий поріз за лічені хвилини. Але дівчина все ще важко дихала. На чолі виступив піт - у неї почалася гарячка. 
– Пробач мені… - мовила було Налурі, проте Олімпія одразу її перервала.
– Це не твоя вина… - ледь чутно прошепотіла вона. - Це випадковість…
Дівчина виглядала занадто слабкою і Налурі неабияк розхвилювалася, що та може померти.
– Потрібно якомога швидше доставити її до Цілителів!
Кір відкрив карту на планшеті та довго щось вивчав, а тоді нарешті заговорив:
– Є тут один портал на Саулейру, проте лише на Інос. На Серайю зовсім в іншому напрямку. 
Налурі згадала про батьків Лео, що проживали саме на цьому континенті і груди важко стисло від болю - вони ж мабуть не знають, що їх син у біді. Та чи варто було їх турбувати? 
– Це нічого. Цілителі є всюди. Краще одразу на Інос, бо через Серайю буде ще довше - боюсь, вона не протягне стільки. - підсумував Доріус.
Всі схвально кивнули. І рішення прийняли одноголосно: Хасан та Нарек доставлять Олімпію до Цілителів, тоді як інші повернуться назад і вирушать вже на Серайю, де їх чекає ще одна група Воїнів.
Дівчина раз за разом втрачала свідомість, вона б не змогла рухатися самостійно і чоловіки вимушені були по черзі нести її на руках. Налурі розуміла, що втрачає дорогоцінний час, який тільки віддаляє її від Лео - але вибору не мала. Вона не могла дозволити, щоб Олімпія померла, бо досі відчувала докори сумління. Та й інформації, щоб знову стрімголов летіти в невідомість, було не так багато.
«Вирішувати проблеми по мірі їх надходження» - подумки наказала собі Налурі. - «Спочатку врятуємо помираючу дівчину, тоді обдумаємо, що робити далі»
Зрештою, вгамувавши нетерплячість та докори сумління, вона змогла роздивитися місцевість, де вони опинилися і куди зрештою рухалися. 
Що сказати, Орімеда виявилася дійсно жахливою. Ні, тут не було холодно, страшно чи темно. Тут було боляче до нудоти. І щоб точніше описати це місце - потрібно уявити кімнату з кривими дзеркалами. Все навколо, весь цей світ був суцільним вилитим дзеркалом. Тільки не таким рівним, коли чітко бачиш своє відображення, а таким викривленим, що через кілька хвилин споглядання - починає паморочитися в голові і підступає страшенна нудота.
Небо - гладеньке, як поверхня скла.
Скелі, гори, пагорби, валуни - далекі та близькі - всі до єдиного з кривого дзеркального каміння.
Дерева, кущі, квіти - скляні, викривлені форми, сріблясті кольори.
Дорога - ще одне дзеркало, тільки шершаве. Тож дивитися на неї було найменш боляче.
На мить Налурі здалося, що все навколо скидається більше на дорогоцінні мінерали - щось на кшталт коштовного камінням по типу алмазу. І не помилилася. Це дійсно були суцільні алмази, що перепліталися зі звичайним склом, тим самим створюючи ефект жахливого викривлення картинки перед очима. Вона не наважилася їх торкнутися, боячись зловити ще більше неприємних відчуттів.
– Вражаюче, правда? - всміхнувся Раміїл до жінки, помітивши її збентежений погляд.
Для нього подорож на Орімеду теж була вперше.
– Еее… ні, зовсім ні! - зітхнула вона. - Це жахливо! Болить голова і…
– І нудить. - підказав Кір, що звірявся з картою кожних кілька метрів.
Налурі намагалася придушити нудоту, дивитися собі під ноги і ні про що не думати. Точніше, вона все ж таки думала, але тільки про те, як йому вдається орієнтуватися в цьому дзеркальному лабіринті. Нарешті вона зрозуміла, що мав на увазі той Воїн-чоловік, імені якого вона не могла пригадати, коли говорив: «заблукаємо - і через тиждень не вийдемо». Вона б не вийшла звідси й за все своє життя. Але Кір впевнено просувався вперед і всі слідували за ним довгою вервечкою, боячись відійти кудись в сторони.
Через хто зна скільки часу (бо лік його Налурі давно втратила) озвався Доріус:
– Щось вдалося вияснити? Там, у дарконів…
– Це таки нова зброя. - тепер вона зосередилася на іншому та намагалася переповісти все, що бачила в замку і в тому приміщенні. Розмова допомагала відволіктися. - Вони начиняють невеличкі металеві дротики, рідиною з тих казанів.
– Дротики? Тобто, ті самі? - уточнив Кір. - Як шприци, якими стріляють у жертву?
– Саме так. - зітхнула Налурі. 
Вона бачила їх лише один раз. Колись в дитинстві, на неї мало не напав скажений бродячий пес. Тоді тварину приспали транквілізатором. Але навіть через роки з впевненістю могла впізнати, що робили даркони - зброю для дистанційного знерухомлення, або - вбивства. Бо суть, мабуть, була не так в дротиках, як в жовтуватій рідині. 
– Нова отрута? Снодійне? - задумався Доріус вголос. - Навіщо ускладнювати? Вони й так добре метають отруєні ножі… 
– Не знаю, але мова йшла про Серайю. Вони відправляють їх туди.
– І в кого ж вони ТАМ збираються стріляти? У ведмедів? Лисиць? - здивувався Раміїл знаючи, що Серайя - це світ без людей.
– Є ще дещо… - завагалася на мить Налурі. - Не впевнена, що правильно розчула слово, але вони обговорювали якийсь молхуд. 
– Молхуд? Вперше чую… - мовив Доріус.
Ніхто не відповів, отже інші теж, очевидно, не знали про що йде мова.
– Але я знаю, хто може нам допомогти! - вигукнув раптом чоловік. 
Він дістав з кишені матрицю і звʼязався з Аолеон. 
Матриця. Налурі знову сумно зітхнула - свою вона, як і трансфер, також забула в кімнаті на столі. Ну, і хто ж так вирушає в довгу дорогу? Відганяючи погані думки, жінка похитала головою та одразу про це пошкодувала. Нудота лише сильніше підкотилась до горла.
Але розмова не тривала довго і результату не дала. Аолеон теж нічого не знала про молхуд, проте пообіцяла допомогти знайти будь яку інформацію.
Через кілька годин проведених в дорозі група нарешті дісталася порталу, що вів на Саулейру. І зовсім неочікувано він теж виявився схожим на дзеркало. Налурі спіймала себе на думці, що мабуть вже ніколи не зможе дивитися на власне відображення, а після повернення додому - пообіцяла собі завісити усі дзеркала в кімнаті та ванній шматками тканини.
Вона ще раз підійшла до Олімпії та взяла її за руку.
– Тримайся… - прошепотіла, проте дівчина вже втратила свідомість і Хасан з Нареком попрощавшись, поспішили зникнути по той бік порталу. 
Кір знову звірився з картою і вони пішли назад тим же шляхом, але тільки до половини, потім повернули кудись зовсім в інший бік, але жінка вже не могла орієнтуватися ні на метр далі власного носа. Вона щиро захоплювалася майстерністю свого друга.
Ще кілька годин ходьби алмазно-дзеркальним світом Орімеди остаточно доконали її і як тільки група стрибнула на Серайю - Налурі мало не втратила свідомість. Вона вимушена була відскочит в сторону, до найближчих кущів, і таки вивернула вміст шлунку прямо на землю.
Сиділа кілька хвилин ховаючи голову між колінами та щосили намагалася позбутися шалених обертів в голові. 
Зовсім скоро до неї підійшов Доріус та легенько поплескав по плечу.
– Ти ще довго трималася! Памʼятаю свою першу подорож на Орімеду - блював вже через годину. - він засміявся допомагаючи їй підвестися. - Ходімо, Самандар чекає. 
Самандаром звали одного з Воїнів, що очолював другу групу, яка стежила за дарконами на Серайї. Вони зустрілися хвилин через тридцять посеред лісу. 
Налурі бачила природу цього світу лиш одного разу, але не могла не дивуватися красі рожевого неба, деревам, кущам та квітам. 
Всю дорогу вона озиралася на дивних чотирьохкрилих птахів, що снували між кущами і фіолетових ящірок з жовтими очима, які ховалися у траві. Помаранчеві квіти з яскраво-зеленими серединками і незвичної серцеподібної форми багряні листки на деревах - змушували милуватися усім довкола з неприхованим захватом.
– Нічого конкретного вияснити не вдалося. - сказав зрештою Самандар, коли вони зустрілися і привіталися. - По двоє ми засіли в чотирьох локаціях, але за весь час вони зʼявлялися лише кілька разів. - він махнув рукою кудись в сторону. - Виходять з порталу біля річки невеликими групками по дві-три особи і розходяться в різні сторони. А потім - ніби зникають. Ми підкрадалися настільки близько, наскільки могли, щоб прослідкувати куди, але - нічого. Ніби крізь землю провалюються…
– Стрибають в інший портал? - озвався Кір.
Чоловік негативно похитав головою у відповідь.
– Якби ж… було б хоч зрозуміло… а так… - він розвів руками. - Розчиняються в повітрі. 
– Вони щось мали з собою? Може якусь зброю? Дротики? - поцікавився Доріус.
– Дротики? - здивувався Самандар майже з усмішкою. - Ми не бачили ніяких дротиків… але вони несли невеликі мішки, тож можливо… - він зітхнув. - А що вам вдалося вияснити на Тенетісі? 
Доки вони рухалися в бік річки, що шуміла вже зовсім близько, Доріус коротко переповів про жовтувату рідину в казанах, молхуд і звісно нову зброю - отруйні дротики. Але чоловік ніяк не міг звʼязати цю інформацію до купи. Він ніколи не чув про молхуд і гадки не мав, навіщо дарконам приносити щось на Серайю.
– Думаю, варто дочекатися, доки вони знову зʼявляться і спробуємо вияснити, що тут відбувається. - відповів Самандар.
Зовсім скоро група зупинилася на березі широкої ріки та вирішила трохи перепочити. Налурі спочатку не могла відірвати погляду від неймовірно красивої води - у ній небесна блакить перепліталася зі смарагдовим та бірюзовим відтінками - а тоді опустилася на теплий білий пісок та дозволила собі полежати, відчуваючи неабияке полегшення в тілі. 
Раміїл вмостився поруч між нею і Танаімом, що теж лежав горілиць та спостерігав за хмаринками високо в небі. Хлопець простягнув їм обом кілька крекерів зі своєї торбинки та жменю сухофруктів загорнутих у шматок тканини. 
Налурі пригадала, що не їла вже майже добу, але навіть дивитися не могла на їжу. Вона відмовилась і змусила себе зробити кілька ковтків води. Натомість вирішила вмити обличчя та руки в річці.
– Ми обовʼязково їх знайдемо, правда ж? - мовив до неї Раміїл, коли жінка повернулася на місце. 
Вона в цьому не сумнівалася ні на мить, але в голосі хлопця відчула докори сумління. 
– Це не твоя вина. Це випадковість… - повторила слова Олімпії. - Тож, не варто себе так картати.
– Проте, саме так я й почуваюся… ні Касії допомогти не зміг… так ще й брата підвів…
– Раміїле, ти дуже здібний! Памʼятаєш, як ти навчав мене? Скільки навичок мені вдалося опанувати завдяки тобі? - зітхнула Налурі. - Там, на полі бою, не можна почати спочатку, просто зупинившись і подумавши, як краще… хтось допускає маленьку помилку, хтось намагається когось врятувати, запускаючи цілий ланцюжок нещасть… але точно не варто шукати винних в цьому ланцюжку. 
Хлопець не відповів, тільки сумно схилив голову. 
– Памʼятаю, як в своєму першому бою я зловила два кинджала, впала у воду, ще й познайомилася з вашими з Лео батьками… - пригадала вона усміхаючись.
– Так… вони тебе дуже люблять. - нарешті й він посміхнувся.
– Ти розповів їм, про те, що сталося?
– Еее… я… я не наважився. Мені й так соромно… довелося б пояснювати…
– Гадаю, не варто турбувати їх. Принаймні, поки що… - зітхнула Налурі та додала вже впевненіше. - Ми обов’язково знайдемо їх, Раміїле.
На березі річки вони сиділи довго і Налурі вже починала нервуватися - даркони не зʼявлялися, нічого не відбувалося, а дорогоцінний час витікав, мов пісок крізь пальці. 
Неочікувано для всіх на допомогу їм прийшов Маркус - Правитель Саулейри і по сумісництву двоюрідний брат Танаіма з Налурі. Доріус покликав присутніх до себе, бо той вийшов з ним на звʼязок. 
– Це з приводу молхуду. - озвався чоловік і всі оточили голографічний екран уважно слухаючи. 
Вони знали, що Маркус найбільше обожнював книги та спокій. І якщо в першому він міг організувати собі власну бібліотеку та окремий кабінет, то з другим були проблеми. Спокій для Правителя цілого світу - недосяжна розкіш. А для такого, як Маркус - ще й важкий тягар. Добре, що у нього була Наель - любляча та добросердна дружина завжди підтримувала чоловіка і розділяла з ним турботи.
– Про молхуд я читав лиш одного разу і то багато років назад. - почав було Маркус. - Але коли Аолеон звернулася по допомогу, нам таки вдалося дещо знайти. Виявляється це дуже застаріла назва морморіону, що не використовувалась вже кілька століть!
Він на кілька секунд замовк так, ніби очікував оплесків, або хоча б того, щоб присутні по той бік екрану вигукнуть щось на кшталт: «Он як! Точно, це ж морморіон! Тоді все ясно!» 
Але стояла тиша, бо ніхто не мав і зеленого поняття, що воно таке. Тож Маркус вимушений був терпляче пояснити.
– У надрах Серайї велика кількість покладів морморіону. Він лежить глибоко під землею, у печерах. Це звичайний мінерал. Порода чимось схожа на камінь - тверда ззовні, але всередині містить порошкоподібну речовину моріон, звичайного чорного кольору.
Всі знову мовчали, тільки цього разу вже обмірковуючи почуте. Поки що, важко було зрозуміти як все це вписувалося до вже відомих фактів і того, що робили даркони. Маркус зітхнув, але продовжив.
– Властивості моріону не відомі, бо не досліджувалися. Я не знаю яку користь він може приносити дарконам і чим взагалі цінний.
– Якраз це ми й намагаємося зʼясувати. - мовив Доріус. - Дуже вдячні за допомогу, Ваша Величносте! 
Чоловіки попрощалися і Налурі нарешті не стримуючи емоцій вигукнула, ніби думка, що прийшла їй в голову була спалахом світла:
– Ви ж зрозуміли, так?! - всі одночасно подивилися в її бік. - Якщо вони добувають тут цей моріон, то в буквальному сенсі провалюються під землю! Ось куди вони зникають! 
Вона усвідомила, що на крок ближче підібралася до відповідей, а отже - до Лео.
– Гаразд… - зітхнув Самандар. - Все одно, мусимо чекати, доки вони не зʼявляться… тоді і простежимо ще раз. 
Тільки зараз Налурі помітила, що доки вони спілкувалися з Маркусом, єдиний хто не приєднався - Танаім. Він й досі лежав на піску та розглядав небо. Але вона не сумнівалася, що брат чув розмову. Тож підійшла і вмостилася поруч. Спочатку хотіла запитати, як він себе почуває, але передумала. Хлопець виглядав занадто поглиненим власними думками.
Спливали хвилини. Скільки ще доведеться чекати доки даркони знову відкриють портал - невідомо. У них не було ні конкретного графіку, ні конкретного місця. Але друзі повинні були відштовхуватися від того, що вже знали і просто чекати. Бо знову кудись рухатися, знову шукати голку в копиці сіна зараз, коли вони от-от добрались до правди - було б надто нерозумно.
Налурі загубилася в часі. Вона й гадки не мала - ранок зараз, день чи вечір. Їй стало цікаво чи наступає на Серайї ніч, якщо в небі не було видно сонця. І запитала про це у брата. 
– Наступає… - замріяно відповів Танаім. - Небо поступово темнішає, але не так, як у нас - до суцільного мороку, а скоріше як до легких сутінок - і залишається таким половину доби.
Зовсім скоро те, про що він говорив, почало проглядатися високо між хмаринок. Вечоріло. А тоді прогримів грім і вдарила блискавка. Надто близько до берега, прямо над річкою.
«Все, як і того разу» - подумала Налурі пригадуючи свій перший візит на Серайю. А це означало тільки одне - даркони відкривали портал. 
Всі хором вони зірвалися на ноги від раптового звуку та спалаху і поспішили сховатися у лісі за деревами. Блискавка вдарила ще двічі з перервами у кілька секунд. Одразу ж до групи приєдналося двоє Воїнів в чорних одностроях, що сиділи неподалік у засідці. Вони вибігли з-за кущів так різко, що Налурі встигла аж підскочити від неочікуваності. 
Тим часом даркони почали виходити з порталу.