Розділ 4-й. Лабіринти Тенетісу.

Шлях на Тенетіс був коротшим, ніж очікувала Налурі. Їм довелося перетнути лише два континенти на Саулейрі - насправді ж просто перестрибнути через кілька порталів у різних місцях - поки вони не вийшли на якесь безкрайнє поле, де й відкривався нестабільний портал до іншого світу - лігва дарконів. Він відкривався лише на хвилину і важливо було втрапити вчасно, щоб бува не пропустити, бо тоді б довелося чекати ще довше. А так, минуло всього кілька годин, відколи вони покинули Долину й готові були вирушати далі.
Не можна було сказати, що Тенетіс її вразив. Щось подібного жінка очікувала - сірої пустелі, налитого свинцем неба, відсутності будь яких форм життя. Але те, що раптом стало важко дихати - виявилось доволі неочікуваним. Груди стисло не від важкого повітря, а від якогось моторошного відчуття, ніби в середину тіла проникає смерть, тим самим висмоктуючи з нього життєву силу. Навіть робити кроки було по дивному важко. 
Кір звірився з картою на планшеті і махнув рукою кудись в сторону:
– Три кілометри на захід! Ходімо. 
Налурі не мала ні найменшого уявлення де був той захід. Як взагалі орієнтуватися без сонця? Їй справді здавалося, що рухаються вони виключно за принципом - «пальцем в небо». Але вибору особливо не залишалося.
Десь на половині шляху вона помітила, що сіра пустеля поступово змінюється - стає більш камʼянистою, а де-не-де на випаленій землі починають виростати валуни. 
Ще через деякий час вдалині показалися поодинокі пагорби, тоді скелі. І чим ближче вони підходили, тим густіше скелі, валуни, камені поставали перед очима. Проте, все одно здавалися неживими й холодними. 
Зрештою їх група зупинилися біля підніжжя зовсім невисокої гори, одна сторона якої виглядала пласкою. Від неї віяло жаром, ніби там усередині, за камʼяною стіною, горіло полумʼя. 
Кір торкнувся пальцями планшету і невеликий голографічний екран виріс з нього у вертикальному вигляді. Всі стали колом, щоб почути, що він скаже. Налурі визирала з-за плеча чоловіка і навіть не намагалася зосередитися на картинці. Натомість вона відчула, як до горла знову підбирається паніка та тривога, а місцями ще й нудота. Жінка зробила більш-менш успішне зусилля придушити їх усіх заразом. 
– Переходити будемо тут. Але є проблема. - він показав пальцем у яскраву крапку на екрані. - Портал відкривається надто близько до їх замку, якщо не сказати - майже у дверях. А ними там аж кишить, тому навряд чи зможемо залишитись непоміченими. Але є й добрі новини - це задній вхід, там у кількох метрах біля скелі величезні валуни. Тому пропоную наступним чином.
Він на секунду замовк і кинув важкий погляд на друга. Тоді продовжив.
– Танаім піде першим та прочисте дорогу, наскільки зможе. Потім ми - і одразу відскочимо убік. Якщо пощастить - сховаємося за валунами раніше, ніж вони зрозуміють, що відбувається. 
– Чудовий план, друже. Те, що треба! - всміхнувся хлопець. - Тримайтеся за межами щита і ні кроку в сторони, доки не буде безпечно. 
На цих словах він чомусь уважно подивився на сестру і тій стало ніяково - ніби вона єдина, хто завжди створює проблеми. Але це ж не так. Тобто, не завжди. 
Доріус підійшов ближче до гарячої скелі, зняв з шиї свій сріблястий диск-трансфер і приклав на кілька секунд до камʼяної стіни. Налурі в той момент нервово смикнулася на місці - у неї не було трансферу. Його вона благополучно забула в кишені штанів своєї чорної форми. Відігнавши якнайдалі погані думки (це ж зовсім не біда, триматиметься ближче до когось із друзів та й по всьому) жінка зосередилася на порталі, що виріс перед очима. Він палав вогнем, але вже не здавався таким гарячим.
Танаім, що першим зайшов у вогняне коло, вигулькнув самою лише головою назад буквально через кілька секунд. 
– Там чисто, проходьте. - і знову зник по інший бік.
– Він сказав чисто? - прошепотів Раміїл до Олімпії. - Де ж вони всі ділись?
Вона лише стенула плечима. Але решту це неабияк здивувало. Боязко та обережно група по черзі перетнула коло. Доріус зайшов останнім і портал закрився за його спиною.
Навколо справді було тихо й пусто. Перед очима Налурі розкинулася картина, що викликала змішані неоднозначні емоції.
Замок дарконів важко було назвати замком. Він ніби виростав з величезної скелі, так наче він і був тією скелею, а не чимось побудованим руками. Гострі виступи та важке каміння, що звисало всюди, мовби зимою з дахів бурульки. Здавалося, що воно от-от звалиться на голову. Абсолютно безформні вікна - насправді просто діри у камʼяних стінах - були затягнуті залізними ґратами, що так само стирчали навсібіч, як і виступи твердої породи. Не мали симетрії й кілька дверей, які нагадували швидше отвори до якоїсь печери або підземелля, ніж двері в класичному їх розумінні.
Жінка подумала, що головний вхід до цього моторошного замку, можливо, виглядає трохи краще, але тут таки засумнівалася.
Вони стояли зовсім недалеко від одного з проходів, за яким можна було розгледіти довгий тунель й гадки не мали, що робити далі.
Налурі раптом подумалось, що цей тунель міг бути схожим на цілком звичайний коридор, якби не стіни - вони виглядали такими покрученими, ніби їх недбало виліпили з пластиліну. 
Кір почав звірятися з картою, мабуть вже встиг засумніватися, чи правильно вони прийшли, так тихо було навколо, як раптом десь здалеку почувся шурхіт, а потім ледь помітний рух. 
Не довго думаючи, усі восьмеро відскочили в бік, де справа біля скелі притулилися два гігантських валуна, кілька метрів заввишки - вони сховалися між ними, причаїлися і стали терпеливо спостерігати звідки доносився той звук. 
Через хвилину з іншого боку замку показалися четверо дарконів. Вони тягли величезний, але трохи занизький деревʼяний віз на якому стояло шість гігантських казанів у два ряди. Що було в тих ємностях - здалеку роздивитися не вдалося. Тож група почекала, поки даркони підійдуть ближче. Вони направлялися якраз до одного з отворів, за яким пролягав тунель.
– Що це вони там роблять? - ледь чутно прошепотіла Олімпія. 
– Зараз дізнаємося. - озвався Танаім і не вагаючись ні секунди рушив вперед. 
Він розвів руками в сторони та направив потік світлової енергії, що вирвалася з його долонь прямісінько на віз. Четверо дарконів перетворилися на купки попелу і хлопець махнув рукою друзям, що загрози вже немає, а отже можна підходити ближче.
Вони направилися до казанів, що розміром сягали пояса і хором заглянули всередину. Там плавала звичайна прозора рідина, трохи жовтувата, але зовсім не схожа на воду. Вона була більш вʼязкою і нагадувала кислоту або луг. Налурі подумала, що їй вона нагадує концентрований яблучний сік.
– Це їх отрута? Ніколи не бачив, як вона виглядає. - здивовано мовив Раміїл.
Жінка здогадалася, що мабуть ніхто її не бачив, вона сама так точно. Але Доріус негативно похитав головою:
– Ні, отрута, яку вони використовують при виготовленні зброї має темно-зелений колір. А це… гадки не маю, що це. 
Він дістав зі своєї торбинки невелику скляну пляшку води та спустошив її, виливаючи собі під ноги.
Налурі зауважила, що вода зникла, як тільки торкнулася землі. Їй раптом стало цікаво чи є на Тенетісі водойми та чи пʼють взагалі даркони? Може, вони пʼють кров? Але розпитувати зараз не було часу, тож вона швидко викинула з голови ці дивні думки.
Чоловік схилився над одним із казанів та дуже обережно, щоб бува не торкнутися пальцями, набрав у пусту пляшку цієї леткої субстанції, міцно закорковуючи.
– Може Емзар дасть відповідь, що це таке. - підсумував Доріус.
Ну звісно, бо хто ж як не Цілителі найкраще розбиралися в різного роду отрутах, ліках, речовинах - хай би чим воно не було. 
Не встиг він запхати пляшку назад до торбинки, як звідкілясь з-заду на них з диким ревом почав сунути даркон із кинджалом в руках, що більше нагадували кігтисті лапи. Танаім різко обернувся і вже готовий був стерти його в порох, але раптом втрутилася Налурі. Вона схопила брата за руку та вигукнула коротке: «Ні!», а тоді замахнулася своїм списом і що було сил, вперіщила даркона поміж очей. Приголомшений він розвалився на землі. 
– Ну, і що це ти робиш? - отямився нарешті Танаім, коли вона схилилася над істотою, перевіряючи чи та без свідомості. 
– Нам потрібна інформація, правда ж? 
Жінка не довго думаючи стягла з даркона верхній одяг та скинула свій плащ. І доки інші спостерігали з відкритими ротами - швидко переодяглася у його лахміття, натягуючи його поверх своєї футболки і коротких штанів.
Вона мала план. Може безглуздий, може небезпечний, але хотіла спробувати.
– Налурі, це погана ідея. - втрутився Кір. 
Але вона його не слухала.
– Чому ж? - запитала ніби між іншим, завʼязуючи собі обличчя шматком тканини, що відірвала від сорочки даркона. Тоді одягла його плащ, накинула каптур і повністю потонула в чужому одязі, перевіряючи чи не залишилося відкритих ділянок шкіри. 
– Налурі, це дуже погана ідея! - не витримав її брат. 
– Танаіме, нам потрібно дізнатися де наші. А ти можеш лише знищувати все на своєму шляху. - мовила жінка крізь саморобну маску на обличчі і це був скоріше комплімент з її вуст, ніж докір. - Так ми їх не знайдемо, бо довго доведеться знищувати. Тож ідея роздобути трохи інформації - не така вже й погана.
– Та не вже?! Може, сама здогадаєшся, що не так в твоєму маскуванні? 
Налурі спочатку не зрозуміла, що має на увазі брат, але Олімпія збоку кинула саркастичний смішок і жінку нарешті осяяло! Очі. Закрий вона хоч кожен міліметр своєї шкіри - очі залишалися людськими. На відміну від дарконячих, що не мали ні білків, ні зіниць і були такими чорними - ніби сама безодня.
Щоб робити кроки, потрібно було хоч зрідка дивитися під ноги - і вона б не змогла прикинутися сліпою, а отже викриють її ще раніше, ніж зайде в ті безформні двері. 
– Байдуже! - мовила зрештою та важко зітхнула. - У нас немає вибору і часу. З кожною хвилиною шанси знайти їх живими стають все менші.
– Ти ж не збираєшся йти туди одна? - озвався Доріус.
– У когось є кращі ідеї? - розвела вона руками.
Відповіді не було. Завалити увісьмох в саме лігво дарконів виглядало б ще безглуздіше - сили надто не рівні. Навіть Танаіма на всіх не вистачило б, бо не дивлячись на могутність всередині його тіла, хлопець все ще залишався людиною, здатною втомлюватися. Йому, як і іншим необхідно було їсти, спати, відпочивати та відновлювати життєву енергію. Для цього він часто бував у печері, де вперше проявилася Вища Сила. Там, з Джерела він постійно її й черпав. 
– Гаразд, тоді побажайте мені успіху. - і Налурі сміливо рушила вперед. 
Ніхто не відповів, вона й не очікувала схвалення. Зараз могла думати лише про нього. Страшно було уявити, що вони з ним роблять, де тримають і скільки ще це триватиме. Думати про те, що його вже немає в живих - вона не хотіла та й не змогла би, доки не впевнилася б у протилежному. Налурі підійшла до отвору і обережно зробила кілька кроків всередину. 
Тунель виявився порожнім і освітлювався смолоскипами, що висіли на стінах через кожні кілька метрів. Вогонь горів слабко, але достатньо, щоб бачити дорогу на багато кроків вперед. Вона рухалась швидко, майже бігла, доки тунель не звернув різко вліво. За рогом був якийсь рух і жінка притислась до камʼяної стіни прислухаючись. Коридор, що відкривався тепер перед очима мав кілька відгалужень (довгих і коротких) та дверей до різних приміщень, але заглядати в кожне - було б надто нерозумно. Тут стіни виглядали вже більш гладкими, а двері вже більше схожими на звичайні. Суцільний лабіринт викликав легку паніку і жінка зробила спробу запамʼятати дорогу, куди б вона не повернула. Але для початку потрібно було почути, про що вони розмовляють. Тож Налурі зосередилася на розмові тих двох, що зупинилися зовсім недалеко, але майже не розбирала слів. Щось вловити вдалося - інше вислизало з вух. Потім вони знову почали рухатися. Кроки ставали все ближчими і вона вимушена була відскочити вбік, в один з коридорів, щоб залишитися непоміченою. Кілька дарконів пройшли повз, але повернули в іншу сторону. Вона на мить закамʼяніла, а тоді полегшено видихнула. 
Жінка пішла вперед. За однією зі стін відчувалися якісь монотонні звуки, ніби бʼють молотками по цвяхах. Їй здавалося, що стіна поступово ставала тоншою, бо чим далі вона рухалась, тим чіткіше ставав звук. Непереборна цікавість заповнила тіло витісняючи страх. Через кілька метрів коридор знову робив різкий поворот, цього разу вправо і вона повільно підкралася до краю стіни та якомога обережніше поглянула за ріг.
Перед очима відкрилася вже інша картина. Це було широке приміщення, без вікон. Висока стеля, камʼяні стіни і такі ж смолоскипи на них, що давали вже набагато більше світла. 
В приміщенні стояло з десяток довжелезних дерев’яних столів, біля них - вже знайомі казани з жовтуватою рідиною. За столами не менше, як кілька сотень дарконів працювали над… над чимось.
Налурі намагалися добре все роздивитися, зосередитися та зрозуміти, що ж вони там роблять, а коли нарешті зрозуміла - ззаду її гукнули. 
Будучи у стані легкого шоку, вона різко обернулася і тим самим зробила фатальну помилку - видала себе своїм же поглядом. Що ж, цього варто було очікувати. Але жінка не запанікувала, вона зрозуміла - час звідси вибиратися. 
Кілька дарконів вже бігли в її сторону. Один з них метнув кинджал і Налурі вправно ухилилася вбік. Зброя пролетіла між вухом та плечем і врізалась в протилежну стіну. 
Вона виставила перед собою руки і направила потік внутрішньої сили вперед. Дарконів збило з ніг і вони повалилися додолу. Поки оговтувалися - вона швидко переступила через них та кинулася тікати до виходу. Але через кілька секунд за нею знову погналися. Цього разу вже більше істот. Жінка бігла що було сил, не обертаючись, не думаючи про те, що буде, коли її спіймають. Вона обернулася на мить, щоб знову застосувати внутрішню силу - телекінез, що допомагав в бою з ворогом - але дарконів було забагато і в неї знову полетіло кілька кинджалів. Тож встигла тільки трохи пригнути голову, щоб бува не зловити ніж - і помчала далі ще швидше. 
– Гадала, я відпущу тебе саму?! - вигукнув десь далеко попереду Танаім. 
Він швидко рухався назустріч. Очі палали яскравіше ніж вогні у смолоскипах, а з долонь вже готовий був вирватися потік світлої енергії.
Розуміючи, що врятована, жінка кинулася вперед до брата. Над головою знову пронісся кинджал і вона рефлекторно ухилилася.
Танаім направив потік світла перед собою і Налурі встигла сховатися за його спиною, коли біля плеча просвистів ще один ніж. На мить їй здалося, що лезо таки торкнулося шкіри. Світловий щит огорнув їх обох і вся зброя, що летіла тепер в їх бік - розсипалася в порох при контакті з ним.
Хлопець зробив ще кілька потужних ривків і енергія з його долонь заповнила тунель. До виходу залишалося зовсім небагато. Вдвох з сестрою вони почали відходити назад, покидаючи його. Але щит Танаім не забирав, бо як тільки спалах зменшився - даркони знову посунули вперед, повільно - проте впевнено. Вони то зупинялися, то знову робили кроки, не наважуючись кинутися на хлопця, здогадуючись який їх чекає кінець - але все ж підступали ближче.
– Відкривайте портал! - закричав він до друзів, коли вони вдвох нарешті вийшли з тунелю та опинилися на вулиці. - Я довго не зможу втримати цей натовп! 
Стіна світла, що виходила прямісінько з його долонь - стояла своєрідним захистом між істотами та його друзями. Даркони повиповзали з кожної щілини свого замку-скелі і продовжували сунути на них. 
Доріус відступив до валунів, протиснувся між обох каменів та зняв з шиї сріблястий диск, але на секунду завагався - тут можна було відкрити портал і на Орімеду, і в інше місце на Тенетісі. Яким був їх план далі - він ще не знав. 
За ним послідували всі інші. Останніми до валунів відступили Налурі з Танаімом. В його світловий щит полетіло ще не менше сотні кинджалів, усі безуспішно. 
– На Серайю! Нам треба на Серайю! - підказала Налурі Доріусу і той нарешті скористався трансфером.
Портал відкрився за кілька секунд. В світловий щит знову поцілило не менше тисячі одиниць дарконячої зброї і Танаім похитнувся заледве витримуючи цей натиск. Налурі здалося, що один з ножів таки пробив слабке місце щита і мало не влучив у неї, але жінка вчасно ухилилася. 
– Давайте швидше! - закричав Танаім.
У портал він стрибнув останнім.